статьи

Війна, яку ми забуваємо

7 мая 2010
3298
Поделиться:

Неупереджений погляд на історію

Їхав у переддень свята Перемоги додому і зустрів випадково товариша... Випили першу чарку, не чаркуючись, за його батька – ветерана другої світової війни. Він був останнім фронтовиком у селі Куньйому. По війні в будь-якому українському селі не бракувало вдів, невінчаних наречених, покалічених вшанованих нагородами ветеранів. Сьогодні тих, хто знає війну не за пафосними серіалами, а заглянувши у її страшні очі, майже не залишилося. Серед тих, хто пройшов її битими дорогами, Василь Омелянович Гриценко. Його неприлизані свідчення про війну, можливо, будуть і не до смаку новоспеченим чиновникам, для яких свято Перемоги – нагода попіаритися... Але, що б не казали, ветеран не переписує історію війни.
 
− Василю Омеляновичу, звідки почалася ваша стежка на війну?
 
− Мене призвали у лютому 1943 року, коли вперше звільнили Харків. Тоді «вимели» до війська всіх – і кому виповнилося 18, і хто ще не сягнув повноліття. Щоправда, одразу нас на фронт не відправляли, а вчили на Курській дузі, за Сумами... Уявіть собі голодних 200 «гавриків». Весна, багнюки по шию, а ми – хто у валянках, хто в кирзяках... Лейтенант – в обмотках. Спочатку з’їли все, що дали вдома в дорогу. Потім, коли не залишилося ні крихти, з’явився старшина з наволочкою, у якій виявилася пшениця. Відсипав кожному по склянці зерна, роздав по 35 грамів цукру – оце і вся їжа. Перевдягли нас аж у травні.
 
− Голодні чи ні, але, кажуть, німці втікали після Курської дуги, не озираючись.
 
− Німці не втікали ні після Курської дуги, ні пізніше... Під Вишгородом притоки Дніпра шириною до 50 метрів були так загачені трупами, що ми по них переправлялися. Якось у столиці в музеї Великої Вітчизняної війни я попросив: мовляв, покажіть мені ту переправу, де ми проходили по трупах. Пригадується, репортерів з камерами там не бракувало. Чому ж у всіх хроніках лише кадри з плакатом «Даешь Киев!» Власне, Київ, кажуть, не потрібно було брати, а обійти його з півдня та з півночі, взяти місто в лещата. Німці й самі його полишили б. Так ні, Сталін наказав звільнити Київ до 7 листопада. Звільнили, але якими жертвами! Німці так не воювали. Ось переді мною книга «Россия над бездной». «На кожного німця, який загинув, – стверджується у ній, – приходиться 14 наших...» Хто пише? Росіяни. Не українці, про яких кажуть, що нібито вони переписують історію.
 
− Нещодавно «на балці» купив мемуари німецького генерала часів війни. На запитання, що потрібно для перемоги над росіянами, він відповідає так: безперебійна подача патронів, зміна кулеметних дул, які перегріваються, і міцні нерви кулеметників. Кажуть, під час деяких наступів радянської армії, німецькі кулеметники божеволіли від кількості трупів наших солдат.
 
− Власне, під час наступу північніше Бродів, під Гороховим, так і було: три дні ми не могли прорвати оборону, і нашу піхоту косили лава за лавою. Я був прикомандирований до штабу і чув, як доповідали генералу Пухову – 75 процентів особового складу немає, 80... А Пухов кричить: «Поварів, перукарів – усіх виставляй, поповнення немає...» Справді, німецькі кулеметники могли там і збожеволіти.
 
− А де ж талант наших генералів, Рокосовського, Жукова?..
 
− Про Рокосовського на фронті говорили як про справжнього воєначальника, людину ввічливу, виховану. Одну мав «ваду»: поляк за національністю. Щодо маршала Жукова, то мені одного разу довелося бачити його. Під Бродами – у квітні чи травні 1944 року. Ми якраз стояли в першому дивізіоні, коли з боку лісу запримітили людей у плащ-накидках. По лампасах було видно, що до нас навідалося якесь начальство. Старшим офіцером на батареї був татарин – капітан Муслімов. Він і доповів, як годиться старшому. Ним виявився Жуков. Маршалові щось не сподобалося у доповіді. Отож він взяв сучкувату палицю, з якою ніколи не розлучався – і як вдарить капітана Муслімова по плечах. Чотири рази. Який потім ґвалт здійнявся: прибігли командири дивізіону, полку... Того Муслімова забрали, відсторонили від посади. Більше ми його не бачили. Офіцери розповідали, що Жуков часто рукоприкладствував, якщо йому щось не подобалося. Тільки що – у пику. Маршал мав жорстоку вдачу, людей не щадив.
 
− Під Бродами стояла також дивізія «Галичина». Чи стріляли українці українцям у спину?
 
− До речі, під Бродами на боці німців воювали не лише українці, а й французи. Цілий легіон. Стояв він навпроти нас. І ось яка подія трапилася напередодні свята трудящих – 1 травня. Ви знаєте, що німці, які також мали червоний прапор і сповідували націонал-соціалізм, святкували день солідарності трудящих?.. Отож напередодні ми готували агітаційні снаряди з листівками, коли вгледіли отих французів. Побачив їх і боєць з сусіднього піхотного полку – єврей за національністю. Він знав французьку мову і почав перегукуватися з французами через нейтральну полосу. Спочатку «легіонери» запросили нашого бійця до себе в окопи, пригостили шампанським. Щоправда, самі відмовилися від запрошення з нашого боку... Хтось, зрозуміло, «настукав» про братання. «Винуватця» заарештували і невідомо куди поділи. Потім генерал Пухов видав по армії відповідний наказ. Але ні з галичанами, ні з французами ми не воювали, адже нас перекинули північніше.
 
− Як ви вважаєте, чи повинні українці, які воювали в різних арміях за Україну, помиритися?
 
− Так. Але сусіди цього не допустять. Та й ми, українці, в цьому винні. Нещодавно я лежав у шпиталі ветеранів. Запитую сусідів по палаті: як ви дивитеся на примирення між ветеранами Радянської Армії та УПА? Один мені каже: ніколи, тільки через мій труп. А йому вже 90... Архівні документи сьогодні стверджують, що і ті, й інші воювали за вільну Україну, тільки одні під прапором Сталіна, інші – під прапором Бандери. Якщо ми хочемо, щоб Україна була вільна, то повинні помиритися задля неї. Потрібно вчитися у росіян, які перепоховали генерала Денікіна в Донському монастирі. А які вірші складалися: «Ось Денікін, гад проклятий...»
 
− Василю Омеляновичу, от ви дійшли майже до Берліна, маєте поранення, бачили й пережили багато... Скажіть, чому серед тих, хто вивішував прапор над Рейхстагом, не виявилося українців?
 
− А старший лейтенант Берест? І таких берестів було багато. Кожна дивізія, кожен полк мали свій прапор. Тоді весь Берлін майорів червоними прапорами. Але була дана вказівка визнати героями росіянина Єгорова та грузина (земляка батька народів) Кантарію. До речі, попри весь інтернаціоналізм, національний момент враховувався. Дружив я з родиною Цупренків – батьком, трьома синами і донькою. Один з братів працював у Верховному суді, інший – очолював суд Кримської області, третій, Василь, – головував у суді Орджонікідзевського району. Так от приїжджаю до Цупренків, а «дід» мені й каже: «Усі сини як сини, а Василь, Герой Радянського Союзу, – москаль». Героєм Василь став під Балатоном – підбив три «тигри», але і сам у бою втратив руку. Так от у штабі, готуючи подання на нагороди, зауважили: щось дуже багато у списках «хохлів». Отож дописали одну букву і отримав танкіст прізвище Цупренков. Потім, по війні, чоловік виправляв документ. А під Балатоном українців справді було багато, адже поповнення набиралося в Україні.
 
− А як ви ставитеся до відомого наказу – виселити всіх українців до Сибіру? Це фальшивка чи?..
 
− Знаєте, щодо цього, то я маю на це власну точку зору, адже про переселення до Сибіру я вперше почув одразу ж по війні від генерала Кузьми Дерев’янка. Того, якому Сталін довірив підписувати від імені СРСР акт про капітуляцію Японії – на авіаносці «Міссурі».
 
Щоправда, з генералом Дерев’янко я познайомився пізніше – у Кореї, коли півострів ділили по 38-й паралелі. Це був період, про який варто згадати. У Кореї панувала особлива атмосфера. З одного боку, скажімо, п’яні генерали – замполіти, чекісти. Випивки (нашої і американської) там було – море. Напивалися вони до гикавки. Блюють і лають Сталіна, називають його рябим через те, що він не послав воювати на «південні моря» показати свою міць Америці. Звичайно, воювали б інші, а вони ділили б славу і трофеї...
 
Генерал Дерев’янко був скоріше військовим дипломатом, ніж стройовим офіцером. Любив рожеве вино, яке іноді просив принести зі складу. Кузьма дуже ностальгував за Україною. Він там народився, але все життя прослужив на Далекому Сході... Мені не доводилося бачити цю інтелігентну людину, яка очолювала Всесоюзну «контрольну комісію», у подібній компанії. Часто у вільну хвилину він просив нас заспівати «Повій, вітре, з України» чи «Місяць на небі». Ми, троє українців, співали, а генерал підспівував. У мене з ним чомусь склалися особливі стосунки. Якось в кабінеті він показав мені на жестах: мовляв, нас прослуховують. До речі, нагляд за кожним з нас і за Кузьмою, зокрема, був страшенний. І ось одного разу Кузьма підкликав мене до себе і запитав: «Хто в тебе був на окупованій території?» «Мати, сестра, – кажу. – Щодо братів, то один – в армії, інший – загинув». А він тоді говорить: «Україну переселять до Сибіру, і всіх українців з армії «вичистять». Спочатку я подумав, що він мене перевіряє: чи буду я про це говорити десь, чи ні.
 
Про цю розмову я ніколи і нікому не говорив. Коли ж у Верховній Раді заговорили про таємний наказ Сталіна Жукову – виселити всіх українців до Сибіру як зрадників, я згадав і ту давню розмову.
1480930456.jpg
Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Хотите первыми узнавать о главных событиях в Украине - подписывайтесь на наш Telegram-канал



Подтверждено:  
2 660 273 
+15 579
Болеет:  
261 731 
+7 265
Выздоровело:  
2 337 194 
+7 776
Умерло:  
61 348 
+538
Привито:  
8 065 760 
+193 069

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00048589706420898 [2] => 0.10589599609375 )