Зелені ґратовані ворота, біля яких вас зустрічає тиранозавр, – навстіж. І хоча він пластиковий, а не справжній, однак викликає подив просто цікавих людей і «ловців ґав». Найперше – екзотикою, по-друге – хижістю. Ведучи дітей та онуків до містечка доісторичних чудасій, яке постало у ці дні на майдані Свободи, дідусі, бабусі, мамусі й татусі запевняють: це лише видовище, і ніякої остогидлої політики. Але зачекайте: саме впроваджуючи принцип «хліба і видовищ», римські імператори творили неабияку політику, тримаючи у покорі вічно незадоволений плебс.За час свого існування цей майдан видовищ бачив чимало: паради, мітинги, концерти. З позаминулого літа тут почали споруджувати різні містечка. Найперше – казкове. Але і в казці, як писав Олександр Пушкін, свій «намек». Особливо якщо зважити, що тоді серед героїв не знайшлося місця для жодного українського персонажа. Хоча б для відомих Вернигори, Вернидуба та Прудивуса, які стали улюбленими для багатьох українців і неукраїнців завдяки відомому мультику про козаків.
Потім були інші дива – різні піраміди і сфінкси... Все це майстерно виліплено з піску. Щоб ті, кому не по кишені далекі подорожі, споглядаючи піщані дива із роззявленим ротом, могли думати, що й на їхній вулиці колись буде свято. Однак, за цими витворами навряд чи побачиш свої слобожанські дива: Краснокутський дендропарк, Співочі тераси, Шарівський парково-палацовий комплекс.
Майданчики для катання на ковзанах, слобожанські ярмарки... Скажете, тут теж ніякої політики? Тоді поясніть мені, чому за попередньої влади ці ярмарки були вигнані у три шиї аж на окраїну Харкова, а тепер їх знову хочуть повернути на майдан Свободи? Скажу: піар – це теж політика. Люди плещуть у долоні: мовляв, наш очільник така цяця, він так багато зробив для Харкова.
На підтвердження цьому можна набрати чимало фактів і в місті, й у області. Скажімо, кілька років тому в Ізюмі існувало прекрасне свято полуниць. Знали про нього в усіх куточках України, адже нічого подібного ніде не існувало. Потім «помаранчевого» мера змінив «білоблакитний», і свято відмінили. У нас, де кожен чиновник усе погане вішає на попередника, а все добре починає з себе, – це буденне явище. А ви переконуєте мене в аполітичності видовищ.
А як «аполітично» було на майдані, де збиралися на своє шоу цьогорічні випускники! Особливо – коли діти деяких очільників міста й області вийшли на подіум. Їм так аплодували... Це ж хтось з освітян зігнувся у три погибелі, щоб догодити начальству.
Хоча, скажіть, хіба гірше учительське чадо, яке власною працею здобуло золоту медаль, за дитину можновладця? У мене, наприклад, більше поваги викликає мій сусід, який закінчив школу, підробляючи вантажником на «барабашовці». Він вчить себе, відкладає кошти для навчання сестри і доглядає матір, котра втратила зір... Просто нас привчають, що діти правителів – це еліта, від народження призначена нами керувати. І моїм сусідом також. Так що тут велика політика.
Однак повернемося до тиранозаврів. Цього величезного хижака з коренем «тиран» так назвали невипадково, адже ця істота у часи «крейдяного періоду» наводила жах на всіх тодішніх мешканців. Кількатонна тварюка з вісімнадцятисантиметровими зубами відривала шматки живого м’яса з тих, на кого вполювала, перемелювала кістки щелепами, наче жорнами... Вона була така ж ненаситна, як персонаж з повісті братів Стругацьких – ідеальний споживач. А тепер придивіться до знімка: тлом для цієї тварюки служить державна установа, з якої тиранозавр нібито виходить. То на кого це натякають організатори доісторичного містечка? Чи не на президента? Якби це сталося у часи, коли у Харкові будувався «білий дім», тобто тоді, коли імперією правив увічнюваний сьогодні вусатий тиран, то страшно навіть подумати, що могло б статися з усім керівництвом благословенної Слобожанщини.
До речі, страх, який він, подібно до тиранозавра, наводив на суспільство, в’ївся у наші гени, як іржа в залізо. Нещодавно мене вразив випадок, про який розповіла знайома вчителька. Готувала вона з ученицею роботу для Малої академії наук. Робота про Голодомор в Україні вийшла цікавою і могла б претендувати на відзнаку. Проте до школи навідалася мати дівчини. Мовляв, вона проти того, щоб твір посилали до МАН, адже жінка боїться за майбутнє доньки.
Страх поступово, як отруйний газ, заповзає в усі щілини нашого буття. Вже той, кого ти недавно вважав за товариша, якщо й вітається з тобою, то лише тоді, коли начальство не бачить. А контактувати з журналістами опозиційних видань – це взагалі крамола.
Нещодавно мені розповіли, що в Зачепилівському районі люди потерпають від літака, який розвіює отрутохімікати над деякими полями. Потрапляють вони і на соняшникові поля фермерів, отрута розноситься на село, його старих і малих мешканців. Проте мешканці села були проти, щоб журналіст завітав до них задля написання матеріалу.
− Та ви що, – сказала освічена жінка, – нас же зітруть на порох.
Справді, життю простої заляканої людини десь аж на Зачепилівщині не позаздриш. Однак, якщо вона трястиметься від страху, невже її чекатиме інша доля?..
Хтось сказав, що страх веде до рабства і духовної смерті. Можливо, мешканці «крейдяного періоду» померли не від падіння комети, а від страху перед тиранозавром.
Звісно, це недоведена гіпотеза. Доведеним є лише те, що біля ніг тиранозавра лежать стовбури зрізаних бензопилами дерев. Звідки вони: з Лісопарку, чи з якогось іншого місця?
Ігор ОРОС