статьи

Євген Бистрицький: Клієнтаризм заморожує демократію

23 сентября 2010
3007
Поделиться:

Євген Бистрицький, доктор філософських наук; виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження", завідувач відділу філософії культури Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, автор понад 80 наукових праць з філософії та теорії пізнання, філософії культури, політичної філософії. Панові Євгену я запропонував розмову на межі філософії та обивательської думки.
 
- Якщо не заперечуєте, поговоримо про дві речі: про необільшовизм та про неоцинізм в Українському суспільстві та політикумі.
 
-Гаразд.
 
- А ще про зміни, що відбуваються у сприйнятті самих себе нашими громадянами. Адже існує міф про українців, як про таких собі недовірливих, прагматичних, які поки не помацають - не повірять. Не налаштованих йти за тими, хто розповідає байки та щоразу обдурює. Чому ж зараз відбувається навпаки?..
 
-Так, вірять і йдуть. Але що ви маєте на увазі, говорячи про необільшовизм?
 
- Більшовики називали себе авангардом робітничого класу, який диктує свої вимоги всім іншим, зараз – переможці виборчих перегонів, які називають себе авангардом громади, суспільства – диктують свої вимоги, не враховуючи думку інших громадян, які не є прихильниками більшості, іншими словами - інакомислячих. Використовується гасло – «Ми авангард суспільства, ми робимо все для блага суспільства!», але думкою суспільства не цікавляться. Європейський досвід – досвід суспільного консенсусу, розмаїття думок, альтернатив.
 
-Я спробую пояснити, як це я розумію, враховуючи досвід свого спілкування з громадськими організаціями. Ми маємо з вами на увазі перш за все ті регіони, де традиційно були лідери, «вожді» (як при Радянському Союзі, так і зраз) та наймана робоча сила: робітники, селяни, інтелігенція, які фактично чекають від лідерів того ж, чого чекали і за часів СРСР – покращення життя вже сьогодні. Це типовий радянський тип організації суспільства і взаємин - «народ-партія». Повторення в нових умовах закріпленого у східних регіонах України протягом сімдесяти років радянського способу суспільного життя. Це породжує особливий тип суспільної раціональності: якщо я ставлюся до лідера партії як до директора заводу, тоді він керує, наказує, а я виконую, підкоряюся – і завод працює. За радянських часів так і було: народ чекав від партії та уряду збільшення зарплатні, зменшення тарифів, здешевлення продуктів. Це породжувало споживчу філософію або клієнтаризм, коли від держави чекають дій, перетворень, послуг. Якщо цей тип світогляду превалює у суспільства – він фактично заморожує демократичні перетворення.
 
- Тобто виникає суспільний конформізм?
 
-В тому числі. Пострадянське споживацтво протистоїть також національно-демократичним цінностям. Бо ґрунтується на радянському інтернаціоналізмові, який базувався на інтернаціональній російській мові, інтернаціональній радянській державі тощо. Така психологія є небезпечною для незалежної України. Бо існує орієнтація на іншу державу. Але є і позитив. Річ у тім, що радянський універсалізм та інтернаціоналізм був одночасно пов’язаний з європейською науковою раціональністю. В ній менше емоцій і закоханості в своє, скажімо, українство, і більше прагматизму. Культивуються не стільки гуманітарні цінності, скільки науково-технічні, суто матеріальні. Це річ позитивна. Цьому протистоїть те, що я називаю національною демократією. І тут виникає багато питань щодо ефективності нашої моделі національної демократії. Один досить відомий політик зараз каже про Партію регіонів як про денаціоналізовану партію, тобто він пропонує той же самий необільшовизм, про який ви кажете. Обіцянки дати пільги, знизити тарифи, підвищити добробут, не пропонуючи ніякої зрозумілої політики реформ – це типовий популізм і лівацтво. Тут крайності сходяться.
 
- Українці розуміють, що перед виборами їм замилюють очі обіцянками, обдурюють, після виборів роблячи все навпаки, але суспільна мораль цього не заперечує. Чи не здається вам, що занадто багато цинізму у суспільстві?
 
-Я наведу один приклад із власного спілкування з одним американським юристом, який дуже несподівано для мене сказав, що… українці - циніки. І пояснив, чому: «бо у багатьох українців немає останньої підвалини, на яку ви можете стати і бути принциповими». Це надзвичайно точне визначення цинізму, повірте мені як філософу. Що ж це за останні підвалини? Їх не так багато в усіх культурах і в нашій теж. Найголовніша, завдяки якій Україна стала незалежною, - це національна культура, національна приналежність, ідентичність, відокремленість. Якщо в тебе немає національної свідомості, тоді тобі байдуже, хто ти – казах, американець, росіянин, китаєць... Друга підвалина – це людська гідність, це те, що має відношення до прав людини – недоторканість, свобода совісті, свобода слова, право доступу до інформації, право захисту приватного життя. Це фундаментальні права людини, це – європейські цінності. Тобто, якщо немає гідності – немає другої підвалини. Для влади вигідно, щоб люди не мали цих підвалин, щоб вони були циніками. Тоді з ними можна робити все, що завгодно, люди «провалюватимуться» у своїх оцінках, розумінні, протистоянні. Вони просто метатимуться хаотично і не відстоюватимуть свою позицію. Адже, якщо ти безпринципний, якщо ти цинік, ти погоджуватимешся на все, тебе можна використати. Якщо цинізм стане тотальним - держава взагалі розвалиться. Але вона не розвалюється, значить підвалини існують. І я вам скажу, що, за соціологічними опитуваннями, 70% російськомовних українців вважають Україну батьківщиною! Вони не співають пісень і не носять сорочок-вишиванок, але кажуть “це моя країна” – отже вони не циніки. Думаю, що досить багато людей в Україні мають гідність і готові її відстоювати. Це дає право сподіватися, що не все так погано. А от у представників влади відсоток циніків дуже великий. Тому вони ні з ким і ні з чим не рахуються, вони роблять те, що їм вигідно суто меркантильно. Вони небезпечні тим, що розуміють: їх присутність у політиці є способом забезпечення власного добробуту.
 
- І треба ще встигнути збагатитися протягом короткого терміну перебування при владі...
 
-Так, за час, коли ти при владі, встигнути «хватануть».
 
- Оце і є мотивація?
 
-Звичайний цинічний стимул. Як з цим боротися – це вже інша історія, але треба це розуміти.
 
- Згадаємо булгаковського персонажа - професора Преображенського - і його фразу «Розруха в головах». Це теж про необільшовиків?
 
-Давайте не плутати праведне з грішним. Зараз ми можемо сказати, що більшовики були циніками, але це не було для них характерно, принаймні спочатку. У них були жорсткі принципи і віра. Навіть самопожертва. З цим нічого не зробиш. Зараз поясню. Я бачив в архіві документи про святкування десятої річниці Жовтневої революції, тоді старі більшовики казали: «Коли ми робили революцію, рахували кожний день, скільки ми протримаємося. Лише коли нарахували більше, ніж протрималася Паризька комуна, тоді зібралися і відсвяткували…» Це важко зрозуміти, але це був науковий експеримент: «Чи можливо практично втілити теоретичний науковий комунізм?» І вони дивилися на людей і на себе як на елементи суспільства і поводили себе як експериментатори.
 
- Зараз ясно, що це була авантюра?
 
-Ні, доведена до кінця наукова раціональність. Бо тоді на цій комуністичній теорії був просто «поведений» світ. Певна схожість є і з експериментом Гітлера. У нацистській Германії теж дивилися на людей як на елементи суспільства. Тільки іншої природи, відмінні за ознаками національної, расової ідентичності. І з ними теж можна було робити все, що завгодно. Така «своєрідна» наукова етика. Нелюдська, по суті. Але заради ідеї світлого майбутнього вони могли йти на будь-які жертви. Безумовно, це авантюра. Тому що жодна наука не пояснює дій людей. Люди - вільні істоти, а не хімічні елементи, гвинтики тощо. Це складне питання.
 
- Зараз ми теж є учасниками соціального експерименту?
 
-Не думаю. Деякі висловлювання наших лідерів настільки алогічні, що виникає підозра, що їм просто недостатньо грамотності, рівня освіченості. Я просто не вірю, що вони здатні робити соціальний експеримент. Тут працює чистий прагматизм.
 
- Йде мова про зниження рівня інтелекту у суспільстві, не є чеснотою, цінністю. Необільшовизм, популізм і цинізм – цьому сприяють…
 
-Ви питали про лідерів, які створили партію пострадянського типу і спираються на «совковий» спосіб керування. Але він одночасно раціональний, тому виникає необхідність розвивати виробництво та науку. Влада стала чутливою до цього. Авторитарний режим все одне свідомо розвиває наукові технології. До речі, це було характерно і для комуносоціалізму, скажімо, дослідження космосу – це позитив. Але є негатив. Такому типу розвитку не буде вистачати гуманітарної складової: свободи культури. І це буде запозичуватися. Тому що виникне протистояння з національно-демократичною культурною елітою. До речі, те, що робили останнім часом націонал-демократи, було дуже невдалим. Вони створили систему міфів про Україну. Унезалежнення України було в основному гуманітарним, світоглядним, не спиралося на раціональність. І це породило багато легенд. Превалювали ідеї про рун-віру, виключну українську особливість, міфологізувалася історія… І було втрачено раціональність. Приклад, щоб я не був голослівним: спробуйте знайти в наших книгарнях науково-популярні книжки. Про квантову механіку, математику, кібернетику, теорію відносності, побудову Всесвіту. Правда, останнім часом з’явилися декілька видань пана Вакарчука, але це виключення з правил. Тобто, ви не знайдете журналів та книжок, які торкалися б серйозної науки. Додайте ще сюди популізм – гру на поверхових світоглядних переконаннях і відчуттях людей. Чи потрібні в цих умовах вчені? Якщо потрібні сучасні технології – ми можемо запозичити їх на Заході, чи на Сході, цього буде досить для розвитку виробництва. Гуманітарну сферу тоді теж доведеться запозичувати чи на Заході чи на Сході. А власні вчені, інтелектуали, виявляється, просто непотрібні. Але політики сьогодні спекулюють на імені Академії Наук, бо їм потрібна наукова підтримка. І академіки з іменем починають грати у політику. Це призводить до девальвації самого поняття “вчений”. Додайте до цього ще рівень зарплатні професора, який на чотири тисячі гривень повинен відчувати самоповагу та годувати сім’ю. В таких умовах ні необільшовикам, ні творцям міфів вчені не потрібні як експерти. Влада вважає, навіщо нам незалежна експертиза – ми самі якось розберемося. Навіть ті публікації, які зараз є, мало кому потрібні. З цієї ситуації навіть не знаю, як виходити. Але найголовніше: знайти в гуманітарному спектрі – філософії, соціології, психології, етнографії – ту підвалину, яка об’єднала б різні регіони України, знайти консенсус і точно її сформулювати, а не кричати про поганий Схід або Захід.
 
- Тут ми знову повертаємося до української ідеї…
 
- Якщо ви називаєте це українською ідеєю – будь ласка, але це, перш за все, підтримка книговидання, науки, культури. І мета - модернізація гуманітарних цінностей. А це - нерозривний комплекс: громадянське суспільство, верховенство права, гідність, культура… Без окремого не буде цілого.
2.jpg
Евгений МАСЛОВ. Главное™

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter



20 сентября 2019
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( [1] => 0.0005030632019043 [2] => 0.059104919433594 )