Брехня, що переможців не судять

 

 

Сентенція пана Азарова на тему управління страхом вічна, як і світ. Цей головний інстинкт правив людством ще у часи шаблезубих тигрів та пещерних ведмедів. Він шліфувався на наших теренах, коли монголи вирізали непокірні міста до ноги чи тоді, коли спадкоємці духу Золотої орди під керівниц­твом православного царя Петра І пускали плоти вниз по річках – з розіп’ятими чи повішеними на шибеницях мешканцями вільнодумного Батурина.

 

Але страх смерті від голоду – особливий. Він всепроникаючий. Бо, як писав Шекспір: «Любов і голод правлять світом». Тобто, самі життя і смерть. Про це знав «гуманіст» Владімір Лєнін, який радив більшовикам «застосовувати голод» у боротьбі за владу. Цього від нього навчився і Сталін.

 

− І що ми, українці, за народ такий, – посьорбує каву мій знайомий, цитуючи Шевченка. – «А ми дивилися й мовчали і мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби...» Чому не створювали партизанських загонів?

 

Створювали... Про це засвідчує дослідник Голодомору з Борівщини Олександр Ісаєв, відвівши у своїй книзі цілий розділ народному спротиву. Були і повстанські загони – на Сахновщині, Красноградщині, Ізюмщинці, Борівщині... Власне, піднімалася вся Україна. Адже не випадково у березні 1930 року Сталін пише статтю «Запаморочення від успіхів», де вказує на перегини в колективізації. Опісля люди почали масово виходити з колгоспів, а коли посіяли на своїх полях, то їх знову почали туди силоміць заганяти.

 

− Тих, хто противився політиці колективізації, було багато, – говорить дослідниця Голодомору Ніна Лапчинська. – Але когось постріляли, когось зловили й відправили до Сибіру, когось просто вигнали з хати і пустили по світу без довідки з печаткою сільради. Звичайно, були й такі, хто казав: «Мене це якось мине». Не минуло. Пухли від голоду всі.

 

«Між селянами й нашою владою точиться жорстока боротьба, – виголошує у 1933 році промову другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич. – Це боротьба на смерть... Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував міль­йони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну».

 

Власне, як велася ця війна, добре засвідчують документи, зібрані минулого року слідчим управлянням СБУ в Харківській області під час розслідування сталінського злочину проти людяності: репресії, занесення сіл на «чорну дошку», відбирання останньої зернини й квасолини.

 

 

Під час зйомок фільму «Обкрадена земля», створеного канадським режисером Юрієм Луговим, прем’єрний показ якого відбувся в харківському кінотеатрі «Бомер», я не раз чув таку фразу: «Ми туди, до Росії, виносили все, що було в скринях... За мисочку борошна». Говорили це мешканці прикордонного Вов­чанського району, які пережили голодомор, і з якими спілкувався на моїх очах митець.

 

Причин винищення українців та їхніх односельців інших націй в межах України називають кілька: потреби ресурсів для індустріалізації, особлива нелюбов Сталіна до українців, хутірний, тобто фермерський, індивідуалізм українського господаря, який не бажав іти в колгоспне стійло. А ще, що цей господар був носієм саме української ідентичності.

 

Рідше кажуть про «Маніфест комуністичної партії» Маркса й Енгельса, де йдеться про «контрреволюційні нації», яким «належить в ближчому майбутньому загинути в бурі світових революцій». Серед таких націй згадуються і русини. Можливо, Енгельс і не мав на увазі фізичне знищення «контрреволюціонерів», але більшовики сприйняли його настанову саме так.

 

Так чи інакше, виморювання голодом українського селянина супроводжувалося згортанням українізації, винищенням української інтелігенції. Спочатку під час сфабрикованого процесу СВУ, коли судили діячів культури, мовознавців, літераторів. Потім, зачищаючи все українське по закінченні Голодомору. На спільній ІІ обласній і ІV міській конференції КП(б)У, яка відбулася у січні 1934 року, секретар міськпарткому Алєксєєв хвалиться: мовляв, виправляючи ленінську політику партії, вони збільшили у Харкові кількість російських шкіл з 10 до 22, а українських зменшили з 49 до 31. А в тих школах, які зробили російськими, мабуть, навчалися не лише росіяни.

 

На цій же конференції вчені, письменники, художники рапортують кращому своєму «другові» Павлові Постишеву, що Харків перетворюється на квітучий культурний центр, адже нанесено вирішальний удар по українській націоналістичній контрреволюції. Зокрема згадується «націоналіст» Курбас... А в цей час застрелився Хвильовий, арештовано десятки письменників, розгромлено театр «Березіль».

 

Паралельно змінюється етнічний склад населення. Якщо ми перегорнемо документи про переселення на Харківщину росіян з Курщини та Брянщини (прибуло 80 ешелонів), то побачимо, що їх прийняли належним чином: надали готове житло в обезлюднілих селах, звільнили від податків, надали позики, забезпечили школами з навчанням на рідній мові.

 

Власне, завдяки цим людям нині на сході України існує певний феномен. Він у тому, що попри здоровий глузд, більшість нащадків переселенців відстоюють ідею руйнування української держави. Ніна Лапчинська знає багатьох освічених харків’ян, які без проблем вивчили англійську, французьку, німецьку мови і не вважають, що це їх якось принижує. Вони бачили, як живуть у Європі. Проте, повернувшись у Харків, тільки тому, що хтось їм пообіцяв, що не буде тут української мови, голосують за консервацію умов, від яких вони тікали на Захід.

 

− Я з’ясовувала їхню сімейну історію, – каже пані Лапчинська. – переважна більшість – це приїжджі. У них тут немає коріння. Нещодавно я зустріла жінку, яка сказала: а чому я маю вивчати українську мову, якщо я не поважаю цю державу? Тобто вона сподівається, що на цьому місці буде інша держава. Отож, навіщо напружувати онуків!.. Все іде за класичною схемою: спочатку створюється місія, потім приїздить більше людей, згодом приходить армія. І все стає на своє місце: територія анексується.

 

Зважте, сьогодні ці люди змогли вибрати владу, яка втілює їхні прагнення у життя. Згадайте хоча б українофобські новації Дмит­ра Табачника та харків’янина Вадима Колесниченка щодо викорінення українського духу підручників історії та літератури (зокрема і щодо трактування Голодомору), закладів культури, кінопрокату, врешті-решт, зведення у майбутньому української мови до меж кухонного гетто, а культури – до шароварів.

 

 

Сьогодні багато українців запалять у вікнах свічі. У пам’ять про мільйонні жертви. Чи мерехтітиме свіча у вікнах президента, прем’єра та їхніх міністрів? Анна Герман, глянувши на діамантовий годинник, подарований недавно Михайлом Добкіним, вже встигла оголосити, що відзначатиметься цей день очільниками України скромно, мовляв, без реклами. Але справа, здається, не в скромності. Про неї, перш за все, мають згадувати тоді, коли в державі, яка на передостанньому місці в Європі по достатку громадян, за кошти платників податків купуються для президента гелікоптери за 16 мільйонів доларів, коли Обама літає на «шестимільйонному». А ще й «Майбахахи» для урядовців...

 

Думаю, така «скромність» від того, що в тій трагедії, як у дзеркалі, влада пізнає себе, свої повадки. Дивиться, наприклад, Азаров у люстерко і каже: «Жить стало лучше, жить стало веселей». А дзеркало йому відповідає: «Шея стала тоньше, но длинней».

 

Коли президент говорить перед цим дзеркалом про те, що Голодомор – це ніякий не геноцид, то він не лише висловлює думку милих серцю російських істориків, а й порушує закон, згідно з яким заперечення Голодомору як геноциду має каратися. Але що там якийсь закон, коли у нас навіть з Конституцією творять те, що хочуть! До речі, у тридцяті катували людей теж на тлі «найкращої у світі конституції».

 

Власне, і затята боротьба з незалежними від влади людьми, які надбали добро не завдяки чиновникам, а лише власним горбом – це також ріднить нинішню і тодішню владу. Різниця лише в тому, що колись ліквідували як клас незалежного селянина-господаря, а нині – незалежного підприємця. Той, хто вижив, згодом працював за палички на державу, а нинішніх хочуть, мабуть, загнати на підприємства олігархів, які, живучи у розкоші, платять найманим працівникам якісь копійки. Селяни тоді не хотіли здавати хліб задарма, як і нинішні «спрощенці» не хочуть платити податки, які розкрадаються чиновниками. Взагалі, там, де вертикаль, де «суверенна диктатура» – вільна людина не шанується, і завжди за красивими словесами випирають чортячі роги: «Важливо не те, як голосують, а як підраховують голоси».

 

У дзеркалі крізь лики нинішніх проступають морди колишніх. Тим також здавалося, що вони зробили все, щоб правити вічно: знищили опозицію, виморили голодом господарів з вродженим почуттям гідності, годувальників країни. Вони встановили диктатуру однієї партії, створили жорстку вертикаль.