Час давно не відчувається. Якщо раніше, в іншому, минулому житті, весь час підсвідомо фіксував зміну сезонів, відраховував місяці, зважав на тижні, то нині все це дивовижним чином не має особливого значення. Слідкуєш лише за новинами, отримуєш не надто втішні звістки, реагуєш на події, дослуховуєшся до офіційних заяв. А поза тим закінчилось літо і непомітно почалася осінь. Та рання її пора з гострим надвечірнім теплом і першим нічним холодом. Сонячні дні навряд чи протримаються довго, попереду на всіх нас чекає затягнуте дощем небо, тривала осінь, безкінечна зима.
Якою буде ця зима в розбомблених містах – важко навіть уявити. Та й для міст прифронтових вона навряд чи буде спокійною. Країна неохоче звикає до воєнних реалій, ніби відштовхуючи їх, намагаючись із останніх сил жити своїм мирним життя, лишати для себе бодай ілюзію спокою та рівноваги. Втім, не помічати війну стає все складніше. Ті, хто приїжджає з-під обстрілів, може лише дивуватись чи обурюватись, стикаючись із розміреним життям тилу, хоча навіть ця зовнішня розміреність та безтурботність є оманливими та хисткими.
Проходячи вулицями Харкова, раптом помічаєш велику кількість людей у військовій формі. Форма на всіх різна – міліція, гвардійці, прикордонники, представники батальйонів. Все більше солдатів, все більше національної символіки, що теж певним чином виконує функцію самозаспокоювання, переконання себе самого в тому, що доки в твоєму місті висять державні прапори, доти це місто лишається частиною цілої країни, доти війна не може ступити на довколишні вулиці та площі.
Я останнім часом часто згадую весняні мітинги в Донецьку та Луганську. З великою кількістю синьо-жовтих прапорів, з великою кількістю людей, котрі не хотіли здавати свої міста, не хотіли втрачати своєї країни, до останнього вірили в неможливість найгіршого сценарію. Тоді справді багатьом видавалось, що доки в місті є така кількість людей, готових виходити й підтримувати одне одного, доти цьому місту нічого не загрожує. Найгіршого не може статись просто тому, що це занадто несправедливо.
Пам'ятаю, як опинився під луганською ОДА наступного дня після її захоплення. В місті химерно співіснували українські прапори з прапорами георгіївськими. Люди бігали у своїх справах, ніхто, здавалося, не звертав уваги на те, під якою символікою довелося сьогодні прокинутися. Тривало мирне життя, ішов весняний дощ, нічого не змінилось, нічого не трапилось, не було приводів для паніки та страху. Працювали супермаркети, їздили автобуси, лише двоє в балаклавах та камуфляжі, з автоматами в руках, охороняли захоплену адміністративну будівлю. Їх навіть можна було фотографувати. Вони дивились на тебе з-поза розрізів своїх балаклав і не можна було зрозуміти, що саме вони відчувають, як саме реагують на фотоапарат у твоїх руках.
Але час минав, непомітно та невблаганно. Прохолодна весна змінилась спекотним літом, і нікого не захистили жодні символи, жодні обереги, і загальної підтримки та піднесення виявилося недостатньо. І найгірший варіант ставав реальністю, уникнути якої так ніхто й не зміг. Що там нині, думаю я? Що з супермаркетами, що з автобусами? Головне, що з людьми? Час від часу звідти прориваються поодинокі голоси, що переказують страшні новини. Але вже те, що вони звучать, лишає бодай якусь надію – отже, там можна вижити, отже, слід сподіватися, що все це рано чи пізно завершиться, і до міста знову можна буде потрапити. Хочеться сподіватись, що вони перечекають і цю осінь, і зиму, що стоїть за нею і вже скоро-скоро про себе нагадає.
Хочеться сподіватись, що ціла країна витримає цю зиму, вистоїть, не зламається, не розсиплеться. Хочеться сподіватись, що всі навчаться відчувати цю війну, відчувати цю біду, не відводити очей від того, що лякає, не западати в безнадію, не втрачати свого серця. Час не зупинився, час далі триває. І нам усім випало тривати разом із ним. Нам усім випадає й надалі жити в цьому часі. Навіть якщо він нам не подобається. Іншого немає. Потрібно боротися за цей.
ТСН
Сергій ЖАДАН