Це трапляється із кожною студенткою будь-якої педагогічної спеціальності будь-якого українського університету. Практика у школі. Місяць написання планів уроків, підйомів на 7 ранку та запрошень від шестикласників сходити на каву після уроків. Зазвичай, цей особливий місяць асоціюють з болем та нервами через неслухняних учнів.

Таке трапилося зі мною майже два роки тому. Це була школа у самісінькому центрі міста. Стара будівля між греко-католицькою церквою та одним із найдорожчих готелей міста. Школа відома та шанована, проте в середині ніщо про це не нагадує. Для мене вона видалася фантасмагоричним поєднанням совка та українських вишитих рушників, які чомусь приховувалася дивними решітками.

Тоді мене перелякану та змерзлу зустріла нижча за мене вчителька англійської мови Наталя. Це була брюнетка років 35-ти із ідеальною шкірою, укладкою та макіяжем. Саме так, за словами моєї університетської викладачки з педагогіки, мала б виглядати зразково-показова шкільна вчителька. Крім цього, «стандартного набору вчительки», у неї був приємний голос та унікальне вміння «підколоти» учнів і тим самим викликати у них усмішку.

«Друже, якшо шось не подобається, – замовляй таксі».

Да, пожалуй, закажу. Лучше уж сэкономить на обеде и на один раз меньше сходить с друзьями в паб, чем подвергать риску и чувствовать себя ничтожеством два раза в день по 15-30 минут (в зависимости от трафика).

Проблема рабского общественного транспорта актуальна для всей страны со времен ее основания, но современный Львов – это разоблачение любовного треугольника между коррупционерами, отвратительной инфраструктурой и обозленными на жизнь людьми. Один из главных весельчаков города (который, по иронии судьбы, погиб на дороге) Кузьма Скрябин пел о «маршрутках-собачьих будках». К сожалению, для большинства, веселый мотив и ротации на радио стали очередным поводом поржать, нежели задуматься и что-то сделать.

Каждый день медиа желтят подробностями о десятках ДТП на любой вкус. Причем, желтят ровно настолько, насколько этого требуют посетители онлайн-Колизея, – с крупным планом разбросанных частей тела, животным криком матери, ребенок которой накрыт целлофаном на обочине, и комментариями мясников-блюстителей закона.

“Доброго дня, діти”, - каже вона. “ Перевіримо ваше домашнє завдання”, - каже вона. Англійською. Ввічливо. Ох, захотілось мені, щоб як у фільмі «Товариство мертвих поетів» (Dead poet society) про вчителя, який надихнув своїх учнів інакше сприймати поезію та й світ.

Я б так хотіла, щоб учні дали волю собі і вже хоч би не повилазили на парти (як в тому таки фільмі), щоб поглянути на світ інакше, то хоча б розмовляли з учителем легко, ніби з другом. І я ж не кажу, щоб розмовляли про високі матерії чи про граматику часів англійської мови. Але ж раптом це моє солодке миттєве марення перервала одна фраза.

“Люди добрі, ти що якийсь ненормальний?!”, - минуло кілька секунд і її ніжний голос змінився на рев левиці.

“Так, давай свій щоденник!”, - вона не заспокоюється.

Так проходить моя, вибачте, педагогічна практика в правничій гімназії, старій цегляній будівлі біля церкви святої Анни і університету міністерства внутрішніх справ. Ех, Джон Кітінг, чому ти є тільки в тому фільмі, а не в цій школі на уроці англійської у 8-му класі.

Майже сорок років різниці у нас із подругою та нашими батьками. За збігом обставин і вихованням, наші сім'ї подібні: старші батьки, троє дітей, греко-католики, галичани. Ми багато часу проводимо разом з подругою: вчимося, гуляємо, їмо, п'ємо, ходимо в гості, залишаємось на ніч. Ми дружимо майже шість років. Ми не лесбійки - раптом довелось пояснювати її мамі.

- Це нормально, коли дівчинка так часто ночує в іншої дівчинки (у 23 роки)? – питає жінка.

- А шо краще було б у хлопця (тато - священик греко-католицької церкви)? – каже подруга.

- Так принаймні не можна шось запідозрити! – парує мати.

- Та нічого ми не підозрюємо! – каже тато (священик греко-католицької церкви).

- Та ми вже давно підозрюємо! – одночасно з батьком вигукує жінка.

Сміх.

- Ви серйозно!? – питає батьків моя подруга.

- Вони серйозно!? – питаю я, коли слухаю вдома цю історію на ніч, замість кіноперегляду.

Тринадцятого Грудня — сто двадцять п’ята річниця від народження Миколи Хвильового. Що про нього треба знати і розуміти.

Події столітньої давнини — розвал Російської імперії та утворення на її місці національних держав, у тому числі української — дуже складні для розуміння. Безліч талановитих патріотів, яких ми тепер вшановуємо як найкращі уми людства того часу, у ті часи міняли незрозумілим чином думки або відверто помилялися. Складно було розібратися, складно і зараз, може навіть не менш складно, а більш.

Мало хто знає і говорить про те, що Українська Народна Республіка була соціалістичною і що її очільники до останнього планували союз із Росією. Часто згадують українізацію, розпочату більшовиками 1923го, але не говорять про її соціолоґічне підґрунтя, чому вона взагалі почалася, хто був за і хто проти неї. Так було, бо соціалізм (комунізм — одна із його форм) на той момент був основною рушійною силою ледь не всих революцій, перевіреним на практиці він майже не був, на різновиди його ніхто не поділяв. І Ленін, і Петлюра були за націоналізацію землі, а все інше сприймалося як питання тією чи іншою мірою другорядні. Особливо в Україні, де 93% населеня були селянам. Особливо на тлі “білої ґвардії” - прибічників “єдиною та неподільної Росії” із неймовірним соціальним розшаруванням, дискримінацією у різних формах, загарбницькими війнами і ґеноцидами, які зараз рідко пригадують лише тому, що воно було давно, а злочини більшовиків і нацистів — недавно.

Больше года прошло с тех пор, как мы впервые поехали в зону АТО с представлением «Белоснежка. Восстание гномов». Комедия на тему спасения Белоснежки от рук сепаратистов, Путина и прочих троллей.

Ехали на Восток спокойно, по традиции заказали большой автобус коричневого цвета и водителей, которые за деньги готовы хоть в Донецк врываться.

Сначала наша трупа заехала в Харьков. Встретили волонтеров, забрали у них гуманитарку: гвозди, шины, книги, игрушки. Даже чипсы с Кока-Колой забрали для военных – всё как в кино. Покушали на дорожку и отправились в неизвестное.

Первые полчаса езды из Харькова в Станицу Луганскую - как по автобану: хорошая дорога, куча заправок, еда и туалеты. А потом...

Потом начинается дорога, которую лично я бы назвал «10-ый круг ада», Данте просто забыл написать об этом. От жуткой дороги, спасает хорошая компания и банка пива. Но туалеты!

Первое, что начинаешь понимать на Востоке Украины - как важен в жизни человека хороший унитаз. Простите.