“Доброго дня, діти”, - каже вона. “ Перевіримо ваше домашнє завдання”, - каже вона. Англійською. Ввічливо. Ох, захотілось мені, щоб як у фільмі «Товариство мертвих поетів» (Dead poet society) про вчителя, який надихнув своїх учнів інакше сприймати поезію та й світ.

Я б так хотіла, щоб учні дали волю собі і вже хоч би не повилазили на парти (як в тому таки фільмі), щоб поглянути на світ інакше, то хоча б розмовляли з учителем легко, ніби з другом. І я ж не кажу, щоб розмовляли про високі матерії чи про граматику часів англійської мови. Але ж раптом це моє солодке миттєве марення перервала одна фраза.

“Люди добрі, ти що якийсь ненормальний?!”, - минуло кілька секунд і її ніжний голос змінився на рев левиці.

“Так, давай свій щоденник!”, - вона не заспокоюється.

Так проходить моя, вибачте, педагогічна практика в правничій гімназії, старій цегляній будівлі біля церкви святої Анни і університету міністерства внутрішніх справ. Ех, Джон Кітінг, чому ти є тільки в тому фільмі, а не в цій школі на уроці англійської у 8-му класі.

Майже сорок років різниці у нас із подругою та нашими батьками. За збігом обставин і вихованням, наші сім'ї подібні: старші батьки, троє дітей, греко-католики, галичани. Ми багато часу проводимо разом з подругою: вчимося, гуляємо, їмо, п'ємо, ходимо в гості, залишаємось на ніч. Ми дружимо майже шість років. Ми не лесбійки - раптом довелось пояснювати її мамі.

- Це нормально, коли дівчинка так часто ночує в іншої дівчинки (у 23 роки)? – питає жінка.

- А шо краще було б у хлопця (тато - священик греко-католицької церкви)? – каже подруга.

- Так принаймні не можна шось запідозрити! – парує мати.

- Та нічого ми не підозрюємо! – каже тато (священик греко-католицької церкви).

- Та ми вже давно підозрюємо! – одночасно з батьком вигукує жінка.

Сміх.

- Ви серйозно!? – питає батьків моя подруга.

- Вони серйозно!? – питаю я, коли слухаю вдома цю історію на ніч, замість кіноперегляду.

Тринадцятого Грудня — сто двадцять п’ята річниця від народження Миколи Хвильового. Що про нього треба знати і розуміти.

Події столітньої давнини — розвал Російської імперії та утворення на її місці національних держав, у тому числі української — дуже складні для розуміння. Безліч талановитих патріотів, яких ми тепер вшановуємо як найкращі уми людства того часу, у ті часи міняли незрозумілим чином думки або відверто помилялися. Складно було розібратися, складно і зараз, може навіть не менш складно, а більш.

Мало хто знає і говорить про те, що Українська Народна Республіка була соціалістичною і що її очільники до останнього планували союз із Росією. Часто згадують українізацію, розпочату більшовиками 1923го, але не говорять про її соціолоґічне підґрунтя, чому вона взагалі почалася, хто був за і хто проти неї. Так було, бо соціалізм (комунізм — одна із його форм) на той момент був основною рушійною силою ледь не всих революцій, перевіреним на практиці він майже не був, на різновиди його ніхто не поділяв. І Ленін, і Петлюра були за націоналізацію землі, а все інше сприймалося як питання тією чи іншою мірою другорядні. Особливо в Україні, де 93% населеня були селянам. Особливо на тлі “білої ґвардії” - прибічників “єдиною та неподільної Росії” із неймовірним соціальним розшаруванням, дискримінацією у різних формах, загарбницькими війнами і ґеноцидами, які зараз рідко пригадують лише тому, що воно було давно, а злочини більшовиків і нацистів — недавно.

Больше года прошло с тех пор, как мы впервые поехали в зону АТО с представлением «Белоснежка. Восстание гномов». Комедия на тему спасения Белоснежки от рук сепаратистов, Путина и прочих троллей.

Ехали на Восток спокойно, по традиции заказали большой автобус коричневого цвета и водителей, которые за деньги готовы хоть в Донецк врываться.

Сначала наша трупа заехала в Харьков. Встретили волонтеров, забрали у них гуманитарку: гвозди, шины, книги, игрушки. Даже чипсы с Кока-Колой забрали для военных – всё как в кино. Покушали на дорожку и отправились в неизвестное.

Первые полчаса езды из Харькова в Станицу Луганскую - как по автобану: хорошая дорога, куча заправок, еда и туалеты. А потом...

Потом начинается дорога, которую лично я бы назвал «10-ый круг ада», Данте просто забыл написать об этом. От жуткой дороги, спасает хорошая компания и банка пива. Но туалеты!

Первое, что начинаешь понимать на Востоке Украины - как важен в жизни человека хороший унитаз. Простите.

Моя одногрупниця Юля цілком звичайна дівчина. Волосся брудне і зализане на лобі пластмасовим обручем, брови — дві маленькі чайки біля скронь, яскрава рожева помада на тонких губах і підведені знизу чорним олівцем очі.

Блискучі чорні лосини вона вдягала під пальто кольору хакі, а з-під нього виглядала сіра махрова кофтина із зображенням іграшкового ведмедика, на ногах руді чобітки.

Після другого курсу Юля перевелась на «заочку». Нещодавно знайшла її профіль в інстаграмі — вона змінилась. Пишні груди, нарощене волосся, губи-вареники і зуби відбілені так, що світяться в темряві. У профілі багато фотографій із кальянами, пандорами, букетами, в Єгипті/Турції, з футболістами і ще різними чоловіками і хлопцями.

Якось вона почала пряму трансляцію, весь час тупо дивилася в камеру і грайливо перебирала між пальцями своє довге чорне пасмо. Пишу їй:

- Юль, розкажи де ти працюєш?

- Умным девочкам не надо работать, — легко посміхнулась вона до себе і далі дякувала за коментарі в стилі “титакакрасіва”, “покажисіськи”, таке інше.

Сегодня, должно было состоятся судебное заседания в Дзержинском районном суде города Харькова по рассмотрению уголовного дела в отношении руководителя Харьковской организации «Украинского выбора» Харьковского городского совета Андрея Лесика, который обвиняется в посягательстве на территориальную целостность и неприкосновенность Украины, сопротивлении и нанесении побоев сотруднику правоохранительного органа.

Злоупотребляя своими процессуальными правами, Андрей Лесик и его адвокат Дмитрий Тихоненков опять затягивают рассмотрение дела по существу. Иначе как объяснить тот факт, что адвокат Дмитрий Тихоненков был в помещении Дзержинского суда ровно до начала судебного заседание, за несколько минут до начала которого убежал. Обвиняемый Лесик заявил на суде об отсутствии адвоката и суд, не нарушая право обвиняемого на защиту, в очередной раз перенес рассмотрение дела. В августе слушание дела также неоднократно переносилось в связи с неявкой адвоката, но вот так, чтобы адвокат сбежал прямо перед заседанием – это в первый раз.