Вельмишановний пане Президенте!

Шановні народні депутати!

Шановні присутні!

Я не міністр охорони здоров’я, але почну з найбільш актуальної теми: коронавірусу! Завтра ми відкриємо двері медичного центру в Нових Санжарах після обсервації і наші співгромадяни нарешті завершать свою складну подорож додому.

Це знакова подія для МВС - інцидент 20 лютого показав не тільки схильність наших громадян піддаватися впливу провокацій, але й спроможність підрозділів МВС діяти ефективно, злагоджено, рішуче та поважаючи права громадян!

Ми змогли в складних умовах забезпечити трансфер евакуйованих у належному режимі біобезпеки. Наші поліцейські й нацгвардійці відпрацювали толерантно, без застосування гумових кийків, сльозогінного газу та інших силових засобів. Із гідністю доповідаю: під час сутичок - жодного потерпілого серед цивільних! На жаль, постраждало 9 правоохоронців, один – досі в лікарні із важкими пораненнями.

МВС і надалі готове забезпечувати необхідні карантинні умови для недопущення розповсюдження коронавірусу в країні – так само швидко і якісно, як ми організували систему температурного скринінгу на кордоні.

Петро та Михайло Огари прийшли до війська разом. Їм було по 18 та 19 років. Родом хлопці з Закарпаття, там допомагали татові та мамі вести фермерське господарства, з малечку мали німецьких вівчарок та мріяли разом про військову службу. До військкомату прийшли самі, не чекали повісток – з єдиною вимогою – служити у Нацгвардії. Пізніше, вже під час підготовки молодого поповнення, хотіли разом поїхати до Навчального центру – опановувати професію кінолога.

Михайло: «Я вважаю так, що кожен чоловік повинен послужити в армії. Так нас з братом навчив тато. Відслужив, віддав свій обов’язок Батьківщині, і будуй далі своє життя. В перший день мого перебування у 2 Галицькій бригаді я почув, що тут можна стати кінологом. Це взагалі мене окрилило. Мало того, що я потрапив до Нацгвардії, ще й можу займатись з собаками!»

Петро: «Коли нас з братом привезли до Львову, ми дуже зраділи. Львів – це як місто мрії для нас. Воно дуже гарне і комфортне. Тут, у бригаді, про кінологічну службу мені одразу розповів брат, йому ж розповіли про це хлопці зі старшого призову. Михайло дуже загорівся цим і почав вмовляти мене також обрати роботу з собаками. Фактично з перших днів ми знали, що наша ціль – потрапити у кінологічну службу».

Відповідальні за нашу безпеку, безстрашні чотирилапі, вони ретельно тренуються у своїх військових частинах, несуть службу у зоні АТО. Вони – це службові собаки. Чим живуть, що роблять та як саме виконують службові завдання тварини у Національній гвардії нам показали службовці кінологічного підрозділу 5-ї Слобожанської бригади ОТО НГУ.

«Я В НАЦГВАРДІЮ ПІДУ– НЕХАЙ МЕНЕ НАВЧАТЬ!»

Дві зовсім молоді німецькі вівчарки зустрічають гостей хоча і дружелюбно, але у їх очах застигає питання : хто ці дівчата і нащо вони тут? Еріку лише рік, він тільки-тільки виходить з щенячого віку. Антею 2,5 роки – він вже дорослий, освідчений пес. Їх наставники — молодший сержант Владислав Гребінник та сержант Петро Дорошенко. Вони – найкращі друзі і суворі тренери-кінологи, які готують військових собак.

На службу, говорить Владислав, спеціально обирають 6-7-місячних собак. За породою, здебільш це німецька та бельгійська вівчарки, рідше спанієлі та лабрадори. Частіше їх беруть з притулків, рідше надсилають з закордону. А іноді трапляються зовсім чудові випадки. Так, у 2016 році президент Superior Golf Club Юрій Сапронов подарував 10 цуценят вівчарів (8 німецьких і дві бельгійських) саме 5 Слобожанській бригаді. Один з цих песиків – наш новий знайомий Антей, гордість бригади та призер багатьох конкурсів.

Коли за плечима вже понад тисяча навчених гвардійців і майже три роки служби, чи є сили надихатись роботою? Коли більшу частину свого часу проводиш на полігоні, безперервно розповідаючи про накладання джгутів, тампонування та зупинку масивних кровотеч? Але натхнення є, і черпається воно з розуміння, що кожне заняття – це врятоване життя у майбутньому. Про ці та інші думки з нами поділилась інструктор з бойової підготовки сержант Юлія Мірчук.

- В моїй практиці була історія, коли я викладала тактичну медицину і один зі слухачів курсу абсолютно не йшов на контакт. Звісно, я шукала до нього підхід, курс він закінчив і поїхав далі проходити службу. І приблизно через рік у Києві на вулиці я зустріла цього чоловіка. Я пам’ятала його обличчя але не могла згадати, звідки ж його знаю. Він підбіг до мене і почав обіймати, нагадав хто він і розповів, що одразу після закінчення курсу його направили в зону ООС, і там було сильно поранено його товариша. Він зробив усе, як я навчала і врятував йому життя. Ми стояли у центрі Києва і плакали. Це був дуже зворушливий для мене момент. Заради такого я працюю і викладаю.

Бессменный фронтмен легендарной группы "Машина времени" Андрей Макаревич поделился своими мыслями о современной российской действительности в интервью DW.

DW: Макаревич – фамилия белорусская. У вас корни по материнской линии в Витебске. Как вы смотрите на нынешние отношения России и Беларуси?

Андрей Макаревич: Мне кажется, они принципиально не меняются. И честно говоря, я этим не очень интересуюсь. Я в последние годы стараюсь не тратить свои силы и время на вопросы, решение которых от меня не зависит.

- Но за развитием событий на Донбассе вы следите... В 2014 году вы выступили в Славянске...

- Я приехал на полдня в Славянск выступать перед беженцами. Причем это были, в основном, дети. Благодаря моему приезду были собраны средства, по-моему, на целый трейлер памперсов и предметов первой необходимости для беженцев. Не знаю, что так возмутило наши власти. Но из этого сделали удивительно живучее вранье, которое ботами всякими поддерживается до сих пор относительно того, что я ездил выступать перед военными частями, перед нацистами и карателями. Бред собачий.

Днями на нашу пошту надійшов лист від гвардійця із проханням опублікувати цей матеріал. Нині хлопець знаходиться на передовій. Його дівчина дуже хвилюється і не вірить, що у нього все гаразд. Тому читайте разом із Оленою.

Лєно, привіт! Ось мої фронтові миті.

Бути військовим – це бути свого роду універсальним солдатом, вміти все! Розповідаю тобі про будні наших гвардійських універсальних воїнів, які виконують службово-бойові завдання у районі проведення ООС.

Кожен професійний військовий, незалежно від того чи це солдат, сержант або офіцер, жертвує заради свого покликання багато чим: сном, здоров'ям, нервами… А перебуваючи за сотні кілометрів від рідної домівки, найбільше відчувається туга за рідними та коханими.

Аби серед сотень людей виявити розшукуваного злочинця чи людину, котра перевозить заборонені предмети, бійці мають бути вкрай уважними та зібраними.

Привітний, зосереджений та трохи втомлений «мешканець» БТРу розповідає добрі історії.