Євген ХОДУН. Для Главное™
Українці в "єгипетському полоні"
Бурхливі події в арабських країнах півночі Африки привернули увагу світу. А як вони дійшли до такого життя? Не знаємо, не бували. Але згадуються розповіді тих, що там гостювали і навіть полюбляли гостювати.   Давні розповіді уже не повторюються, тим корисніше проаналізувати їх хоч заднім числом. За правління Кучми сформувалася верства людей, що вважала себе «елітою». Здобувши матеріальний достаток, несумірний з фізичною та інтелектуальною працею і незіставний з рівнем життя співгромадян, – вони вважали що так треба і що того їм замало. Почалася гонитва за «престижами», «рейтин­ґами», «золотими фортунами», стало модним вибиватися в «люди року».   Допитливці дістали змогу поїздити різними країнами та порівняти «умови тут» з «умовами там».   І що цікаво: діячі в Україні, бізнес яких доморощеною «рейтинґовою аґенцією» визнавався відповідним європейським стандартам, розгортати справу в Західній Європі не поспішали. «Улюбленці фортуни» все розуміли: їх там ніхто не чекав. У країні з цивілізованим урядуванням треба звикати до соціальної відповідальності підприємництва, забезпечувати працівникам справді європейські соціальні стандарти.   Щоправда, активні й добросовісні українці знаходили в розвинених країнах прийнятні для себе «правила гри», скромно поодинці вписувалися в їхні порядки та успішно розвивали справи, до яких лежала душа.   А от запаніла ретрокомуністична номенклатура вела свої справи у створених для неї в Україні специфічних умовах. Зате на відпочинок стала вчащати в екзотичні країни, серед яких помітне місце зайняв Єгипет.   Грань виживання   Стереотипний образ створено в досі популярній кінокомедії: «руссо-турісто-обліко-моралє». Звичайно ж – «руссо». Живучи в Україні, ця публіка ніколи не ототожнювала себе з Україною. Із замилуванням розповідали мандрівники, як місцеві жителі запобігали перед ними – аби тільки в них купили якусь пам’ятну дрібничку. Прості торговці намагалися говорити по-російському, де-не-де надписували щось російською мовою та зовсім не цікавилися: а чому це туристи нібито з України не проявляють ознак українськості?   А чи не відчували скоробагатьки з України щось рідне в Єгипті? Адже зашугані українці, зустрівши десь заїжджого «обліко-моралє», теж не ставили йому зайвих запитань. Чому, живучи в Україні, він дотепер вважає нижчим за свою роздуту пихатість сказати що-небудь по-українському? Чому він, регулярно катаючись на Близький Схід, досі не вивчив хоч декілька фраз арабською мовою? Такі запитання не спадають на думку ані знедоленим єгиптянам, ані пожебраченим українцям. Вони скоріше свій язик наламають на забаганки «руссо-турісто», аби тільки від нього перепала якась копійчина на день до вечора.   У період кучмівського панування принижували українців чиновницьким самодурством і знущалися пустопорожньою демагогією. Затримали зарплатню, не дали пенсію – зате яке щастя, коли погашають заборгованість «повністю за минулий рік у розмірі п’ятдесяти відсотків від заборгованої суми»! Вимикають електроенергію – зате яка благодать, коли світло з’являється знову «у визначеному порядку, за віяловим графіком»!   Політикою кучмізму людей цілеспрямовано привчали до того, що людські умови життя – не щось само собою зрозуміле, чого слід вимагати; а нібито привілей, який ще треба у влади заслужити, а ще краще – принижено в неї виканючити. І неодмінно голосувати за неї, бо інакше, мовляв, ще гірше буде.   Так для великого народу посеред Європи на рубежі другого і третього тисячоліть по Різдві Христовому готувався новий «єгипетський полон».   Перший прорив   Такій владі українці видаються смішними і в той самий час страшними. Смішні – це коли вони нібито прагнуть догодити і ніяк не можуть; нібито стараються заговорити чисто «по-панському» і ніяк не вміють. Страшні – то коли за видимою «невправністю» чи зовнішнім «невмінням» раптом проглядаються їхнє глибоко усвідомлене небажання запобігати перед гнобителями, зрілий спротив приниженню власної гідності.   Спілкуючись із земляками вдома, любителі єгипетських мандрів порою дивувалися: як це можна жити на пенсію (свого часу і таке було) 140 гривень на місяць? Однак подив новоявлених «хазяїв життя», можливо, навіть щирий, ніяк не переростав у їхню громадянську позицію та в діяльне бажання щось у країні змінити на краще. Убога «стабільність» була їм вигідна.   Тим-то й страшним став владній верхівці «Нетиповий Прем’єр», коли він з’явився в українському політикумі на початку 2000-х років і раптом почав ставитися до людей по-людському. «Нетиповий Прем’єр» – таке образне ім’я дала йому Ліна Костенко в романі «Записки українського самашедшого».   Та ще страшнішими для верхів стали українці, які почали масово розуміти, що людяність і справедливість – не виняток, а норма, – і повірили, що утвердження здорового глузду можна добитися своїми силами.   Немає сенсу гадати, хто на кого більше схожий: єгиптяни на українців чи українці на єгиптян. Тепер, думається, у скоробагатьків з наших місць уже не таке зверхньо-поблажливе ставлення до єгипетського народу, як було раніше. Мимоволі це позначається і на їхньому ставленні до українців – так само їм чужих та безмежно далеких, страшних у своїй непередбачуваності – немов ті загадкові єгиптяни. Хто роками змушений жити менш як за два долари на день, хто за благо вважає всяку подачку від багатенького дяді, – такі довготерплячі люди, виявляється, спроможні на різкі несподіванки.   Українці спробували вийти з «єгипетського полону» у 2004 році, і та вдала спроба вразила весь світ. Її назвали Помаранчевою революцією…   Перспективи реваншу   Тим часом у п’ятирічних мандрах українці десь збилися з дороги і кудись приблукали пустелею. Наглядачі радо прийняли бранців після повернення у старий барак та заходилися зміцнювати режим.   Ще бігають автомобілі з написом «Сільська медицина» (не пропадати ж добру!), але за переднім склом тепер уже стоїть прапорець Партії регіонів з написом: «Янукович – наш президент».   Ясно, що їхній, а то чий же ще… І щоб не було сумнівів у їхніх справжніх намірах, за придбання отих машин про всяк випадок завели кримінальну справу.   Неодмінна вимога реваншистів – знищити систему самопорятунку й самозабезпечення простих людей, щоб ті не відчули себе надто самостійними та не зібралися з силами для нового прориву на волю. На обрії знову замаячили два долари в день.   Роззирнулися українці, куди вони прийшли, – той самий «полон єгипетський».   …Аж раптом на початку 2011 року повстали народи Північної Африки. Утік із Тунісу ненависний президент Зін аль-Абідін бен Алі, який правив країною 23 роки. І самі єгиптяни, які три десятиліття терпіли президента Хосні Мубарака, теж змусили його до відставки.   Українці тепер пильніше приглядаються, як дають собі раду тунісці й ті ж таки єгиптяни, стали уважніше прислухатися до слів місцевого президента.   У швейцарському місті Давосі на економічному форумі наприкінці січня Віктор Янукович сказав: «Ми бачили, що сталося в Тунісі. Підвищилися ціни на продовольство, піднявся народ Тунісу проти влади, почалися дії, які зірвали там стабільність. В державі, яка зовні була стабільною».   Отже, визнається, що так звана «стабільність» деяких режимів буває чисто зовнішньою, показною. Вона запросто «зривається» діями народу, коли підвищуються ціни на продовольство. Але народ в Україні пам’ятає також нерозкриті вбивства та зникнення людей, залишені без наслідків «випадіння» затриманих з вікон міліції. Люди можуть піднятися і не через дорожнечу та брак наїдків і напоїв, а через нестачу в державі прав і свобод.   Однак це невтямки верховним головнонаглядачам, бо виходить за межі їхніх понять.   Коли розцвіте український жасмин…   …Бурхливі зміни в арабських країнах десь уже назвали Фініковими революціями. Фінікові пальми у нас не ростуть, як не ростуть, до речі, й помаранчеві (апельсинові) дерева. Зате є в Україні свої прекрасні квіти: півонії, садовий жасмин, жоржини, зрештою – чорнобривці.   Попри всі відмінності, між українцями та єгиптянами помічається багато спільного. Схожі умови соціального гноблення, подібні прагнення його позбутися. Таких прагнень боїться влада, яка спершу безпосередньо показує повне нерозуміння сутності подій та свою панічну реакцію, – а потім старанно вдає, нібито її це аж ніяк не стосується.   Схожість умов, звісно, надихає, – але зовсім не означає, що нинішня активна поведінка єгиптян має правити українцям за приклад. Перед тим терпіти тридцять років заплановані злидні та сваволю – даруйте, це вже більше не для нас. Не маємо на те ані часу, ані охоти. Набувши власного досвіду, ми воліємо негайно припиняти наругу над людською, громадянською та націо­нальною гідністю.   Врешті-решт, ми звикли, що наш садовий жасмин квітне в Україні щороку. І немає жодної потреби відкладати насолоду від його цвітіння десь аж літ на тридцять
Міфологеми і симулякри
«Ви побачите нову Україну. Ви обов’язково будете жити в ній», — промовив почесний лідер Партії регіонів України Віктор Янукович на урочистостях з нагоди Дня Незалежності України 24 серпня 2010 року. Однак тверезий погляд на довколишню дійсність створює стійке враження дежавю: це з французької мови «déjà vu» — «уже бачене». Причому бачене та чуте років так тридцять тому, а то й іще давніше.   Згадується обіцянка радянського керівника Микити Хрущова, урочисто виголошена ним від імені його ж партії: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!» Уже є досвід, що з того всього вийшло. Дежавю…   Сказав Віктор Янукович і про те, яку саме Україну ми начебто маємо побачити: «Це буде нова країна, не схожа на ту, в якій ми жили раніше». Таке запевнення насторожує особливо: а на що вона буде схожа? Чи уявляється йому Україна взагалі схожою на Україну? Адже при всіх історичних поворотах народ завжди зберігає якийсь національно-культурний інваріант — ту незмінну сутність, при втраті якої він просто перестає існувати як самоцінна людська спільнота.   Так конкретні параметри якості життя громадян підміняються застарілою абстрактною комуністичною міфологемою про «світле майбутнє», яке нібито настане не тепер так у четвер — але неодмінно під проводом панівної партії.   Нинішня владна коаліція у Верховній Раді України сформувалася під назвою «Стабільність і реформи». Символічно, що при творенні скороченої назви перші склади поєднуються у слово «СТАРЕ». Так воно і є: дежавю…   Популярно роз’яснимо ще деякі необхідні поняття. Міфологема — то основна ідея якогось міфу, запозичення з міфології. Симулякр — у спрощеному тлумаченні цього філософського поняття зі складною історією — то створена видимість того, що насправді не існує: бутафорія, показовий макет, недіюча модель.   Уже минуло досить часу, щоб у діяльності влади виявити тенденцію: стабільність і реформи підміняються міфологемами і симулякрами.   Міфологеми   Помітно, що для запозичення міфологем ідеологи нинішньої влади залюбки використовують віджилу радянську комуністичну міфологію.   Як один із розхожих міфів тоді культивувалося уявлення про «непорушну єдність партії і народу», що конкретизувалося гаслом «Партія — наш рульовий». Нинішні пропагандисти не знайшли нічого оригінальнішого, крім примітивного переспіву: «Партія регіонів — наша партія» (до того ж, російською мовою). Портрети радянських вождів пам’ятаються меншими, ніж образ, нині експонований на вулицях і майданах. Але треба взяти до уваги, що тоді не було комп’ютерної техніки та друкувальних пристроїв з їхніми нинішніми можливостями, і кожний великоформатний плакат потребував копіткої ручної роботи. У менших форматах, мабуть, і в ті часи технічно було можливо написати чи не на кожному тролейбусі «Слава КПРС!» — але до такої дріб’язковості тодішня партія все ж не опускалася.   Ще одна комуністична міфологема: «нова історична спільність людей — „радянський народ“», що нібито створювався під проводом тієї мудрої партії і мав перевершувати всі народу світу ідейними, моральними, діловими якостями та трудовим («стахановським») завзяттям. Скептики прозвали ту «спільність» жартівливим словом «совок» — за співзвуччям з російським та латинським означеннями: «советский человек» і «homo sovieticus». Про його справжні якості можна судити з багатьох ознак, а зокрема — з кількості сміття, що його людина-«совок» (на відміну від справжнього совка з віником) розкидає навколо себе. Чим далі в певних місцях просунувся процес формування «совка» як психологічного типу, тим більші там спостерігаються купи сміття та інші неподобства. І не має значення, що пластикова пляшка на дорогу вилітає з вікна дорогого автомобіля-джипа: у ньому сидить усе той же неотесаний «совок».   Яка «нова історична спільність людей» пропонується натомість тепер? «Російський світ», «православна слов’янська єдність» — теж, очевидно, спільнота, котра завдяки своїм неперевершеним якостям має очолити й повести за собою «все прогресивне людство». Є готова модель, і вона широко проповідується. Затримка тільки за людством.   До речі, довгенько щось не було чути в незалежній Україні по національному радіо багатогодинних офіціозних промов російською мовою, за якими хтось, може, вже і скучив. Колись транслювалися виступи генерального секретаря партії Леоніда Брежнєва — так тоді ж республіка формально входила у єдиний всесоюзний політичний та інформаційний простір, і тим усе виправдовувалося. А тепер? Передавати повністю виступи президентів і прем’єр-міністрів Росії — начебто й немає підстав: усе ж таки незалежні держави як-не-як.   Вихід знайшовся: нехай буде єдиний церковний простір — уже якась нібито легітимність, а далі видно буде. Тепер як тільки вибори в Україні — так за кілька місяців до них патріарх Російської Православної Церкви Кирило навідує тут опорні бази. І багатогодинним російськомовним проповідям Леоніда Брежнєва на Українському радіо знайшовся сучасний замовний еквівалент. Дежавю…   За старими лекалами викреслюється парадигма, у котру — хоч як це дивно — не дуже вписується поняття «Президент України». А й справді: хто тепер пам’ятає, що Леонід Брежнєв був ще й Головою Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік? Генеральний секретар, вождь партії — та й квит. І то було навіть головнішим, ніж президентська посада.   Слово «вождь» чомусь виходить з моди, витісняється англійським «лідер». Тож і утвердився в політичній номенклатурі почесний лідер ПРУ (Партії регіонів України).   Симулякри   Їх сутність можна й образно розтлумачити через спосіб життєдіяльності зажерливих комах, що живуть у деяких країнах, — термітів. Вони мають здатність вижерти зсередини, наприклад, стовп лінії електропередачі й телеграфного зв’язку, залишивши непорушною видиму оболонку. У тиху погоду можна об’їхати всю лінію, не наближаючись до неї, і не помітити на ній жодного пошкодження. Та досить підійти й обіпертися об сточений термітами стовп — як він розсипається на порох, і позбавлені опори ролики-ізолятори та дроти різного призначення валяться на землю (добре, якщо не на голову). Навіть після тільки-но проведеної візуальної перевірки те ж саме може спричинити сильний вітер. Згодом людська цивілізація, звісно, знайшла засоби спеціальної обробки деревини та інших матеріалів проти термітів. Так само як навчилися люди протидіяти корупції та іншим напастям на матеріальні цінності і соціальні інституції. А той з’їдений термітами із середини стовп — типовий симулякр: копія того, що вже не існує; видимість функцій, що вже не виконуються.   Хіба не буває так, що ми багато разів проходимо повз будівлі, бачимо якісь вивіски: «Міліція», «Прокуратура», «Суд», «Адміністрація»… Нібито все ціле, все те ж саме. А доведеться торкнутися, чи то пак звернутися, — і з-під пальців сиплеться порох, а з-за вивіски прозирає невідома сутність, яку ще треба брати на пробу.   Небезпечність цього виродження подвійна: крім, власне, втрати функціональності, чиновники піддаються спокусі якнайдовше маскувати прикрий стан установ. Тим страшніші наслідки, коли рано чи пізно, так чи інакше вся видимість раптом розлітається на порох.   Для косметичної обробки симулякрів є популярний, але неефективний засіб — їх перейменування. Не визнаючи за країнами-сателітами незалежності, правителі Радянського Союзу вигадали «концепцію обмеженого суверенітету». Не приймаючи демократію як таку, ідеологи нинішньої Росії нав’язують натомість «суверенну демократію». Вони ж, не маючи волі до реформування наскрізь прогнилої міліції, пропонують перейменувати її в поліцію. Це все одно, що з’їдений термітами стовп — замість його заміни та просочування нової опори антитермітним засобом — не торкаючись, обережненько пофарбувати пульверизатором: «авось», ще якось постоїть…   У сучасній Україні, на жаль, державні інстанції дедалі більше підміняються симулякрами.   Не віриться? Перебільшення? Ось замальовки з натури.   Жінка, в якої вкрали мобільний телефон, звертається до міліції. Запитання до неї з порога: вам тільки подати заяву чи щоб і шукали? Так з порога ж уже просвічується і нутро цієї будівлі.   Чоловік оскаржує в суді рішення нижчої судової інстанції про призначення йому покарання у вигляді адміністративного штрафу за нібито «непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції». Досить подивитися диск із кількахвилинним відеозаписом, щоб прояснилися важливі обставини його затримання. Суддя приймає диск і… оголошує перерву в розгляді даної справи на два тижні. Загалом розгляд справи, приміром, про десятидобовий адміністративний арешт може тягтися місяцями. Та навіть у разі визнання дій міліціонерів неправомірним шанси на їх покарання, як кажуть знавці, залишаються примарними. А незаконно відібраний у людини час ніхто їй не поверне і не відкомпенсує.   Додамо до цих обивательських спостережень авторитетне свідчення голови Харківської обласної державної адміністрації Михайла Добкіна в інтерв’ю агентству УНІАН з нагоди ста днів перебування на посаді:   «Міліція — це дуже складна структура, фактично добре озброєна армія людей, які за одним наказом міністра можуть іти в будь-якому напрямі. А дисципліна там така, що іноді вони навіть не здатні обговорювати явно неправильний наказ».   Залишається тільки подякувати Михайлові Марковичу за відвертість та за цінне попередження, особливо актуальне для громадськості з наближенням місцевих виборів.   Палиця на два кінці   Як то мовиться, що в панів на умі — те у підпанків на язиці.   У пропагандистському полі на підміну невиконаним передвиборним обіцянкам теж розставляються пустопорожні симулякри. Обіцянки від кандидата Януковича, і отже від Партії регіонів, були позначені хоч якоюсь конкретикою: зниження тарифів на газ з розумним урахуванням собівартості, податкові полегшення для підприємців, перші робочі місця для молоді з державною компенсацією працедавцеві і тому подібні цікаві штуковини.   Настала пора чинній ново-старій владі якось звітувати перед місцевими виборами. І що ж ми почули, наприклад, у так званій соціальній рекламі по першій програмі Українського радіо? Нарешті, мовляв, досягнено стабільності; у людей з’явилася надія.   Але даруйте: хвалена «стабільність» — це теж симулякр-фальшивка, чергове намагання підмінити поняття. У конкретних цифрах і фактах нас цікавить рівно те ж саме, про що мовилося перед виборами: фактичні тарифи на газ та комунальні послуги, величини цін узагалі і заробітних плат, кількість робочих місць для молоді, розмір компенсації працедавцям, характер податкових пільг та інші подібні відомості, — не надто прийнятні як для фанфарної реклами чи розважальних радіопрограм, але ж необхідні для серйозної суспільної розмови.   А що в людей «з’явилася надія» — так то і взагалі неправда, оскільки надія на краще в українців ніколи й нікуди не зникала: ні під час реального голодомору, ні під час страшної війни, ні при масових репресіях. Тим паче нічого відчаюватися тепер, коли нам заговорюють зуби міфологемами та обставляють нас симулякрами. А по простому кажучи — городніми опудалами, які наївним птахам імітують присутність людей.   Зрозуміло, що підміна ділових звітів міфологемами потрібна безнадійним банкрутам для подовження їм кредиту довіри. Проте це не може тривати нескінченно. Підміна державних інституцій симулякрами може бути потрібна, зокрема, потенційним фальсифікаторам на виборах для паралізації законної протидії порушенням. Проте може статися й так, що самі творці системи-термітника відчують потребу обіпертися об неї, — забувшись, що за їхнього ж сприяння вона вже давно підточена.   * * *   Ми певний час відвикали від назви «обком» (обласний комітет партії), коли в Харкові його перейменували на Будинок Рад. Тепер без формального перейменування він по суті знову стає обкомом партії. Щоправда, нині панівна партія називається інакше, хоча в її діях чимало епігонства: фрагментарно наслідується дещо з радянської комуністичної минувшини, дещо з державного устрою сучасної «суверенно-демократичної» Росії.   А епігони за визначенням не йдуть далі за попередників і не досягають навіть їхніх результатів. Тим паче що взірці для наслідування вибрали собі не найкращі
Паду ль я, языком пронзенный?
Не часто автор этих строк пишет на русском языке, однако же в этот раз сам предмет рассмотрения обязывает. Сразу оговорюсь: толковать неясное слишком подробно не буду. Статья предназначена для грамотных и культурных читателей – знающих украинский язык, понимающих русский, обладающих чувством юмора.   Если кому-то покажется, что отдельные фразы «как-то по-дебильному написаны» – можете дальше не стараться: продолжайте себе на здоровье управлять городом, фракцией, страной, учебным заведением… Что кому Бог послал, начальство поручило или даже избиратели до поры доверили.   Первая проба на понимание – названия сочинений по украинской литературе, предлагаемых учащимся на русском языке: «Трагизм творчества Волнового», «Сочинение по новелле Волнового «Я Романтика».   Как мы и условились, кто не понял юмора – может дальше не читать. Вряд ли будет понятно и последующее. Вам более подходит адаптированный, упрощенный и сокращенный текст: с этого места смотрите сразу последний абзац после многоточия…   А для оставшихся на дистанции даю пояснение: заглавия, приведенные выше, и цитаты, которые будут приводиться ниже, взяты из интернета, где под заглавием «Школьный отличник» опубликованы с пометками: «Отличные готовые сочинения» и «Готовые школьные сочинения на экзамен в школе». Тавтология здесь – это еще пустячок. Посмотрим, чем сами творения отличны.   Возьмем для примера рекомендуемое сочинение о жизненном пути и творчестве украинского писателя Ивана Багряного, выпишем ярчайшие речевые образчики: «…родился 2 октября (за старым стилем 19 сентября) 1906 года в городе Ахтырка» (что не мешает затем употреблять украинизированное имя прилагательное «охтырский»); «будущий писатель, поэт и драматург работал на разных должностях: от секретаря комсомола сахарного завода к окружному инспектору милиции, излагал рисования и т. п.»; «С 1924 года он входил в охтырский филиал литературной группировки «Плуг», где 1925 года под псевдонимом «Иван Полярный» выдал сборник новелл «Черные силуэты»; «Первое произведение, подписанное именем «Иван Багряный», был напечатан в киевском журнале…»; «В следующих годах его поэтическое и прозаическое произведения периодически появляются на страницах украинских журналов»; «1929 года вышел первый сборник поэзий И. Багряного «К границам заказанных», что имела подзаголовок «Поэзии. Кн. 2».   Если при чтении начинают удручать, скажем так, лексические погрешности и некоторые вольности в грамматическом согласовании – потерпите, пожалуйста, это не надолго. Кто вообще понимает, что такое «грамматическое согласование», тот порой еще пуще страдает от навязчивой просторечной изустной практики.   Почитаем дальше так называемое «отличное готовое сочинение» об Иване Багряном: «Был запрещенный поэтический сборник «В поту лба». И. Багряный еще успел выдать книжку очерков «Стропила над лагерем», но 16 апреля 1932 года его было арестовано и за обвинением в контрреволюционной пропаганде осуждено к ссылке на Далекий Восток».   Что же далее? «Освободившись, И. Багряный выехал к Ахтырке. И года не пробыв на воле, 16 июня 1938 года он снова попал за решетка».   Да, «попал за решетка» – это весьма невесело… Хотя оптимистические нотки тоже прорываются: «После падения наркома НКВС Г. Ежова часть узников, которые не признали себя виновными, было уволено».   Кое-что о дальнейшем творчестве: «И. Багряный задумал написать роман-эпопею в четырех книгах (тетралогию) о судьбах украинской молодежи 1940-х лет. Из этого замысла 1957 года увидела мир лишь первая часть – роман «Маруся Богуслав-Ка». Произведения писателя перекладывались многими языками» (хорошо, что не перемалывались…).   И особо впечатляют заключительные пассажи: «…подорванное в молодости здоровья давало себя знать: к приобретенному в тюрьме туберкулезу приобщился диабет, потом – сердечная болезнь»; «…1991 года И. Багрян был награжденный Государственной премией Украины им. Т. Г. Шевченко (посмертно)».   Именно так: «Багрян был награжденный»! Кто слыхал о полных и кратких формах русских прилагательных и причастий – намек поймет; прочих же отсылаю к пособиям по грамматике русского языка и по общему языкознанию.   В спорах на языковые темы доводилось читать суждения, что, мол, в интернете нет добротного украинского языка, в нем якобы не выработана терминология; зато на хорошем русском языке можно прочитать чуть ли не все на свете. Встречались также попытки показать, как нелепо звучат фразы, авторы которых выдают их за украинские.   Оскорбительные высказывания о языках и их носителях не буду повторять публично и оставляю вообще без рассмотрения, а на предшествующее отвечу. Во-первых, существует современный украинский литературный язык, и он присутствует в интернете. Во-вторых, так ли все безукоризненно в русскоязычном секторе всемирной сети?   Объяснима цель нарочито безграмотных изречений наподобие «дрючком пропэртый». Они сводятся к прозрачному намерению: показать несведущему обывателю якобы «неразвитость», «неблагозвучность» украинского языка, а посему – его, дескать, «непригодность» к употреблению и «тщетность» усилий по его сохранению и культивированию. Это некорректная попытка высмеять нечто кажущееся чуждым, умышленный прием с претензиями на пародийность.   Ну а чем же тогда объяснить тупое упрямство отдельных так называемых «русскоязычных», которые «в поту лба» вполне серьезно уродуют свой собственный язык?   Почитаем еще кое-что из собрания «отличных готовых сочинений» – теперь «Рассказ по литературе родного края». Да простит меня мой добрый литературный наставник, в прошлом году ушедший в вечность, – не буду здесь упоминать его имя. Но вынужден процитировать то, что накропал о нем некий косноязычный писака:   «Дружба этого поэта с учениками нашей школы уже длится десятилетие. Поэт любит общаться с молодежью, а мы, ученики, любим, слушать стихи в его выполнении»; «Меня очень волнуют поэзии, в которых воспето Харьков, его улицы»; «Мы с одноклассниками сидели тихо, задержавши дыхание, так как в стихах звучали знакомые названия улиц родного города, выражались близкие нам чувства»; «Я убежденный, что эта встреча запомнится нам на всю жизнь».   Похвалив за патриотизм харьковского литератора, «который ведет большую работу с молодежью, заботится об украинском слове, которого волнует будущее нашей страны», – безвестный автор заключает: «Поэтому язык об общечеловеческих ценностях, о воспитании человека-патриота пронизывает все творчество поэта».   Да уж, дописались! Нападки на украинский язык – понятно, это не от большого ума и не от великой культуры. Но как же записные ревнители русского языка не замечают такого издевательства над ним самим? Да еще в сочинениях, которые молодому поколению представлены как образцовые! Или им в слепой ярости уже и собственного-то не жалко?!   Если дело и дальше так скверно пойдет с лексикой да с грамматикой, с ее согласованиями да с парадигмами, – то, неровен час, «отличным сочинением» будут признаны и такие вот строки:   Двуглавый птичк чирикает на круча, И в кайфе аж колбасит мужика: О, как же велика и сколь могуча Моя прекрасный русский языка!   Кому хочется, чтобы русский язык был низведен до такого пошиба? Мне, украинцу, – нет.   …Вы любите русский язык?.. Так не пеняйте на «украинскую мову» и не пинайте ее, ибо не она источник ваших проблем и комплексов. Не ищите врагов среди украинцев и не создавайте их себе «на ровном месте». Потрудитесь-ка лучше очистить собственную речь от вопиющей безграмотности, воинствующего бескультурья и грязного словесного хлама. Право же, будет больше пользы
Місяць – у небі, а день – як у вас…
Прецедент листування українських козаків з турецьким султаном набув великої слави. Та мають українці добрий досвід не лише епістолярного спілкування і не лише з південним сусідом. Досить згадати недавні Волинь і Карпати на нашому заході України та давніший Конотоп на нашому ж північному сході. А згадувати таки треба, бо не всім уроки історії впам’ятку.   Спочатку здивував безпам’ятством Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. Приїхавши в Україну, він якось «забувся», що тут живе самобутній український народ, у промовах чи проповідях намагався навіть не згадувати його імені, хоча сповна скористався його гостинністю. І де ж християнська милість архіпастиря? Певно, пастирська складова була не єдиною, а може, і не головною під час візиту.   Бо ж уже після зустрічі з патріархом, якраз у День пам’яті жертв Хіросіми – 6 серпня – Президент Росії Дмитро Медведєв направив листа Президентові України Віктору Ющенку. Разом із публічними висловлюваннями російського керівника від 11 серпня лист сконструйовано як примітивну інформаційну «бомбу». Коли вона розірвалася з великим пшиком, то настала черга дивуватися ще й невидющістю Президента Росії. Це ж треба отак у наш час «сидіти при царстві» і впритул не бачити по сусідству цілу державу Україну, не помічати її Конституцію та закони, зневажати її звичаї та цінності.   Звідки летять бризки?   Про зміст антиукраїнського послання з Москви сказано вже чимало. Ми ж тут звернемо увагу на форму його подачі та на моральну сторону цієї форми.   Президент України Віктор Ющенко у відповідь на образу свого народу та себе зберігає шляхетність і звертається до колеги ввічливими словами: «Шановний Дмитре Анатолійовичу…» Завершує відповідь – як і годиться: «З повагою…»   А як звертається до глави сусідньої держави Президент Росії Дмитро Медведєв? Публічно – ніяк!   Аби лиш прилюдно не назвати Віктора Ющенка шановним, початок повідомлення для офіційного сайту в Москві придумали такий: «У посланні Президента Росії Дмитра Медведєва Президентові України Віктору Ющенку, зокрема, зазначається…» Наприкінці теж – ані «привіт», ані «прощавай»: «У Росії сподіваються, що нове політичне керівництво України буде готове вибудовувати між нашими країнами такі відносини, які на ділі відповідатимуть справжнім прагненням наших народів, інтересам зміцнення європейської безпеки».   Хто в Росії на що сподівається – то ще дуже велике питання. У листі ж, принаймні у його відкритій публікації, замість бодай формального висловлення поваги – зухвалий натяк адресатові, що його подальшого перебування на посаді адресант просто не бажає.   Причини такого політичного безкультур’я – у задушливій суспільній атмосфері, яка протягом останнього десятиріччя застоялася в Російській Федерації. І коли на чолі територіально великої, але ще молодої держави з незрілою «керованою» демократією стає теж порівняно молода людина, призначена як наступник попереднього правителя, – її підстерігають серйозні небезпеки.   Юнак, який не пройшов школу життєвої боротьби, конкурентного самовдосконалення, та раптом чиєюсь волею поставлений на відповідальне місце, де треба долати важливі проблеми, – нерідко розгублюється, піддається неконтрольованим емоціям. Ілюзія вольового розв’язання всіх питань створюється лайкою. Насправді ж виникають словесні конфлікти, і звідси коротка дорога до небезпечних дій із жандармськими замашками. Підліткове хамство – ознака не сили, а відчаю.   Важливо також, хто пропонував висуванця на посаду. Згадаймо попереднього першого керівника, якого ніхто за язик не тягнув, а сам він, обійнявши владу, сформулював один із своїх пріоритетів. Через що бідолашні росіяни аж дотепер мають тривалі негаразди з вітчизняними «сортирами», де перманентно «мочаться терористи».   Жаргон кримінальної зони засвідчував, що у Кремлі утвердилося своєрідне політичне начало: дрібне, злопам’ятне, зухвале і мстиве.   «Хто мене принизить – той трьох днів не проживе», – вислів із того ж самого жаргонного ряду. Тож можна було очікувати, що рано чи пізно (оскільки не вдалося відразу) мали бути спроби помститися українцям за демократичний вибір наприкінці 2004 року, за інші прояви волелюбства.   Корисно знати, щу сбме може принижувати того чи іншого індивіда. Та якщо когось «принижує» самй існування України як незалежної держави або звучання української мови – то не підстава, щоб нам, українцям, вмить оніміти чи вдатися до державного самогубства: аби, як то мовиться, «не дратувати Росію». Слід розуміти, що добрий і славний російський народ в цілому не ототожнюється з окремими клінічними випадками дратівливості. Але щодо останніх необхідні й запобіжні заходи.   Є, щоправда, в нашому суспільстві особи з політично суїцидальними нахилами, готові на окрик ясновельможного пана власну вірьовку для себе принести. Мовою кримінальної зони їх називають «шестірками», а по-нашому вони здавна звуться посіпаками. Коли вони хочуть дошкулити Президентові України – здавалось би, їхньої ж держави, – то прозивають Віктора Ющенка, на їхню думку, начебто образливо: Пасічником або Бджолярем.   І невтямки недалеким, що тим самим вони не принижують, а підносять людину на високий щабель трудової гідності.   А от від фахових «мочильників», на яких вони моляться, долітають із-за близького кордону бризки аж ніяк не меду. І не Божа роса.   Хто силкується нас повчати?   Хоч і поза дипломатичними канонами, але в рамках публіцистичних жанрів хиби в суспільному житті будь-якої країни, звичайно ж, підлягають обговоренню. України та Росії – теж. Зокрема, й у сатиричній формі.   Та коли не публіцист, а Президент Росії запевняє, буцімто «не бачить перспектив відновлення нормальних відносин між Росією і Україною при діючому українському керівництві», – безапеляційна категоричність змушує замислитися. Чи має наш запальний критик хоч якусь моральну підставу на подібний тон? Сам він уже очолює ідеальну державу? І серце крається тільки від непорядків у сусідів, яким дуже хочеться допомогти? Якби ж то так! Поставмо самі собі низку запитань.   Нас береться повчати керівник держави, на території якої із страхітливою регулярністю вбивають міліціонерів?   Нас береться повчати керівник держави, де відстрілюють журналістів і правозахисників? Винуватці та замовники смерті журналістки Анни Політковської ще не знайдені і не засуджені. Згадаймо також лише декотрих інших тільки за цей, 2009 рік: журналістка родом з українського Севастополя Анастасія Бабурова та російський адвокат Станіслав Маркелов – застрелені в Москві 19 січня; правозахисниця і журналістка Наталія Естемірова – викрадена у місті Грозному й по-звірячому вбита 15 липня; громадська активістка Зарема Сайдулаєва разом з чоловіком Аліком (Умаром) Джабраїловим з міста Грозного викрадені й замордовані 10 серпня…   Колись нас учили у школі запам’ятати назви знищених німецькими нацистами поселень: білоруська Хатинь, чеське Лідіце, французький Орадур. До цього переліку можна сміливо додати чеченський аул Хайбах, спалений радянськими карателями під час тотальної депортації чеченців та інгушів у 1944 році. Жителів «ліквідували», бо не зуміли вивезти.   Нинішні російські правителі відхрещуються від злочинів комуністичного радянського періоду: тепер, мовляв, зовсім інша держава. Хоча гімн чомусь наблизили до радянського; і коли йдеться не про відповідальність, а про якесь майно – тоді, звісно, правонаступність не заперечують…   Гаразд, візьмемо дещо ближче до сучасності. Уже за часів «нової» Росії, 5 лютого 2000 року, «узаконені бандформування» федеральних головорізів розгромили селище Нові Алди біля Грозного, вчинили масові вбивства мирних жителів. Серед співавторів громадського розслідування того злочину – тепер уже покійна Наталія Естемірова.   І керівник держави, де отаке коїться, сам не згоряє від сорому та ще сміє звинувачувати Президента України й український народ у тому, що він називає «героїзацією нацистських пособників»?   Нас береться повчати керівник держави, у якій реабілітуються Сталін та сталінщина?   Згадаймо, що нинішнє російське керівництво обурилося резолюцією Європейського Парламенту від 2 квітня 2009 року «Європейська свідомість та тоталітаризм» і резолюцією Парламентської Асамблеї Організації з безпеки і співробітництва в Європі від 3 липня цього року «Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21-му столітті». Цими документами встановлено відзначення 23 серпня як Загальноєвропейського дня пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт. Чомусь не сподобалося порівняння нацизму і сталінізму, та до цього ми ще повернемося…   Нас береться повчати керівник держави, де загрозливо поширився расизм, і вбивства та побиття з мотивів національної неприязні стали звичним явищем?   Нас береться повчати керівник держави, в якій через рік після війни з Грузією не спромоглися оприлюднити список загиблих?   Нас береться повчати у справах православ’я керівник держави, у якій переслідується єдина в Росії церква, підпорядкована Київському патріархатові?   Це – Свято-Троїцька церква, розташована в Ногінську, у Підмосков’ї. За свідченням очевидців, в інших церквах міста розвішані оголошення, автори яких образливо називають українську церкву «розкольницькою» та в разі її відвідання погрожують допускати в російську церкву тільки після покаяння. Знаменно, що така дискримінація стосується тільки українського храму. Після відвідання всього іншого та чого завгодно – будь ласка, можна і без покаяння. До речі, українські церкви до такого не опускаються і не ганять своїх вірян за відвідання храмів Московського патріархату.   Нас береться повчати керівник держави, де створили спеціальну комісію для протидіяння історичним дослідженням, що нібито суперечать інтересам Росії? Та ще й закликали науковців доносити в ту комісію на підозрілі праці. Уявляєте? Щоб до їхніх авторів було вжито відповідних заходів – і це замість публічної дискусії з колегами, де кожен міг би викласти громадськості свої аргументи.   Нас береться повчати керівник держави, колишній посол якої взяв участь у «конференції» до 75-х роковин Українського голодомору, скликаній у Харкові як альтернатива київським та іншим заходам? І виставився на посміховище через низький рівень того зібрання, де навіть прапорці країн-учасниць не зуміли правильно поставити.   Усе це не відомо широко навіть тим, кому здається, буцімто вони стежать за подіями в Росії. Адже російські радіопрограми й телеканали, поширювані на Україну, більше говорять не про це. А інші джерела інформації, на жаль, поки що менш доступні. Однак українцям варто пам’ятати хоча б конспективно такий фактаж та мати на увазі цей ще не повний перелік.   Загадкова «Доктрина Путіна»?   Вона нагадує істоту озера Лох-Несс: про неї говорять, а не бачили. Та сумніваються, чи існує вона взагалі. І не дивно: спецоперації готуються та проводяться без реклами. Але розпізнати їхні ознаки при початку проведення, а бажано – ще при плануванні, – обов’язок серйозних українських аналітиків: якщо справді хочемо жити у власній незалежній державі мирно й щасливо, зберегти свою національну ідентичність та загальнолюдські цінності.   Певно, недарма на ініціативу відзначати 23 серпня як Загальноєвропейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму теперішнє російське керівництво зреагувало несподівано нервово. Так політики мимохіть реагують на ті грані історії, які в даний час для них чимось дуже актуальні, а увага до них громадськості може стати викривальною. Психологія видає те, що до пори словесно замовчується і приховується.   Отже, казочка, буцімто загрози безпеці України «немає і бути не може», призначена для наївних. Пригадаймо, що від 23 серпня 1939 року по літо 1941-го радянська пропаганда виставляла гітлерівську Німеччину надійним союзником, від якого теж ніякої загрози нібито немає і бути не може. А хто сумнівався та, приміром, дорікав радянському комуністичному керівництву за зраду німецьких комуністів, – про тих дбали радянські каральні органи, щоб ізолювати від суспільства вільнодумців або й зовсім їх позбутися.   Аналіз окремих реальних подій у нинішній російській політиці, цілісна картина яких зіставляється з недавнім зверненням Дмитра Медведєва, дає змогу простежити один із її напрямів і сформулювати здійснюваний, але неписаний постулат: довести світовій громадськості, що країни пострадянського простору не можуть бути успішними, а їхнє державне керівництво не може бути ефективним, крім як у статусі вірних сателітів Росії (тобто її нинішньої політичної верхівки). Величезні ресурси, які згодились би для підняття добробуту знедолених росіян, спрямовуються на таке деструктивне «доведення».   На раніше неписаний, а тепер уже й писаний виклик від нас вимагається відповідь: своїми засобами доводити протилежне і на ділі домагатися успіхів та ефективності державного управління. Відмовчатись та відсидітись більше не вдасться. Щонайменше можна назвати дві ділянки, які вимагають істотного доопрацювання з нашої сторони.   По-перше, очевидно, вже годі нарікати на неготовність чи небажання російської сторони до демаркації українсько-російського кордону. Прибалтійські країни раніше були в тому самому становищі та показали, що все можна зробити відразу і в односторонньому порядку. Росія нічим не могла протидіяти, і тепер заздрісники в безсилій люті тільки погиркують на Прибалтику.   По-друге, пора вже українцям узяти за мету й домогтися нарешті на Батьківщині створення кращих умов праці та вищих заробітків, ніж у Росії. Це може бути дуже сильним аргументом у всяких інших суперечках.   Недарма в нас цитують патріарха Кирила: «Які такі цінності може запропонувати нам західна цивілізація? Ми йдемо туди не по цінності. Ми йдемо туди, щоб ситно попоїсти». Але, якщо бути послідовними, то те ж саме можна було б сказати і про московську цивілізацію, де українських заробітчан поки що приваблює аж ніяк не духовність. Створимо тут відповідні умови – то й нічого буде їм там принижуватися.   Відомий політик Євген Кушнарьов свого часу нагадував, що від Харкова до Києва понад чотириста кілометрів, а до кордону з Росією лише близько сорока. Слушна констатація, яку варто доповнити простим фактом: а від Бєлгорода до українського кордону – так і взагалі всього два десятки кілометрів!   Однобічність мислення ґрунтується на сприйнятті Харкова тільки як пасивного об’єкта під дією різних впливів. Насправді ж Україна та Харків можуть і повинні бути також активними суб’єктами, які самі чинять вплив на міжнародну політику.   Україна та Харків, завдяки позитивним прикладам, мусять стати потужним джерелом поширення в регіоні принципу рівноправних і взаємовигідних відносин, української мови та культури, наших демократичних ідеалів і гуманістичних цінностей
Вам ще й української? Нате!
Ну, хто може сказати, ніби української мови тут немає? Це тільки здається тим, хто на ходу в дорозі читає призначений для них російський текст. А ви спочатку зупиніть свій автомобіль, вийдіть із нього, виберіть розрив у потоці інших машин, перейдіть через проїзну частину на розділювальну смугу, наблизьтеся за кілька метрів до рекламного щита, задеріть голову, «роззуйте очі» – і тоді, може, побачите, що знизу дрібненьким шрифтом українською – таки-так, щось іще надряпано!   Це реклама так званого «Антикризового плану О. Фельдмана», розставлена по Харкову. Ви, шановні українці, котрі люблять рідну мову, і ви, громадяни України інших національностей, котрі шанують її як державну, – вважаєте, що цим нас із вами принижено, ображено, порушено наші права? По суті так і є. Та чи реально їх відновити? Опустімо погляд з монументальної бляхи в юридичні папери!   Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» ухвалено ще 28 жовтня 1989 року, незабаром йому виповниться два десятиліття. Годі й казати, що в наш динамічний час цей документ безнадійно застарів як назвою, так і змістом. Але він залишається формально чинним, і іншого Україна досі не має: народні депутати, котрі не спроможні позбавити себе непомірних привілеїв, не спромоглися й на оновлення законодавства в мовній галузі. Втім, і застарілий закон усе-таки містить деякі конструктивні заділи на майбутнє. У його преамбулі, зокрема, записано: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу». Мед би пити вустами, що таке промовили! Але це декларативне положення демонстративно й безкарно зневажається.   Народний депутат за списком БЮТ Олександр Фельдман у цьому починанні не поодинокий. Ось що показує його колеґа від Партії реґіонів Валерій Коновалюк.   Цікаво, від якої такої «цієї влади» закликає захистити країну народний депутат? Адже в Харківських обласній та міській радах вона переважно й належить «реґіоналам».   Закон України «Про рекламу» містить жорстку вимогу щодо необхідності застосування української мови. Та обійти і його положення, виявляється, можливо – якщо заходитися коло цього із знанням справи.   По-українському написано дрібнюсінько внизу другим рядком на червоному тлі: так би мовити, «відмазка» від прокурора та від можливих цивільних позовів ображених громадян. Жодний суд не зможе заперечити наявність українського тексту. А от розмір шрифту, розташування – так вони ж українськими законами не визначені… Добре подбали народні депутати про власну безвідповідальність перед українським народом і «вирішальним чинником його національної самобутності»!   Порівняймо, як справи щодо цього в інших державах.   Закон «Про мови в Республіці Казахстан», приміром, ухвалено 11 липня 1997 року. Державною мовою республіки визначено казахську мову. Стаття 21 «Мова реквізитів і візуальної інформації» у частині третій не лише декларує, але й чітко визначає застосування певних мов: «Усі тексти візуальної інформації розташовуються в такому порядку: ліворуч або вгорі – державною, праворуч або внизу – російською мовами, пишуться однаковими за розміром літерами. Мірою необхідності тексти візуальної інформації можуть бути наведені додатково й іншими мовами. При цьому розміри шрифту не мають перевищувати встановлених нормативними правовими актами вимог. Усна інформація, оголошення, реклама даються державною, російською і, за необхідності, іншими мовами».   Отже, якби в Україні діяв хоч би такий закон, як у Казахстані, то панове народні депутати Олександр Фельдман та Валерій Коновалюк у своїй «візуальній інформації» мусили б, по-перше, переставити український текст нагору, а по-друге – російський текст розмістити нижче літерами однакового розміру з українськими.   Як то мовиться, порядок мусить бути! Що ж або хто ж заважає навести лад в Україні?   Здорову основу, здавалось би, закладено Конституцією України. У її статті 92 прямо вказується: «Виключно законами України визначаються… 4) порядок застосування мов…». Це четвертий пункт із наявних у цій статті двадцяти двох, що свідчить про важливість даного предмета реґулювання. Залишається тільки отой самий порядок застосування мов справді визначити: розробити і прийняти. Але й до такої деталізації в наших законотворців, зайнятих іншими справами, «руки не дійшли».   Хто з панів депутатів відвідував Державу Ізраїль, мали би бачити, який порядок щодо мов дотримується там. Особливо якщо зважити, що поряд із мовою іврит (гебрайською) там є також друга державна мова – арабська. Для унаочнення скористаймося з фотографій, уміщених у мережевій енциклопедії «Вікіпедія».   На адміністративній будівлі в місті Хайфі чільне місце на вивісці посідає мова іврит, нижче – арабська. При потребі, як бачимо, застосовуються й інші мови, але знаки в них не більші, ніж у першому напису, і кожній мові відведено «своє місце».   То що, деякі наші діячі, котрі вважають себе інтелектуалами, не знають цих елементарних речей? Та ні! Багато що вже і їм відомо. Знають, зокрема, де і які їхні «фокуси» не проходять, чого та в якій країні робити ні в якому разі не рекомендується. Просто закоренилася звичка до подвійних стандартів у поведінці: «там» – погані жарти з поліцією, треба дотримуватися законів, прийнятих моральних норм і порядків, поважати національні традиції та мову; «тут» – як то мовиться англо-циганським суржиком, «піпл схаваєт», – що буквально означає по-нашому «народ зжере».   Поганий приклад – заразливий. От уже й усілякі підприємці-рекламодавці в Харкові наслідують гірші нардепівські зразки.   Тут навмисне затерто останні цифри телефонного номера – щоб ця публікація не могла слугувати рекламою, але збереглося уявлення про розміри написів. А де, шановні читачі, український текст? У ньому ми нічого не затираємо – бо все одно в цій публікації не прочитаєте, навіть якщо зумієте його знайти. Придивіться на збільшенні: написаний він білими літерами на червоному тлі в нижньому лівому кутку, ще нижче від двох рядків жовтого кольору.   Чимось нагадує таблицю для перевірки зору, чи не так? Тільки от займатися подібними вправами на харківських вулицях з інтенсивним дорожнім рухом не лише недоречно, але й небезпечно.   Втім, вигадливість рекламодавців не знає меж, і ось іще одне «ноу-хау» в мистецтві обходити безсилі українські закони. Зрізавши зображення рекламованого продукту ліворуч та його торгову марку вгорі, ми раптом виявляємо, що то начебто зовсім і «не реклама», а…   …правильно: «ПОРАДА!!», – з двома знаками оклику, що й написано дрібно в кутку спеціально для українців. Перший рядок виявляється спільним для двох мов, тож його вирішили не перекладати.   Цікавий хід, спрямований, здається, навіть на випередження. Ну, нібито діє якийсь там Закон України «Про рекламу». І якщо надалі певні лазівки до його невиконання закриватимуться – то можна буде спробувати оголосити публічно розміщений текст і зовсім «не рекламою» та обійти законні вимоги з цього боку. Себто те ж саме: «Піпл схаваєт» – «Народ зжере».   А чи не набридло нам, панове, бути всеїдними та ковтати все, що в нас запихають? Якщо закон тут поки що безсилий, то мусимо щонайменше заявити вголос: показані в Харкові приклади поводження з українською мовою ми вважаємо наругою над її державним статусом, обмеженням права громадян в одержанні інформації рідною мовою, приниженням національної гідності українців.   Для початку – принаймні скажемо про це публічно. А потім – залежно від реаґування чи нереаґування – звичайно ж, має настати й політична відповідальність з належними наслідками на виборах
Незалежність і воля
Ми не одні у світі вшановуємо Незалежність, але до цієї спільноти народів приєдналися порівняно недавно. Тож прислухаймося: про що говорять народи у дні своєї найвищої національної гордості? Рік у рік ставлять самі собі сакраментальні запитання: «Незалежність – від кого? Незалежність – задля чого?» І знову й знову формулюють відповіді, які сприймають та осмислюють усе нові й нові покоління. Може, звідси і твердість їхньої історичної пам’яті.   А ми?.. Поставмо ж собі й ми, українці, оці запитання та спробуймо – не біймося! – відповісти на них із граничною щирістю.   Незалежність – від кого? Спроби відверто говорити про це на початку 1990-х років якось ущухли. Далі владоможці України не знали, що й казати. Дивне прохання приголомшило громадськість: скажіть, що ми будуємо, і я будуватиму саме це. Зрештою, «вихід» знайшовся.   Від кого ми визволилися? – Звичайно ж, від німецько-фашистських загарбників! І начебто «неполіткоректно» стало згадувати й замислюватися, чому це відлік Української незалежності ведеться від 1991 року з його бурхливими подіями.   Так, може, Україна визволилася ще від когось? – допитувалися найневгамовніші. Та ну, від кого б то ще! – пояснювали найбалакучіші. Адже навкруги – братні народи, котрі якщо й постраждали від чогось, – так то ж разом з нами та не менш за нас. Дошукуватися в недавній історії, мовляв, більше нічого: тож «замнімо для ясності».   Ідея виявилася спокусливою. День незалежності Республіки Бєларусь, який почали були відзначати в річницю ухвалення Декларації про суверенітет 27 липня, – перенесли під тією самою назвою на 3-тє число того ж місяця: затінили роковинами визволення союзної республіки від нацизму у Другій світовій війні. А в Росії навпаки: зберегли дату свята 12 червня, зате скоротили його назву: День незалежності Росії став просто Днем Росії. Одне з пояснень – російський народ, мовляв, ніяк не збагне, від кого чи від чого його країна стала незалежною.   У Харкові «зам’яти історію для ясності» допоміг календар. На 23 серпня, коли випадає День визволення міста від німецького нацизму, перенесли з осені ще й День міста. Звичайно, про людське око ніхто не проти Дня незалежності України 24 серпня. Будь ласка, відзначайте: хто хоче і в кого ще сили лишилися – після святкувань напередодні. Запаморочення від свят не сприяє розмислам над екзистенціальними питаннями, саму важливість яких за масою розваг усвідомити ніколи… Що, мабуть, і входить у завдання масовиків-затійників.   Так розірвімо ж це коло хоч тепер!   Акт проголошення незалежності України нагадує, що тисячолітню традицію державотворення продовжено на підставі міжнародно-правових документів, які передбачають право на самовизначення, та зокрема – «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року». Ось і пряма відповідь: 24 серпня 1991 року Україна здобула незалежність від Союзу Радянських Соціалістичних Республік, або Радянського Союзу, який після того проіснував ще кілька місяців.   Далі у гру вступає психологічний чинник: продовжувачем членства СРСР у міжнародних інституціях формально оголосила себе Росія. А неформально – вже відверто зазвучали мотиви, що Радянський Союз був, мовляв, історичною формою російської державності, та навіть способом утримання імперськості Росії після краху царату. Оскільки самі нинішні російські політики асоціюють свою сучасну державу з імперською минувшиною, – рівно остільки Україна почувається незалежною і від Росії та дистанціюється від таких політиків. І не варто боятися, що цим усвідомленням та публічним визнанням ми нібито когось образимо. Сполучені Штати Америки відзначають свій День незалежності, не приховуючи, що свого часу визволилися від Великої Британії. Тверезі британці не ображаються на таке публічне нагадування щороку, і тягар імперської історії не заважає їм бути союзниками американців у важливих спільних справах. Що було – те було, а тепер це інші держави, аніж колись у добу протистояння.   У сучасній Росії теж можна знайти тверезо мислячих політиків, які відкидають диктат і бажають будувати взаємини із сусідами на засадах рівноправності, взаємоповаги та обопільної вигоди. Їх можемо та мусимо підтримувати, на них можемо та мусимо при потребі спиратися.   І тут наспіває друге запитання…   Незалежність – задля чого? У нас, в Україні, доволі часто промовлялося таке: аби зберегти все краще, що було в Радянському Союзі. І в цій, здавалось би, благоліпній фразі криється подвійне лукавство.   По-перше, досвід показав: теоретичними гаслами про збереження кращого на практиці прикривається консервація всього найгіршого.   По-друге, бажанням тільки «зберегти краще» неможливо обґрунтувати боротьбу за незалежність та її здобуття. Якщо в минулому житті було все добре – то не варто й город городити. Аби зберегти все по-старому, не треба нічого міняти. Але ж змінили! Що на що?..   Поки політологи шукали визначення сучасної суспільної формації в Україні, його знайшла і двома рядками влучно виклала в уже призабутій газетній публікації українська поетеса Ліна Костенко:   І знов сидять при владі одесную…   Гряде неоцинізм – я в ньому не існую.   Неоколоніалізм, як нам пояснювали, – то нові прийоми поневолення народів після краху імперій з їхнім «звичайним» колоніалізмом. Отже, неоцинізм – нові цинічні прийоми суспільно-політичних маніпуляцій за умов, коли попередні цинічні засоби, практиковані комуністичною владою, з якихось причин стали недієвими або незручними у використанні.   Фальшування виборів і потім безжурне продовження фальсифікаторами їхніх кар’єр, невиконання політиками передвиборних та інших обіцянок, іґнорування законів та писання нормативних актів «під свою кишеню», демонстративне зневажання багатіями прав незаможних співгромадян, неконкурентне підприємництво, варварське нищення хаотичними забудовами архітектурних образів старих міст, новітні форми рабської експлуатації людей, злочини на ґрунті расової та національної ненависті, засилля азартних ігор, збереження корупції як системотворного елемента держави, розгул рейдерства, уперті спроби підміняти історичну правду ретрокомуністичними міфами – це і є прояви неоцинізму, ще й не повний їх перелік.   Інколи кажуть про буцімто «особливу ментальність» українців: вона у нас, мовляв, спільна з росіянами, але різко відмінна від народів країн Європейського Союзу та НАТО. І тому нібито «там нас ніхто не чекає», а от із Росією незалежній Україні слід творити «єдиний простір». Спитаємося нарешті: а що, власне, мається на увазі? Якщо все назване в попередньому абзаці, то це означає вигідний комусь «єдиний простір неоцинізму». Але сміємо запевнити: подібні речі аж ніяк не притаманні ментальності ані українського народу, ані російського, ані будь-якого іншого народу в цілості.   Була колись у «єдиному просторі» так звана «керована демократія». Від неї досі стогнуть мислячі росіяни; проти неї у 2004 році повстав український народ і домігся успіху, який, на жаль, поки що не вдалося динамічно розвинути. Так що не варто міфом про «особливу національну ментальність» виправдовувати злодійство та безладдя. Треба просто припиняти крадіжки й шахрайство та наводити лад у державі, і тоді виявиться, що й ментальність у нас нормальна.   Зрештою, помиляються ті, хто стверджує, що «Росія проти вступу України до НАТО». Насправді, то не Росія і не російський народ, а лише частина політикуму, яка нині там панує при владній верхівці. Прості ж росіяни об’єктивно зацікавлені, щоб по сусідству була економічно сильна, культурно розвинена, територіально цілісна, політично стабільна Україна. У такому разі вона не створює сусідам проблем своїми злиднями та біженцями; не з цієї держави, а в цю державу їдуть люди на заробітки; не їй нав’язують свою, а радо вивчають її мову – аби тільки прийняли та дозволили скористатися її благами.   Приміром, мова, що побутує в Австрії, є не те що близькоспоріднена із сусідньою, а просто німецька. Та неможливо собі уявити, щоб обербурґомістр великого міста або дрібненький політичний діяч від сусідів десь на території Австрії щось просторікував про «справедливість аншлюсу» (приєднання Австрії до Німеччини гітлерівським режимом), про «специфічні інтереси» окремих австрійських земель, а тим паче – щоб у тих краях ще й почали роздавати наліво та направо паспорти з німецьким громадянством. Для такого «слона в посудній крамниці» дні політичного життя давно були б полічені: просимо пана в марґінали – бо ж дикунство є дикунство!   Ми в Україні вже нібито приміряємося до європейських стандартів. А от із дикунством на так званому «пострадянському просторі» багато в чому звиклися.   Замальовки з натури: Україна рішуче обстоює свою позицію у якійсь справі, і знаходяться українські ж політики, котрі заперечують: не треба дратувати Росію, не слід псувати стосунки з народом, з яким нас пов’язують безліч незримих уз. А коли там вдаються до образливих висловлювань щодо України, то знаходяться українські коментатори з поясненнями: цю риторику, бачте, треба правильно розуміти й не сприймати серйозно: у Росії наближаються вибори, і політики традиційно розігрують антиукраїнську карту задля підвищення свого рейтинґу.   Обернімо тепер цю «картинку» дзеркально та уявімо: образливі дурниці українського невігласа про Росію російський коментатор виправдовує тим, що в Україні, бачте, передвиборна кампанія, під час якої то, мовляв, «нормальний хід». Уявімо собі також російського політика, який при вирішенні важливого для Росії питання застерігає колеґ: не треба дратувати Україну та псувати стосунки з братнім народом, якому цей крок може не сподобатися.   Чи бачено щось подібне на російському політичному Олімпі? Щось підказує: ніяка в нас не «особлива ментальність», а огидні подвійні стандарти, позбутися яких давно пора. І в нашому державотворенні ми, українці, теж маємо керуватися національними інтересами, а не хворобливими реакціями осіб, неадекватно дратівливих, може, й на саму незалежність України.   Наші співгромадяни із задоволенням відвідують країни Євросоюзу та НАТО, милуються раціональним порядком та користуються його зручностями. А повертаючись додому, декотрі з мандрівників з полегшенням відстібають ремені безпеки, залюбки порушують правила дорожнього руху та всілякі інші правила. І тішаться подумки: о, якби я переніс туди те, що тут називається «мій бізнес», – то хіба дали б розвернутися? Вимоги до обладнання робочих місць, до режиму праці, до мінімальної оплати працівників, до охорони здоров’я, до якості продукції, до екології, до знання мови… «Ні, хай уже тут буде все як є, а в разі потреби – наприклад, підлікуватися – можна туди з’їздити …»   От і приходимо до висновку: незалежність України потрібна нам для рішучого викорінення найгірших ретрокомуністичних проявів: рабської безвольності в мисленні та в особистих вчинках, цинізму в суспільних відносинах, подвійних стандартів у політиці. І слід визнати, що з переваг державної незалежності за всі 17 років ми досі як слід не скористалися.   Незалежна держава, незалежне правосуддя, незалежна журналістика, незалежне мислення, незалежний експерт, незалежна особистість… Кожне з цих понять час від часу згадуємо поодинці. У дійсності ж вони тримаються одне за одне, становлять ланцюжок, у якому всі ланки важливі.   «Світ ловив мене, та не спіймав», – сказав наш славетний мандрівний філософ Григорій Сковорода, явивши людству взірець високої особистої незалежності.   «Але то був, певне, недосконалий світ», – уточнив один персонаж роману Олеся Гончара «Бригантина».   Справді, у теперішньому світі для переслідування та ловитви волелюбних душ і незалежних держав придумано багато чого новенького: від зовнішнього спостереження до цін на природний газ. Водночас засобів збереження волі теж побільшало, і треба вміло ними користуватися.   Чи готові ми, попри новітні тенета, на ділі наслідувати приклад великого волелюбця? Адже вільний громадянин незалежної України – то водночас гордий громадянин світу.     P.S. Задум статті виник задовго до російсько-грузинського воєнного конфлікту, а її завершення випало саме на цей час. Роздум навіяний не поточною політичною ситуацією, а реальністю нашого життя. Тому й останні події не вплинули на зміст викладу і не навіть згадуються. Доопрацювання здійснювалося лише стилістичне та композиційне.   Від редакції: Коли верстався номер, Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння Євгену Ходуну звання «Заслужений журналіст України»
Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )