Сергій ЖАДАН
1 2 3 4 5 6 7 8
19 октября 2015
3321
Не заважайте

Ось у Франкфурті відбувся цьогорічний книжковий ярмарок. За участі України, до речі. Що вже сприймається як успіх. Минулого року, скажімо, України там не було. Держава сказала, мовляв, війна, не до літератури. Цьогоріч кошти виділили, але їх, наскільки можна зрозуміти, поки що ніхто не бачив – вітчизняним стендом займалися волонтери та ентузіасти, авторів запрошували німці. Держава, щоправда, обіцяє все повернути й з усіма розрахуватися. Але вона завжди щось обіцяє.

І ось що хочеться сказати з цього приводу. Дивно, коли хтось питає, чи потрібна нашій державі культура. Я б запитав – чи потрібна нашій культурі держава? І навіть відповів би – абсолютно не потрібна. Державні структури, всі ці міністерства та держкомітети, прямими обов'язками яких є займатися розвитком культури, не те що самі ним не займаються – вони й іншим не дають. Вони заважають. Навіть не лишаються осторонь, не спостерігають збоку, а відверто заважають. Найпротивніше – що з ними так чи інакше доводиться рахуватися. Оскільки вони офіційно цю культуру й презентують. Вони, офіційно, і є ця культура. Офіційно саме на них лежить відповідальність, від них очікують ініціативи за кордоном, на них посилаються, так цієї ініціативи й не дочекавшись. Ну бо справді – потрібно, скажімо, представити країну на якому-небудь "міжнародному рівні". Не звертатися ж до приватних осіб, до платників, так би мовити, податків. Звертаються до державних структур. В результаті державні структури успішно гроблять чергову можливість гідно представити національні здобутки, але звітують наприкінці року про перевиконання планів та освоєння фондів. Звітують, ясна річ, не перед платниками податків.

7 сентября 2015
5301
Сегодня войной и патриотизмом прикрывают жлобство, хамство и криминал

Сергей Жадан рассказал Фокусу, почему не любит слов "космополит" и "пацифист", о разбитой дороге Харьков — Луганск как метафоре зоны АТО, своём будущем романе и о том, каким представляет себя семидесятилетним.

Мы встречаемся около Муниципальной галереи в Харькове, Сергей, как всегда, бодр и энергичен. Спрашивает со вздохом: "О политике?" Садимся на скамейку. Отвечает, размышляя, концентрируясь на мысли. Или лишь на секунду задумывается, будто выискивая в себе ответ. Начинается дождь, переходим под козырёк ближайшего подъезда. После интервью я его спрашиваю, не вымотал ли долгим разговором — ему сейчас выступать. "Нет, нет, нормально", — отвечает он.

Прощаемся, две девушки-студентки, пришедшие за два часа до начала встречи с Жаданом и всё это время дожидавшиеся, державшие нас в поле зрения, подбегают к нему: "А можно?.." — автограф или сфотографироваться.

Время усталости от войны
1 октября 2014
4770
Ленін і порожнеча

"Не можна бути таким довірливим, - говорю я іноді собі. – Особливо, коли спілкуєшся з представниками влади". Пам'ятаю як тоді, наприкінці лютого, ми сиділи й слухали заступника губернатора та якогось архітектора, які переконували нас, що просто так взяти й демонтувати пам'ятник Леніну неможливо – він надто важкий, він із суцільної бронзи, до нього під'єднані кабелі, впавши, він може завалити перехід між станціями метро, ось схеми, ось карти, подивіться самі. Одним словом – не можна, ніяк не можна.

Натомість, – говорили вони, – ми можемо дати вам слово, що ми його приберемо, все зробимо самі, цивілізовано, культурно. Лише розійдіться. Добре, - погоджувались ми, - ми ж теж за те, аби все було цивілізовано. А не так, скажімо, як із дошкою Шевельова. Давайте, демонтуйте, ми почекаємо. Тим більше – ось ваші підписи, ви ж обіцяєте, даєте гарантії. Цікаво – де нині знаходиться цей документ? І що відчував архітектор, коли пам'ятник упав і всім стало зрозуміло, що всередині він порожній? Здивувався? Не повірив? Чи знав усе наперед? Як же тоді підпис, відповідальність, аргументи і факти? Совість, врешті-решт, якщо вона в архітекторів узагалі є.

22 сентября 2014
2467
Щастя

Я не знаю, чи була ти тут раніше, до того як почалася війна. Шкода, якщо не була. Шкода, якщо ці поля й населені пункти в тебе завжди будуть асоціюватись із вогнем та паленим залізом. Кожному з нас хочеться, аби місця, які ми любимо, любили так само й усі інші. Хоча розумію, що сьогодні багато хто запам'ятовує ці місця, всотує їх, фіксує назавжди, на решту життя, як територію смерті, територію болю, територію, про яку поза війною загалом немає чого сказати.

Натомість я тут народився й виріс, я звик сюди повертатись, я буду сюди повертатись і надалі, що б не було і як би все не склалося. Просто всі ми охоче повертаємося туди, де нам було добре. І навіть якщо нині там усе дуже погано, ми все одно тримаємося своєї пам'яті, яка єдина нас підтримує й заспокоює. Я знаю, як добре тут може бути, я пам'ятаю безліч повчальних історій, сотні веселих облич, які мені тут траплялися, саме про них мені й лишається думати, саме про них і хочеться говорити.

Як ми всі тут жили? По-різному. В містечку, де я ріс, було кілька книжкових магазинів. І кілька кінотеатрів. І різні культурно-масові заклади. Але вони всюди були, ти ж розумієш. Не думаю, що в інших маленьких містечках було якось інакше. Всюди те саме – бажання спокою, потреба впевненості, необхідність стабільності. Звісно, місцевий колорит – дикі райони, непередбачувані характери, карколомні сюжети. Але це на рівні винятків. На рівні норми – дати дітям освіту, забезпечити власний побут, брати від життя стільки, скільки зможеш підняти.

9 сентября 2014
2271
Час не зупинився

Час давно не відчувається. Якщо раніше, в іншому, минулому житті, весь час підсвідомо фіксував зміну сезонів, відраховував місяці, зважав на тижні, то нині все це дивовижним чином не має особливого значення. Слідкуєш лише за новинами, отримуєш не надто втішні звістки, реагуєш на події, дослуховуєшся до офіційних заяв. А поза тим закінчилось літо і непомітно почалася осінь. Та рання її пора з гострим надвечірнім теплом і першим нічним холодом. Сонячні дні навряд чи протримаються довго, попереду на всіх нас чекає затягнуте дощем небо, тривала осінь, безкінечна зима.

Якою буде ця зима в розбомблених містах – важко навіть уявити. Та й для міст прифронтових вона навряд чи буде спокійною. Країна неохоче звикає до воєнних реалій, ніби відштовхуючи їх, намагаючись із останніх сил жити своїм мирним життя, лишати для себе бодай ілюзію спокою та рівноваги. Втім, не помічати війну стає все складніше. Ті, хто приїжджає з-під обстрілів, може лише дивуватись чи обурюватись, стикаючись із розміреним життям тилу, хоча навіть ця зовнішня розміреність та безтурботність є оманливими та хисткими.

15 августа 2014
3081
Яка люстрація?

Взимку 2005-го вони успішно пересиділи. Можливо, боялись, очевидно, сумнівались, безперечно, торгувались. Щось виторгували. Крім кількох смертельних випадків – решта цілком тріумфально повернулася до кабінетів влади. Головне, як виявилось, витримка й послідовність. Ну й уміння торгуватись, ясна річ.

Нині відбувається щось подібне. Хоча багато кому здається, що цього разу все інакше – ми інакші, країна інакша, все було набагато жорстокіше, себто – все має бути набагато справедливіше. Жертви не можуть бути марними, країна не може втратити цього, можливо, останнього шансу, злочинці повинні відповідати за свої злочини.

Але виявляється, ніхто нікому нічого не винен. Виявляється, в них усе за планом – якісь свої ігри, якісь свої домовленості. Перечекають війну, підуть на вибори. Знайдуть нову назву для своєї політичної сили, висунуть нового лідера, підберуть правильні гасла, зіграють на ситуації. Головне – сподобатись виборцю. Головне – пояснити йому, що на вчорашні їхні гасла не слід звертати увагу, що нині все інакше – ми інакші, країна інакша. Виборець зрозуміє. Виборець пробачить. Виборець не злопам'ятний. Виборцю теж подобається, коли йому намагаються сподобатись. Він таким чином хоча б раз на п'ять років відчуває свою значимість. Про нього згадують. Із ним заграють. Хай ненадовго. Хай нещиро. Але він вкотре купується на рекламні мутки й щоразу йде вибирати як не "політика з народу", то "міцного господарника" чи "симпатичного мужчину". Та й вибір, якщо чесно, не такий і великий.

1 2 3 4 5 6 7 8

Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( )