Сергій ЖАДАН
1 2 3 4 5 6 7 8
19 октября 2015
3961
Не заважайте

Ось у Франкфурті відбувся цьогорічний книжковий ярмарок. За участі України, до речі. Що вже сприймається як успіх. Минулого року, скажімо, України там не було. Держава сказала, мовляв, війна, не до літератури. Цьогоріч кошти виділили, але їх, наскільки можна зрозуміти, поки що ніхто не бачив – вітчизняним стендом займалися волонтери та ентузіасти, авторів запрошували німці. Держава, щоправда, обіцяє все повернути й з усіма розрахуватися. Але вона завжди щось обіцяє.

І ось що хочеться сказати з цього приводу. Дивно, коли хтось питає, чи потрібна нашій державі культура. Я б запитав – чи потрібна нашій культурі держава? І навіть відповів би – абсолютно не потрібна. Державні структури, всі ці міністерства та держкомітети, прямими обов'язками яких є займатися розвитком культури, не те що самі ним не займаються – вони й іншим не дають. Вони заважають. Навіть не лишаються осторонь, не спостерігають збоку, а відверто заважають. Найпротивніше – що з ними так чи інакше доводиться рахуватися. Оскільки вони офіційно цю культуру й презентують. Вони, офіційно, і є ця культура. Офіційно саме на них лежить відповідальність, від них очікують ініціативи за кордоном, на них посилаються, так цієї ініціативи й не дочекавшись. Ну бо справді – потрібно, скажімо, представити країну на якому-небудь "міжнародному рівні". Не звертатися ж до приватних осіб, до платників, так би мовити, податків. Звертаються до державних структур. В результаті державні структури успішно гроблять чергову можливість гідно представити національні здобутки, але звітують наприкінці року про перевиконання планів та освоєння фондів. Звітують, ясна річ, не перед платниками податків.

1 октября 2014
5038
Ленін і порожнеча

"Не можна бути таким довірливим, - говорю я іноді собі. – Особливо, коли спілкуєшся з представниками влади". Пам'ятаю як тоді, наприкінці лютого, ми сиділи й слухали заступника губернатора та якогось архітектора, які переконували нас, що просто так взяти й демонтувати пам'ятник Леніну неможливо – він надто важкий, він із суцільної бронзи, до нього під'єднані кабелі, впавши, він може завалити перехід між станціями метро, ось схеми, ось карти, подивіться самі. Одним словом – не можна, ніяк не можна.

Натомість, – говорили вони, – ми можемо дати вам слово, що ми його приберемо, все зробимо самі, цивілізовано, культурно. Лише розійдіться. Добре, - погоджувались ми, - ми ж теж за те, аби все було цивілізовано. А не так, скажімо, як із дошкою Шевельова. Давайте, демонтуйте, ми почекаємо. Тим більше – ось ваші підписи, ви ж обіцяєте, даєте гарантії. Цікаво – де нині знаходиться цей документ? І що відчував архітектор, коли пам'ятник упав і всім стало зрозуміло, що всередині він порожній? Здивувався? Не повірив? Чи знав усе наперед? Як же тоді підпис, відповідальність, аргументи і факти? Совість, врешті-решт, якщо вона в архітекторів узагалі є.

22 сентября 2014
2761
Щастя

Я не знаю, чи була ти тут раніше, до того як почалася війна. Шкода, якщо не була. Шкода, якщо ці поля й населені пункти в тебе завжди будуть асоціюватись із вогнем та паленим залізом. Кожному з нас хочеться, аби місця, які ми любимо, любили так само й усі інші. Хоча розумію, що сьогодні багато хто запам'ятовує ці місця, всотує їх, фіксує назавжди, на решту життя, як територію смерті, територію болю, територію, про яку поза війною загалом немає чого сказати.

Натомість я тут народився й виріс, я звик сюди повертатись, я буду сюди повертатись і надалі, що б не було і як би все не склалося. Просто всі ми охоче повертаємося туди, де нам було добре. І навіть якщо нині там усе дуже погано, ми все одно тримаємося своєї пам'яті, яка єдина нас підтримує й заспокоює. Я знаю, як добре тут може бути, я пам'ятаю безліч повчальних історій, сотні веселих облич, які мені тут траплялися, саме про них мені й лишається думати, саме про них і хочеться говорити.

1 2 3 4 5 6 7 8
26 мая 2022
больше новостей
delta = Array ( )