Ніколи не розумів Кернеса. Не розумів його логіки (вірніше – просто не бачив її в його діях та заявах), не розумів "методів його менеджменту", іноді не розумів його лексики. І ось тепер теж не розумію. Що він робить, про що він говорить? Немає війни? Це не до харківського шпиталю щоденно привозять поранених бійців? Це не в Харкові підірвали військкомат? Чи він вважає підрив військкомату скоріше виявом пацифізму? А бронетанковий завод? А всі ці диверсії на залізниці? Він загалом має тепер доступ до інтернету? Чи втратив інтерес до "інстаграму"?

Він же мер міста-мільйонника, мешканці міста переймаються тим, що відбувається в країні. Це він так заспокоює? І що це за розширення списків почесних громадян? Саме цим нині треба займатись? Нагороджувати меценатів, відзначати одне одного? Що цим усім демонструється? Стійкість переконань, вірність курсу? Тоді який нині курс?

Участь у кросі з державним прапором і нагородження російського сенатора, котрий голосував фактично за окупацію частини території цієї самої держави, з прапором якої ти бігав – це якось може співіснувати в межах однієї політичної доктрини? Чи немає жодної доктрини? Тоді що є? Свідоме ігнорування реальності? Чи навпаки – чудове її розуміння, яке, втім, зовсім не зобов'язує його говорити правду?

Знайомі відмовляються їхати. Під різними приводами. У когось батьки, яких не кинеш, у когось господарство, за яке страшно. Хтось говорить, що не має коштів. Хтось нічого не говорить, лишається без пояснень - просто тому, що лишається. У когось принципи, в когось страх. В їхніх містах уже йдуть бойові дії. Гине мирне населення. Від чиїх саме рук – вони не пишуть. Намагаються в своїх листах не вдаватися до звинувачень. Навіть ті, хто знаходиться, умовно кажучи, "по той бік", говорять про обстріли "ополченцями" (серед яких, знову ж таки, далеко не всі місцеві) житлових кварталів. Хоча, звісно ж, якогось особливого прозріння в них немає. Та і яке може бути прозріння під артилерійським обстрілом?

Є загальне відчуття того, що вони потрапили до пастки, відчуття ідіотичності й несправедливості всієї цієї ситуації, несправедливості, з якої випливає безнадійність та безперспективність. Можливо, тому вони й не вдаються до звинувачень. Пишуть про те, що ніяк не можуть звикнути до нових обставин – ось щойно не було зв'язку, ось тепер є можливість написати, до війни важко звикнути, особливо – коли не береш у ній участі. Приїжджайте, пишу я їм, поживіть у мене хоча б якийсь час, хай там усе заспокоїться.

Коли все це закінчиться, багато речей будуть мати цілком інакший вигляд. На багато речей відкриються очі. Хоча дивитись захочеться далеко не на все. Але так чи інакше – коли все це закінчиться, себто коли перестануть стріляти, коли "завершиться війна" (що б ми під цим словом не розуміли), нам усім доведеться зіткнутися з тим, наскільки все змінилось. Я навіть не говорю про оперативну обстановку, про перебіг бойових дій, захоплені населені пункти, зруйновані мости й знищену військову техніку. Я говорю скоріше про те, що починається кожного разу, коли все закінчується, що починається з завершенням війни.

Очевидно, країні доведеться мати справу зі справжніми фронтовиками, тими, хто тримав у руках зброю, більше того – з тими, хто цю зброю застосовував. Доведеться мати справу з їхньою правдою, їхнім досвідом, їхніми втратами та перемогами. І з тим, і з іншим – і з втратами, і (особливо) з перемогами – доведеться рахуватися. Так само, як доведеться рахуватися з досвідом тих, хто до рук зброї не брав, але так чи інакше теж був частиною війни. Хоча, що значить "частиною"? Вони сьогодні є наповненням цієї війни, її тлом, на якому відбуваються військові операції. Ними сьогодні прикриваються, ними виправдовуються, їх звинувачують, їм співпереживають. Хоча в більшості випадків їх просто ігнорують – війна це перш за все люди озброєні. Люди цивільні наповнюють театр воєнних дій не так героїзмом, як галасом. Вони всім заважають – заважають тепер, будуть заважати і в майбутньому. І з цим теж доведеться мати справу.

Минулої осені ми приїхали до "Ізоляції" робити проект. Проект називався "Мрії Донбасу". Перед цим узгоджували з керівництвом цього культурного центру, що саме будемо робити.

"Єдине, - просили вони, - не робіть нічого про шахтарів. Все сучасне мистецтво, присвячене Донбасу – саме про шахтарів. Суцільні кліше й стереотипи". Тут важко не погодитись. Донбас якщо й потрапляв у поле зору "сучасних митців", то виключно в якості екзотичного територіального непорозуміння, начиненого соціальними протиріччями та ментальними парадоксами. Нічого не потрібно було вигадувати: просто знімай собі героїчні будні депресивних районів, фіксуй стилістику та естетику дивовижної реальності, помічай очевидне, вказуй на беззаперечне – Донбас справді був надзвичайно вдячним матеріалом для мистецтва, гріх було такий матеріал ігнорувати. Інша річ, що мистецтвом це було лише для глядача.

Добре пам'ятаю виставку китайського художника, що виставлялася в "Ізоляції" - величезні портрети шахтарів (так-так – знову шахтарів), створені за допомогою пороху. Себто, за допомогою підпаленого пороху створювався цікавий графічний ефект. Як символічно все це нині звучить – порох, шахтарі, китайці. Цікаво, чи серед "ополченців", які нині знаходяться на території "Ізоляції", є ті, чиї портрети малював охочий до пороху китаєць? І як вони, цікаво, почуваються на виставкових територіях? Можливо, хваляться перед колегами? "Ось тут, - говорять, показуючи дулом калаша на порожній ангар, - висів мій портрет. Один китаєць випалював порохом. Контемпорарі-арт".

Розповідає знайома зі Слов'янська. Її подружка виїхала з дитиною до Сум, там їх прийняла якась церква. Телефонує мамі в Слов'янськ, говорить, що все гаразд, що в Сумах спокійно, вони в безпеці. Мама натомість нервує, напучує доньку: "Ты, - попереджає, - там осторожно. Они там, на Западной Украине, нас не любят". Коли почув цю зворушливу історію, навіть не знав, як до неї ставитись. Мабуть, це мало б викликати якийсь сміх. Нервовий, скажімо. Або поблажливий. Або не сміх, роздратування. Мовляв, ну не можна ж так, ну є ж межі у всього, навіть у неадекватності. Або, скажімо, можна було б підвести під усе це скептичні й далекоглядні висновки – так би мовити, з ким говорити, до кого апелювати, як вести повноцінний діалог. Втім, останні місяці навчили сприймати все як даність, як печальну об'єктивність, на яку важко впливати, яку неможливо правити, яку можна хіба що фіксувати в свідомості, так – на майбутнє, про всяк випадок.

Ну дійсно – справа ж не в тому, аби переконати слов'янську маму, що Суми – це не Західна Україна. Переконати можна, я певен. Показати карти, звірити компаси, узгодити державні кордони. Але що це змінить? Певен, вона й надалі буде переконана, що на Західній її не люблять. А Західна для неї починається за межами її населеного пункту, себто для неї в принципі вся Україна – Західна, її в принципі ніде не люблять. А як переконати тебе у відсутності нелюбові? Та ніяк. В неї нині своя правда – вибухи, артобстріли, мобілізації, блок-пости. Яка вже тут любов. І навіщо розбиратися, хто насправді в тебе стріляє. Достатньо просто зупинитися на тому, що тебе не люблять, цього цілком достатньо, аби мати свою картину світу й не виходити за її межі, оскільки там, за межами твого світу, тебе ніхто не любить. Думаю, ймовірна розмова з цією мамою скоріше за все звелася б до її тривалого й емоційного монологу, в якому б просто не знайшлося місця для двох голосів. Її картина світу може вмістити лише один, її голос. Всі інші будуть звучати просто недоречно.

Пам'ятаєте, як це було пів року тому? П'ять місяців тому? Коли так необхідно було почути думку людей, які для тебе щось важать. Думку людей відомих та авторитетних. Приємно було, коли їхні думки збігались із твоїми, неприємно було, коли ваші думки розходились. Але так чи інакше – зрозуміло було, що всі ми визначались нарешті зі своїми принципами, зі своєю позицією. Більше того – в багатьох із нас вона, ця позиція, чи не вперше з'являлася. Це був надзвичайно важливий, хоч і болісний процес. Процес розчарування в людях, на чию думку розраховуєш, завжди болісний. Хоча це правильні речі насправді – про доцільність створення кумирів нам давно все пояснили.

Але потім минуло й це. Справді, кому сьогодні цікаво, яку позицію щодо подій в Україні займає той чи інший локальний моральний авторитет? Події, що відбуваються, виявилися масштабнішими й драматичнішими за будь-чий приватний драматизм і за будь-чий медійний масштаб. Коли бачиш справжню кров, коли читаєш імена загиблих, чиїсь приватні істерики та моралізаторство видаються просто недоречними, щоби не сказати неетичними.