Сергій ЖАДАН
1 2 34 5 6 7 8
19 декабря 2013
3846
Демони революції

Одні дивляться на барикади крізь призми телеекранів, інші будують ці барикади власними руками.

Розмовляв учора з Лімоновим. Той розпитував про майдан. Пояснював свою, доволі різку й негативну оцінку подій у Києві зокрема тим, що майдан активно підтримують російські ліберали. Терпіти їх не можу, - говорив, - здали все, що можна, тепер підтримують майдан. Питав, чи справді Україна може розпастись. Говорив доволі коректно, хоча зрозуміло, що зі своєї політичної точки зору міг би й не церемонитись. Зрештою, тут, у нас, реагуючи на його заяви, теж мало хто церемониться. Загалом його аргументи зводились до питань геополітики: ЄС, американські сенатори, рука Польщі, роль Путіна. Я натомість говорив про соціальну складову українських протестів. "Едуарде Веніаміновичу, - говорив, - ви бачили коли-небудь харківських мера з губернатором?". "Ні, - відповідав він, – нам тут своїх вистачає". "Подивіться, - радив я, - тоді зрозумієте, чому харків'яни виходять на мітинги".

15 декабря 2013
5461
Роботодавці

Ти не маєш права щось вимагати. Вся влада від бога, а монополія на бога належить саме їм.

Один із аргументів проти мітингів і страйків: потрібно працювати. Потрібно працювати, - говорить влада. Потрібно працювати, - підхоплюють бюджетники. Потрібно працювати, - погоджуються з ними журналісти, що працюють на владу, промиваючи мізки бюджетникам.

Виробничі паузи, по ходу, можна робити лише на час офіційних мітингів, куди влада зганяє і журналістів й бюджетників. Увесь інший час потрібно працювати. Це навіть не обговорюється. Вони потребують твоєї задіяності на час повного робочого дня. Вони потребують твоєї трудової дисципліни. Вони потребують твоєї робочої сили. При цьому ніхто з них не буде говорити про власні прибутки, про збагачення за рахунок бюджету, про розпил державних коштів, про свої літаки й гелікоптери.

Говорити будуть про стабільність, про порядок, а передусім – про твої обов'язки. Щоби ти ніколи не забував про те, що зобов'язаний їм. Ти зобов'язаний працювати, ти зобов'язаний підтримувати, ти зобов'язаний бути лояльним. Ти зовсім не зобов'язаний мати свою думку, ти аж ніяк не зобов'язаний її висловлювати, і вже напевне ти не зобов'язаний розраховувати на те, що вони до твоєї думки прислухаються. Ти маєш бути вдячний за робоче місце, навіть якщо воно не може тебе прогодувати, ти маєш бути вдячний за можливість отримати освіту, навіть якщо її доводиться не так отримувати, як купувати, ти маєш дякувати за пенсію в сто баксів, за всю ту машину, яка годується твоєю працею – за всіх цих правоохоронців і суддів, депутатів і податкових інспекторів. Ти маєш дякувати за те, що вони не додушують тебе до кінця, що вони принаймні імітують пристойність та цивілізованість. Маєш дякувати за можливість зводити кінці з кінцями, стояти тихенько осторонь, не знаходитись за гратами. Навіть якщо опинишся за гратами – маєш дякувати за гуманність їхньої судової системи, за можливість майже завжди відкупитись, за відсутність до тебе претензій після того, як відкупишся.

31 октября 2013
5125
Нетиповий українець

Історія Юрія Шевельова – доволі нетипова. Звичними для українського культурного (та й не лише культурного) простору є зламаність та нереалізованість, ідеологічна залежність та світоглядна травмованість. Звичним для українського інтелектуала є обірваність і недописаність, постійне недоговорювання, загальна ображеність. Проте ось у Шевельова цієї образи на цілий світ немає. Хоча б, здавалося, підстав бути ображеним у нього більш ніж достатньо. Але навіть про своїх постійних опонентів, про тих, кого слід, мабуть, називати ворогами, він говорить доволі спокійно, лише констатуючи факти й наводячи приклади. Його спогади, книга «Я, мені, мене… (і довкруги)», загалом різняться спокійною інтонацією, попри те, що йдеться там про події не надто веселі. Теж доволі нетипово для вітчизняного письменства – говорити про власне життя спокійно й без екзальтації, без западання в героїзацію, без спроб порахуватися з тими, кого вже немає, але кому й досі не можеш пробачити. Нетиповою є його відвертість, особливо з огляду на речі, про які він говорить, нетиповою є самоіронічність. Загалом, зі своїх спогадів Шевельов постає людиною надзвичайно складною, проте, безперечно, щасливою й цілком реалізованою. Можливо, тому й щасливою. Є ще кілька речей, незвичних і нетипових. Скажімо, його зосередженість на житті, на його перетіканні, фіксування деталей, уважне ставлення до речей, дрібниць, настроїв, переживань, постійне рефлексування. Те, що він фіксував кількість відвіданих вистав, те, що він через півстоліття міг відтворити власні враження про побачене та почуте в театрах, те, з якою увагою він пише про прочитані книги – знаки напруженого й повноцінного внутрішнього життя, спроби зберегти й запам’ятати, постійний опір забуттю й перерваності традицій, так характерних для українського ХХ століття. В його спогадах є один епізод, який, як на мене, досить вичерпно характеризує його життєві принципи, його ставлення до життя загалом – згадка про голодну окупаційну зиму, коли він на харківському базарі придбав за останні копійки збережений якимось дивом томик Хвильового. Цей випадок видається доволі символічним, оскільки свідчить про пріоритети й принципи людини в умовах виживання, за ситуації, коли стоїть вибір між переконаннями та смертю. Причому сам Шевельов згадує цю історію знову ж таки доволі спокійно, як щось анекдотичне, хоча й доволі печальне. За цим епізодом із книгою Хвильового загалом стоїть інший Харків – прихований, підцензурний і замовчуваний. Той Харків, частиною якого Шевельов був, про який він і намагався розповісти в своїх спогадах – Харків Курбаса, Харків Куліша, Харків ВАПЛІТЕ. Харків урбаністичний, інтелектуальний, інтелігентний. Урбанізм Шевельова, до речі, теж доволі нетиповий. Він постійно підкреслює своє міське походження, ніколи про нього не забуває. Причому в цих його постійних згадках важко побачити зневагу до тих, хто приїхав «підкорювати» червону столицю, скоріше, він фіксує це з інтересом та уважністю – йому самому цікаво прослідкувати, наскільки чужим і неприроднім було й лишається місто у тому ж таки вітчизняному культурному просторі, і навпаки – наскільки складним і непередбачуваним може бути навернення міста до українства, проявлення цього українства, його знову ж таки природність та вмотивованість. Цікавим (і теж доволі нетиповим) є сам прихід Шевельова в українство. Здається, для нього самого це лишалося не до кінця з’ясованим питанням, відповідь на яке він, утім, чесно намагався знайти. Прикметно також і те, що попри час, який минув від червоної укранізації Харкова 20-х, багато гострих питань, про які згадує Шевельов, й далі лишаються для міста доволі актуальними – нормальне й притомне співіснування в міському просторі двох мов, двох культур, питання культурної провінційності й самодостатності, розвитку й тиску, виходу поза межі мовного та культурного гетто, сприймання чи несприймання місцевим населенням актуальних мистецьких процесів. В багатьох випадках харківські характеристики Юрія Шевельова лишаються невирішеними й до сьогодні. Що також є достатньою причиною з цими характеристиками ознайомитися.

6 сентября 2013
3627
Артиллеристы, Сталин дал приказ
Українські політики мають дивовижну власність позбавляти сенсу все, за що беруться. Ось, скажімо, харківська влада, з її перманентним реваншизмом. Дивовижно, але навіть така важлива та серйозна тема як антифашизм, у виконанні того ж таки Добкіна починає звучати фальшиво. Важко за всім цим агресивним популізмом, за вільними спробами політичних та історичних спекуляцій розгледіти дійсне бажання проговорити болючі й часто доволі неоднозначні питання, що стосуються подій сімдесятирічної давнини. Антифашизм Добкіна з Кернесом обмежується, зазвичай, сталінськими портретами, муляжами ППШ і малоадекватними погрозами нічого не забути й усе пригадати. Зручна позиція насправді – прикриватись ветеранськими спинами, маніпулювати минулим, трактувати історію згідно з політичним курсом своєї партії, займатися політиканством там, де по совісті варто було б просто промовчати. Ніщо так не дискредитує антифашистський рух, як присутність у ньому харківських керівників. Претензійність та неоковирність, із якою вони беруться виховувати "молоде покоління" навіть не смішить. Зрозуміти їх можна – коли немає жодної ідеї, здатної викликати підтримку населення, коли не вистачає слів порозуміння, коли навіть не йдеться про необхідність об'єднання та співпраці, простіше за все взятися за витворення образу ворога, за активний поділ на своїх і чужих, за маркування й розвішування табличок. Ось вони й зганяють під сталінські знамена бюджетників, заповнюючи вуличний простір бойовими гаслами й зводячи все знову ж таки до жорсткого й підлого протистояння, згідно з яким фашистом є кожен, хто не має членського квитка партії регіонів. Метод справді підлий, адже прикриваючись важливими для багатьох гаслами, влада легко й безболісно зараховує до фашизму все, що хоча б якось не співвідноситься з її політичним курсом. Фашистами є всі, хто з ними не згоден. Фашизмом є все, що вони не можуть використати на свою користь. Фашистами вони будуть називати всіх, хто матиме свою думку й не погоджуватиметься на пропоновану ними історичну маячню. Шкідливість подібної стратегії нам усім ще доведеться осягнути. Загалом, можна лише припустити, скільки часу та зусиль знадобиться, аби розгребти згодом, з часом, коли вони відійдуть (і чим скоріше це станеться – тим краще), все те ідеологічне сміття, яке вони по собі лишають, всі ті дурниці й усю ту брехню, якими вони нас так наполегливо й щедро годують. Нинішня харківська влада не просто неадекватна – вона шкідлива, адже послідовно й планомірно займається відвертою банальною українофобією, вносячи в суспільство нетерпимість та ненависть, роблячи нас усіх заручниками своїх амбіцій та нереалізованості. Можна лише припустити, що стоїть за всією цією любов'ю очільників Харкова до військової форми та крупнокаліберної зброї, які саме свої дитячі фантазії вони реалізовують, які заліковують травми, проводячи свої безкінечні паради й граючись у солдатиків на головній площі міста. За цієї ситуації історія з Шевельовим вже не дивує. Нікого давно не дивує, що губернатор Харківщини поводиться й висловлюється як малограмотне хамло, що дорвалося до влади й, втративши рештки адекватності, береться ділитись із народом своїми комсомольськими візіями щодо історії регіону, керувати яким йому випало. Нікого не дивує, що губернатор легко кидається характеристиками, відповідати за які потрібно в принципі в суді. Всі звикли до того, що він давно не контролює слів, не відповідає за вчинки, легко переходячи межу пристойності. Всі звикли до його нефахових, малопритомних заяв, котрі він висловлює з будь-якого приводу. Шкода, звісно, що замість серйозної та виваженої позиції харків'янам усе частіше доводиться мати справу з екзальтованою маячнею та політичною безвідповідальністю. Шкода, що нам уперто вибудовують яскраві кольорові декорації, намагаючись переконати, що саме це і є реальність. Адже будь-які декорації рано чи пізно демонтують, і що залишиться по тому? Як будуть згадувати про харківського губернатора років так через 50? Як про одного з не надто успішних випускників харківської середньої школи номер шість. І то лише через те, що цій школі перерахував свою Шевченківську премію Шевельов. ТС
15 августа 2013
2576
Welcome in Ukraine
Нещодавно до Харкова приїздила група швейцарців. Переважно люди немолоді, проте сповнені енергії та бажання щось у цьому житті ще побачити й відчути.   Їхні пенсіонери загалом сильно різняться від наших – у свої вісімдесят ставляться до життя, як наші сімнадцятилітні: легко й радісно. Але мова не про те.   В Україні дехто з них був уперше, дехто ні. В Харкові вони мали цікаву програму – старі фабрики, екскурсії містом, зустрічі з дизайнерами та художниками тощо.   Далі мали їхати в Донецьк. Попросили зустрітись, почитати їм що-небудь про Донбас. Я відразу попередив, що художня реальність не завжди тотожна реальності щоденній, і що нічого не варто боятись – на Донбасі, мовляв, живуть прекрасні роботящі люди, певен, ви побачите масу цікавого.   Головне – не їдьте туди рейсовим автобусом. Вони подякували. Помітно було, що країна їм подобається, що вони готувались побачити щось значно непритомніше, хоча так само можна було помітити, що деяких речей їм годі зрозуміти.   Зрештою, не лише їм. Як вам узагалі Харків? – Запитав їх насамкінець. Вони відповіли, що чудово, сподобалось місто, сподобалась архітектура, нормальний готель, прекрасні роботящі люди. Єдине, сказали, наш потяг чомусь годину простояв у полі, перед самим Харковом, на станції Нова Баварія. "Хюндай"? – Перепитав я. "Хюндай", - підтвердили вони. На Новій Баварії? – Уточнив я. Так-так, - пожвавились вони.   А ви знаєте, - перевів я розмову на щось приємніше, - що там є прекрасний пивзавод, на якому тисячу років виготовляли чудове пиво? Щоправда, пиво там більше не варять. Вони зацікавились, розговорились. Про "хюндай" згадувати їм, очевидно, не хотілось. Мені – тим більше. Скільки можна? Як їм пояснити, що це за фантомні напівпорожні експреси стоять у степах України?   Та й чи зрозуміють вони всю діалектику перехідного періоду стабілізації вітчизняної економіки. Краще вже поговорити про щось приємне. Скажімо, про незабутні сорти новобаварського.   Я знаю, є така, доволі поширена точка зору – не виносити сміття, не демонструвати кістяків у шафі, не скаржитись, одним словом. Мовляв, яка їм різниця, що насправді стоїть за облаштуванням наших парків, скільки насправді коштує ремонт наших доріг, як насправді співгромадяни називають ініціаторів усіх цих нововведень на залізниці.   Це наші внутрішні проблеми, швейцарські пенсіонери навряд чи на них уплинуть. Хай лишаються сам на сам зі своїми ілюзіями, хай їдуть звідси з захватом та любов'ю, хай приїжджають ще. Зрештою, не ми ж зупиняємо ці "хюндаї" під розпеченими степовими небесами, не ми пиляємо міський бюджет, тож і не нам червоніти за несмак і неадекватність місцевої влади.   З іншого боку – а кому? Чия це влада, зрештою? Хто її вибирав, якщо розібратись? Ось і опиняєшся між почуттям такту й почуттям ненависті. Український патріотизм загалом має дивні форми вияву. Іноді, говорячи про щось із любов'ю, відчуваєш себе щонайменше колаборантом.   Хочеться говорити про це місто з ніжністю, на яке воно, безумовно, заслуговує. Хочеться розповідати про його історію й розуміти, наскільки захопливою вона є, скільки всього в ній переплелось і як цікаво все це тепер розмотувати.   Хочеться згадувати імена та дати, хочеться бачити здивування та захват в очах туристів, котрі опиняються тут уперше, котрі лише відкривають для себе це місто. Хочеться водити їх порожніми літніми вулицями, показувати улюблені будинки, переповідати біографії тих, хто тут жив.   Хочеться, щоби їм тут подобалось, хочеться, щоби вони говорили про це місто лише добре. Нормальне бажання, здавалося б, нічого особливого.   Здавалося б так легко – любити те, що маєш, пишатися тим, що є, відчувати відповідальність за те, що відбувається. Це місто легко любити, ним просто захоплюватись, ним приємно пишатись.   Головне – не їхати сюди рейсовим автобусом.   ТС
26 июля 2013
2177
"З нами партія і Бог"
В переддень вікопомної для трудової Харківщини дати – 1025-річчя Хрещення Київської Русі, все частіше постає нагальне й принципове питання про викорінення релігійної неграмотності.   Керівництво країни, виконуючи взяті на себе економічні та соціальні зобов'язання, ніколи не забувало про визначальне значення цього питання в повсякденному житті трудових колективів, представників середнього бізнесу та незаможного селянства.   Саме на вирішення цієї – архіважливої та невідкладної в умовах наростання світової економічної кризи проблеми, скеровує центральна виконавча влада місцеві органи.   І саме її обговоренню було присвячено робочу зустріч керівництва Харківської ОДА з керівниками релігійних організацій регіону. В своїй доповіді голова ОДА Добкін М.М., зокрема, образно зазначив:   "Треба, щоб молодих людей виховували не вулиця і телебачення, які іноді не відрізняються ні терпимістю, ні толерантністю, ні духовністю. Не вони повинні стати, образно кажучи, головними піднощиками снарядів для молодого розуму, а ті люди, які уміють представити історичні події і пояснити причину їх походження".   Присутні гаряче й одноголосно підтримали думку тов. Добкіна – справді, в час, коли загроза релігійної неграмотності затьмарює й ставить під сумнів мудрість та ефективність керівної ролі партії в житті суспільства, ми в жодному разі не можемо покладатись на вулицю й телебачення в питанні виховання молодого покоління.   Адже про яку духовність на вулицях можна говорити за умов усе більшого зростання деструктивних настроїв, інспірованих сумнівними псевдополітичними структурами, усіх цих мітингів, пікетів і т.зв. "мирних зборів" - спрямованих саме на позбавлення наших вулиць терпимості?   Що в такому разі можна протиставити бездуховності й нетолерантності вуличних горе-активістів? Лише бійцівський характер і спортивну злагодженість усіх, кому небайдужі ініціативи керівництва країни, що й було продемонстровано в світлі останніх подій.   Те саме стосується й телебачення. Не секрет, кому належать нині головні інформаційні потоки! В той час, як керівні органи в центрі та на місцях невтомно викорінюють із суспільства рештки релігійної неграмотності, ворожі гаслу загального покращення олігархічні елементи вперто лишаються на позиціях ненадання питанню зростання духовності магістрального в наш переломний момент значення.   Не дивно, що подібна ідеологічна однобокість і суспільна короткозорість докорінно розходяться з партійним розумінням ролі та місця духовного виховання в період провадження елементів покращення серед широких верств релігійно-неграмотного селянства та промислового пролетаріату.   Тож на всі численні спроби представників блакитних екранів виявити щодо молодих людей недостатню толерантність, маємо чітко сказати: руки геть від духовного виховання мирян! Не вам бути піднощиками снарядів для молодого розуму! Не з вашою терпимістю пояснювати причини походження історичних подій! Не говорячи вже про їх наслідки!"   На завершення своєї доповіді тов. Добкін зазначив, недвозначно пригрозивши ідеологічним зайдам: "А влада завжди буде поруч, завжди готова допомогти у будь-яких починаннях, спрямованих на виховання духовності в суспільстві".   "Амінь", - одноголосно погодились керівники релігійних організацій регіону. ТС
1 2 34 5 6 7 8
Подтверждено:  
1 921 244 
+17 479
Болеет:  
416 328 
+4 987
Выздоровело:  
1 465 820 
+12 054
Умерло:  
39 096 
+438
Привито:  
432 817 
+13 520

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )