Сергій ЖАДАН
1 2 3 45 6 7 8
4 июля 2013
1782
РОВД
Іноді здається, що ми знаходимося в підручнику історії. І що історія цього підручника рухається по колу. Те, що сьогодні відбувається, нагадує сюжети класиків соцреалізму про революційні події 1905-1917 р.р.   Ті самі локальні й спонтанні виступи на селі, те саме щире й зрозуміле бажання пустити кров жандармам. Щире, тому що утиски й пресинг "псів злочинного режиму" стосуються безпосередньо тебе, твого щоденного існування.   Зрозуміле, тому що діяльність "правоохоронних органів" бачиш щодня на власні очі, якісь додаткові докази гріхів та злочинів людей у погонах тобі просто не потрібні.   Є ще одна показова подібність із подіями, описаними в радянських художніх романах – нав'язування "керівної ролі партії". На книжкових сторінках поруч зі спаленим поліційним відділком обов'язково топчеться який-небудь член підпільного цк, в сьогоднішніх реаліях його роль виконує Катеринчук. В житті, зазвичай, все складніше, аніж у романах, хоча й правдивіше.   Правдивою, скажімо, є ненависть населення до правоохоронців. Правдивою й справедливою. Так само як справедливою є недовіра до них. Хто взагалі наважиться назвати несправедливими погроми ментовських управлінь? Хто сьогодні стане на захист доброго імені правоохоронців?   Скажімо, в ситуації на Миколаївщині – хто буде співчувати ментам, якщо їх справді посадять? Хіба що їхні дружини, та й то – не факт. Дії населення проти міліції, проти суддів, проти працівників прокуратури викликають навіть не радісний подив, скоріше – одностайну підтримку й вимогу продовження.   Можна скільки завгодно говорити про "злочинний режим" і необхідність "системних змін", проте свою щоденну партизанську війну на виживання ми так чи інакше ведемо проти конкретних сержантів і лейтенантів, котрі відкрито ставляться до нас, мов до ворога, котрий переважає чисельно, проте суттєво програє в плані недоторканності.   Тому й не дивно, що першу кров і цього разу пустили "жандармам". Навіть якщо брати до уваги, що останні події були спричинені конкретним злочином, все одно - закидання камінням саме райвідділку, а не, скажімо, приміщення адміністрації чи селищної ради в будь-якому разі виглядає виправданим і логічним.   Нікого не потрібно переконувати, що це зло, нікого не потрібно переконувати, що з цим злом потрібно щось робити.   Коли в країні почнуться масові виступи, поза сумнівом, першими будуть вішати міліціонерів. По-перше, вони будуть захищати тих, хто нікому не подобається. По-друге, вони самі нікому не подобаються. По-третє, необхідність і виправданість терору проти правоохоронних органів у нашій країні, здається, давно не викликає сумніву.   Якщо ж у когось подібний сумнів виникає – достатньо просто продивитись кримінальну хроніку, до якої причетні "люди в погонах" за останні кілька років. Чи просто згадати свій досвід спілкування з міліцією.   Мені здається, в тривалих і безрезультатних пошуках речей, що об'єднують, наші співгромадяни прийшли до неочікуваних висновків – нас усіх здатна об'єднати хіба що ненависть.   Ненависть до державних механізмів, робота яких спрямована проти кожного з нас, ненависть до монстра, яким є така держава, з усім її політичним, партійним, адміністративним та спортивно-розважальним наповненням. Людині притаманно знищувати те, що становить небезпеку.   Ніщо так не об'єднує, як спільне підпалення управління внутрішніх справ. До того ж, як свідчить історія літератури, все в будь-якому випадку починається саме з цих підпалень. Інакше, здається, не буває. Та й хто захоче інакше?   ТСН, фото УНИА
29 апреля 2013
2113
Любов потребує ритм-секції
Музика триває доти, доки бодай хтось її потребує. Кожен голос так чи інакше виростає в темряві й тиші. І хто здатен його зупинити? Хіба що Господь Бог...   Сиділи днями в "Корові", говорили про харківські клуби: скільки їх було за останні двадцять років, скільки зникло, скільки залишилось. Їх ніколи не було достатньо, при тому, що в Харкові завжди було кому грати, вони були різні, і пам'ять по собі теж залишили різну. Деякі з них справді хочеться згадувати, як не з ніжністю, то принаймні з удячністю. Адже клуб, за великим рахунком, це не просто бар із бухлом і сцена з поганим апаратом – насправді це ціла історія, ціла культура, іноді навіть – історія культури.   Клуби наповнювали це місто музикою, а отже примушували його звучати, позбавляли його мовчанки. Клуби робили це місто таким, яким воно є – себто не таким, яким його намагаються показати в телевізійних новинах.   Місто насправді в більшості випадків просто не помічало існування цих більш-менш провітрених підвалів, у яких творилася історія. Не помічало, й слава Богу – історія твориться незалежно від нашого бажання стати її частиною.   Я жодною мірою не боюся говорити про ці речі пафосно й голосно, оскільки справді переконаний, що частина з побаченого мною в рок-н-рольних клубах сусідніх кварталів, обов'язково стане історією. Принаймні, мені б хотілося мати справу саме з такою історією.   Хотілося б, аби хто-небудь коли-небудь зібрав спогади всіх безпосередніх учасників, усіх глядачів та шарлатанистих арт-директорів, усіх охоронців та барменів, хотілося б, аби вони розповіли, якими прекрасними були лаштунки нашого життя, і яким невичерпно фантастичним було життя за цими лаштунками.   Нам пощастило жити в чудесний час і слухати чудесну музику. І навіть палений коньяк не робив цю музику менш чудесною. Історія харківських клубів, думав я, сидячи в одному з них, безперечно заслуговує на детальну фіксацію та відтворення. Лише хто б цим займався? Не я ж. Я майже нічого не пам'ятаю. А те, що пам'ятаю, все одно нікому не розповім.   Але щось можу й згадати. Скажімо, дивний заклад "Під веселим Роджером" - суворе місце для справжніх любителів хеві-металу. Пам'ятаю, брав там інтерв'ю в покійного Сера (ще одного персонажа історії культури, говорю це без жодної іронії). На інтерв'ю узяв із собою диктофон і літр горілки. Сер випив усе, після чого пішов на якийсь вечірній ефір. А я помер. Щонайменше до наступного ранку.   Пам'ятаю також, що на місці "Роджера" з'явилось не менш фантастичне місце – "Заппа". І ось там уперше я почув "Люк". Сьогодні немає ні "Заппи", ні "люків", і не можу сказати, що комусь від цього стало краще.   Пам'ятаю, як відкрився "Форт", як ми робили там антивоєнний концерт, і якоїсь миті на сцену випхався учасник бойових дій однієї з кавказьких воєн, і виголосив неймовірну антивоєнну промову, що всіх розчулила. І хоча потім виявилося, що ніякий він не учасник, і на Кавказі не був навіть на курортах, в цілому приємного враження це все одно не зіпсувало.   А ще пам'ятаю "Черчіль", часів його піднесення та розквіту, завжди переповнений бар, радісного Мішу на вході, який пропускав безкоштовно, але пропонував із ним за це випити. Пам'ятаю, як одного разу, після якогось концерту, коли всі розповзлися по кутках і життя завмерло, десь опівночі на сцені несподівано з'явилась "П'ятниця" й почала грати нові речі. Скоріше, для самих себе, оскільки в залі майже нікого не було, а ті, хто був, так і не повірили, що це справжня "П'ятниця".   І ось тепер, сидячи й усе це згадуючи, я собі думав: ніхто нічого не розповість про наше життя, нікому немає діла до нашої історії. Ми залишили в наших клубах, можливо, найкращу частину себе, ми залишили в минулому стільки таємниць, стільки ніжності й розчарування, що минуле наше тепер подібне до помешкання, в якому жили діти: потрібно, безперечно, робити ремонт, проте так не хочеться зафарбовувати ці сліди чужого дорослішання, чужих помилок та усміхів.   Можливо тому, що музика – найкраще з того, що було в цьому місті, можливо тому, що більшість речей, про які я тут розповідаю, просто розчинились у повітрі, можливо тому, що речі, які приходять натомість, не викликають у мені стільки оптимізму, але я думаю: річ насправді не в клубах, річ у нас самих, в тому, якими ми були й якими стали.   Музика триває доти, доки бодай хтось її потребує. Кожен голос так чи інакше виростає в темряві й тиші. І хто здатен його зупинити? Хіба що Господь Бог. Але в нього є справи важливіші.   ТС
15 марта 2013
2252
Незабаром усе зміниться
Ми звично й невимушено схильні впадати в залежність від зовнішніх обставин, від несприятливих умов та невтішних прогнозів.   І з цього приводу в мене теж є одна історія. Якщо вже говорити про ранню весну, то слід зауважити, що рання весна, зазвичай, не так оманлива, як обнадійлива. Всі ж бо знають, що зима ще тут, поруч, нікуди не відходила, жодним чином не завершувалась, а все одно на щось сподіваються.   Ловлять перші гарячі промені, тримаються сонячного боку вулиці, морочать самі собі голову, одягаючи яскравий весняний одяг, взуваючи шалене літнє взуття. І розуміють при цьому, що рання весна – ще не весна, що слід ще трішки зачекати, набратися трішки терпіння. І трішки надії.   В часи далекої поетичної юності був у мене приятель, Толік. Був старший за всіх нас, устиг послужити на флоті і, як усі флотські, ходив у тільнику й мав широку душу.   Гадаю, саме через свою широку душу довго не міг нікого собі знайти. Часто скаржився, що нічого не розуміє в мирному житті, що не знає, куди себе прикласти, де себе, так би мовити, виявити. Зрештою, почав жити з однією студенткою, що вивчала англійську.   Ми переймалися, підтримували його, підказували. Ну, та чи буде флотський слухати поради таких мудозвонів, як ми. Зійшлися вони восени, це були перші тижні стосунків, як завжди примарні й невагомі, як завжди гіркі й іскристі. Потім почалася зима.   Тривала вона так довго, що ми втратили до їхніх стосунків будь-який інтерес. Вони, здається, теж його втратили. Чим довше тривав лютий, тим більше вони сварилися, виявляючи відмінність характерів та непоступливість натур.   Як це завжди буває, ми дивилися більше за вікна, відраховуючи дні, коли нарешті зійдуть усі ці непритомні чорні міські сніги, коли все розтане й прогріється, коли, зрештою, все зміниться. І ось коли пішла перша відлига, коли все попливло й розтануло, вони не витримали таки всієї цієї напруги й голосно посварились.   Настільки голосно, що вона просто зібрала речі й кудись звалила. Він спочатку добре тримався. Ходив у своєму тільнику, підставляв обличчя сонцю, чистив черевики до сонячного блиску.   Втім, після короткої відлиги, що встигла таки наповнити наші серця надією, знову повалив сніг, небо затягло чимось сірим, і вся наша впевненість та легковажність відразу десь зникла.   Він занервував, утратив спокій, позбувся рівноваги. Чим більше снігу намітало за вікном, тим гірше почувався. "Що робити? – Питався. – Вона ж не повернеться". "Та ладно, - говорив я йому, - почекай трішки, все буде добре.   Просто потрібно набратися терпіння й перечекати. Далі все буде, як треба". "Ти не розумієш, - заперечував він, - я не можу нічого чекати, як ти не розумієш? Я взагалі тепер нічого не можу. Я навіть коли виходжу на вулицю, відчуваю, як на мене опускається небо, як воно мене придавлює. Я просто не знаю, що робити". "Ну, то нічого не роби, - радив я йому".   Але він не слухав – зовсім утратив іронію, тож продовжував мучитись. Говорив про безнадійність і виглядав безнадійно, і погода за вікнами теж була безнадійною, якою буває лише погода раннього березня.   Втім, дуже швидко все змінилося – вже за кілька днів повернулася справжня весна, повернулися сонячні дні, повернулися впевненість і легкість. Повернулося відчуття любові й безтямної закоханості. І його, зрештою, попустило.   Причому так сильно, що він теж зібрав речі, всім нам подякував, і поїхав до батьків. Тож коли вона припхалася просити в нього пробачення – просити його вже не було в кого.   До чого я веду? Ми звично й невимушено схильні впадати в залежність від зовнішніх обставин, від несприятливих умов та невтішних прогнозів. Відчувши свіжий вітер і піймавши перше гаряче сонце, ми легко впадаємо в розпач, щойно щось починає йти не так, щойно події відбуваються не за намальованим нашою уявою сценарієм.   Ми схильні до невпевненості й невимогливості, ми легко зневірюємось і розчаровуємось, зіткнувшись із перепонами, ми не знаходимо в собі сили оминути їх й спробувати переламати хід подій.   Світ часто видається нам куди гіршим, аніж є насправді, обставини – безнадійними та похмурими, простір – тісним, небо – безбарвним.   Хоча йдеться, зазвичай, всього лише про ранній березень, який інакшим і не буває, йдеться про необхідність не впадати у відчай, не втрачати рівноваги, триматися тих, без кого не можеш, не мати справи з тими, хто тобі не потрібен. Життя триває завжди.   І коли тобі дуже погано, воно триває теж. Просто все, що тобі в цей час потрібно – це трішки підтримки. Трішки терпіння. Трішки надії. Трішки любові. І трішки іронії. ТС
8 февраля 2013
2209
Вирушаючи й повертаючись
 Подорож – ось що не потребує в наших очах жодних виправдань чи пояснень. Подорож є заняттям самодостатнім і шляхетним. Подорожуючи, ми завжди чогось досягаємо. Ми прощаємося з останніми ілюзіями й починаємо цінувати те, що маємо.   Подорож дозволяє нам не лише пересвідчитись у власній недалекоглядності, але й дає можливість відсторонено подивитися на те місце, звідки ми виїхали й куди нам належить повернутися.   Мені загалом здається, що українцям потрібно якомога більше подорожувати, хай навіть без мети, без певної фінансової цілі, без необхідності досягнути в цій подорожі чогось предметного.   Сама віддаленість від рідних місць, перебування поза межами батьківщини, необхідність, врешті-решт, туди повертатися є корисними й повчальними. Чого вони можуть навчити?   Скажімо, уважності в ставленні до рідних та близьких, ніжності в сприйнятті територій, з якими маєш справу все своє життя, вдячності за географію та геополітику.   Дорога робить нас більш витривалими, а отже – більш уважними. Уважність позбавляє нас зневаги та нетерпимості. Все разом дозволяє нам любити те, чим ми так чи інакше наділені.   Цього разу з Харкова до Києва мені трапилося летіти з цілою групою депутатів. Четверо з них були від більшості, один – найбільш печальний і постарілий – від опозиції. Опозиціонер сів десь у середині салону. Представники більшості (мажоритарники, аякже) сиділи попереду.   Хоча всі летіли економ-класом. Всі, крім одного, з поламаною ногою. При виході колеги навіть хотіли винести його на руках, говорили: "Хай усі бачать нашу солідарність!", "Із народом Південної Африки" – додавали, сміючись. Проте він відмовився. Можливо, не вірив у солідарність, не знаю.   В Борисполі представники більшості сіли до мікроавтобуса. Опозиціонер поїхав із народом. Я полетів далі. А далі все, в принципі, традиційно – розмови про літературу, котрі так чи інакше переводяться на політику.   Раніше мене це бісило, нині я розумію – в цій країні політикою є все: від футболу (від нього насамперед!) до проблем правопису. "Як там Україна? – Питали швейцарські друзі. – Змінилася після Євро?". "Аякже, - відповідав я охоче, - ще б їй не змінитися. У нас тепер квітучі міста, динамічна економіка, туристичний бум, переповнені готелі, ліберальна демократія, прозорі кордони. Все, як обіцяла влада".   Добре мати друзів із почуттям гумору – їм не потрібно пояснювати, коли саме ти жартуєш. Значно гірше з людьми, котрі гумор не розуміють – щоразу думаєш, що ж їм відповісти. Мені й далі незручно розповідати про події в своїй країні – ну, справді, думаю я, не говорити ж їм правду?   У них що, своїх проблем немає? Навіщо їм вислуховувати всі ці наші нарікання на владу, яку ми вибрали, на політиків, яких ми підтримуємо, на державу, з якою ми стільки років ворогуємо? Наскільки їм усе це зрозуміло?   Чи варто виносити сміття з хати, щось пояснювати, в чомусь переконувати, до чогось закликати? З іншого боку, думаю я – з якої радості мені покривати всю цю шваль у коридорах влади? Який я до них маю стосунок? Чому я повинен стримуватись і не говорити про них те, що думаю?   Адже чим гірше їм буде, тим краще. Про яку солідарність із цією наволоччю взагалі можна говорити? Тож і завершується все щоразу тим таки рішучим відмежуванням та категоричними звинуваченнями. Не особливо приємне заняття, згоден. Але, зрештою, сумління, як і взуття, завжди має бути чистим.   Паспортний контроль минає традиційно й ненав'язливо: "- Якою мовою говорите? – Німецькою. – Але живете ви в Україні? – В Україні. – То чому ж говорите німецькою?".   Так, ми живемо в Україні. Іноді ми залишаємо її, лишаючись її громадянами, говоримо про неї, знайомимо з нею, шукаємо найбільш влучні характеристики, намагаємося нею зацікавити, пробуємо пояснити, що ж там насправді відбувається, хочемо зрозуміти це самі.   Повертаючись сюди, щоразу дивуємося – ну як же так, збоку все виглядає таким простим і зрозумілим, чітким і недвозначним – не можна дозволяти негідникам приходити до влади.   А якщо вже прийшли – не можна, аби вони лишались безкарними. Не можна втрачати країну, в якій ми народилися, виросли й продовжуємо жити. Не можна від неї відмовлятися. Не можна її соромитися. Не можна її боятися. Хоча й лякати нею – теж не можна.   ТС
4 февраля 2013
2217
Не страшно
 Зустрічався сьогодні з дітьми одного з харківських ліцеїв. Бував там раніше кілька разів, вперше – наприкінці дев'яностих. Викладачі знайшли відео тринадцятилітньої давнини, де ми так само зустрічаємося з тодішніми учнями. Світлі обличчя, уважні очі, всі сміються, про щось питають. Я подумав – де вони всі тепер? Чим займаються, чим цікавляться? Чи читають книги? Чи так само усміхаються? Чи так само цікавляться життям? І головне – чи далі живуть у цій країні? Час – річ не страшна, якщо не звертати на нього уваги. Проте варто почати більш детально відслідковувати його перебіг, як виникає багато питань. Кінець дев'яностих. Ще нічого не було – ні виступів 2000-2001, ні запеклості 2004, ні химерного зламу 2010. Вони посміхаються й навіть не уявляють, що з ними буде за десять років. І я теж не знаю, ясна річ. Та хоч би й знав – що це могло змінити? Іноді знання лише посилюють страх, іноді достатньо віри й надії. І ось ми говоримо з ліцеїстами, і один із них – хлопець, котрий цікавиться музикою, сам десь грає, інших слухає, починає говорити дуже важливі для себе речі. Що, мовляв, люблю свою країну, але страшно, дуже страшно, тому не знаю, що робити далі, після навчання – лишатися тут, чи їхати звідси. Оскільки страшно, чесно – страшно. Він якось легко повторює це своє "страшно", видно, що нічого особливо страшного в цьому своєму "страшно" не бачить, що говорить, скоріше, про відсутність упевненості, відсутність безпеки, відсутність перспектив. Такі речі дійсно викликають острах, з яким важко боротися й некомфортно жити. Я його цілком розумію – в 16 років переживати страх і невпевненість особливо неприємно. За такі речі починаєш ненавидіти батьків, учителів та батьківщину. Можливо, вони – сьогоднішні 16-літні – так і чинять. Можливо, десь глибоко в душі вони ненавидять нас – тих, хто живе тут усе своє життя, живе, й не думає нікуди звідси звалювати. Не думає, або не може. Можливо, вони ненавидять цю країну, яка позбавляє їх упевненості, наповнюючи натомість страхом і почуттям власної непотрібності. Цілком можливо, хто ж знає. Потрібно добре знати людину, аби вона зізналася тобі в своїй ненависті. Ще я подумав – а що з моїми власними страхами? Мені не страшно жити в своїй країні, я це завжди відчував і завжди розумів. Так само я завжди розумів, що свої страхи я просто витісняю ненавистю й злістю. Доволі сумнівна компенсація. Навряд чи вона свідчить про спокій і розслабленість. Але, підозрюю, багатьох моїх співгромадян тримає тут злість і ненависть стосовно того, що робить нашу країну такою, якою вона є – ворожою, агресивною та небезпечною. Злість теж може бути важливим чинником, особливо коли йдеться про постійне протистояння та несприйняття. Вона навряд чи здатна зробити нас щасливими, проте в будь-якому разі дозволяє не боятися. Що вже важливо в країні, де страх стає все більш панівним. Адже, за великим рахунком, бояться всі. Не лише діти, не лише підлітки. Не лише бюджетними чи підприємці, пенсіонери чи безробітні. Гадаю, ті, хто їх усіх намагається налякати, теж бояться. Вони можуть скільки завгодно демонструвати впевненість у завтрашньому дні та власній непорушності, проте їх видає нервозність і надмірна агресія. Людина, яка не боїться, не буде випалювати довкола себе повітря. Що взагалі може позбавити нас страху? Насправді, думаю я, багато чого. Не страшно, коли немає чого приховувати. Не страшно, коли не потрібно нікого здавати. Не страшно, коли говориш самостійно й так само самостійно приймаєш рішення. Не страшно, коли знаєш ворога в лице, й розумієш, чого від нього чекати. Не страшно, коли вже встиг щось зробити, й головне – задоволений тим, що зробив. Не страшно, коли поруч є хтось, кому не страшно. Не страшно, коли знаєш, що таке страх і як його долати. Не страшно, коли любиш. Не страшно, коли вибачаєш. Не страшно, коли питають – тобі не страшно
21 ноября 2012
2371
Культтовари
На Пушкінській зачинилася чергова книгарня. Там тепер магазин взуття. Реклама запевняє, що все за "складськими цінами". Власне, нічого дивного – дивно було, коли книгарня там з'явилася. Але все одно якось зачіпає. І я навіть не хочу вкотре говорити про критичну ситуацію з книгорозповсюдженням, з читанням узагалі, зовсім ні. Взуття за складськими цінами, можливо, набагато потрібніше за детективи й жіночі романи, хто ж проти. Я ось до чого – ця книгарня, котру закрили – адже ще 15 років тому її там не було. І магазинів, котрі стоять поруч, 15 років тому теж не було. Там знаходився фонтан, в якому ніколи не було води, та й не потрібна там була нікому вода – коло фонтана завжди товклися пияки, в сутінках час від часу зринали невиразні обриси патрулів, життя було неспокійним, проте неймовірно цікавим. Я був переконаний, що фонтан переживе мене, запам'ятавши відлуння моїх кроків. Трішки далі, вниз по вулиці, тоді, 15-20 років тому стояли безкінечні залізні кіоски, в яких продавали жахливі польські й турецькі солодощі та алкоголь, а також міняли долари. Іноді, звечора, в такому кіоску можна було закупитися турецьким непотребом, а на ранок його, кіоска, на старому місці вже не було – хтось переносив його на кілька десятків убік. Ще далі була їдальня, в якій можна було купити пляшкове ново-баварське пиво. А ще за квартал знаходився гастроном, згаданий в одному з романів Лімонова. Розлив там лишався, навпевне, з лімоновських часів. Напроти гастроному світився вогнями букіністичний, пам'ятаю взимку 91-го хтось заніс туди багатотомне видання Винниченка 20-х років, і я довго думав, що б таке продати, аби купити всі ці томи. Втім, продавати мені не було чого, то й лишився я свого часу без Винниченка. Потім букініст зник. І гастроном теж зник. І кіоски всі позникали. Так само, як і численні їдальні, бари, крамниці, контори, кінотеатри – місто живе своїм життям, воно мало зважає на наші звички та уподобання, йому байдуже, як ми ставимося до його архітектури, до його зовнішнього вигляду та внутрішнього наповнення. І щойно ми встигаємо звикнути до тієї чи іншої вивіски, до тієї чи іншої вітрини, щойно починаємо вітатися з охоронцями в банку чи продавцями в крамниці, як все знову міняється, вони всі кудись зникають, і до звільнених приміщень заселяються нові мешканці. І потрібно тепер звикати вже до них. Я – людина сентиментальна. Я схильний уважно ставитися до речей неважливих, тимчасових. Я ввічливо вітаюся з барменами, які мене обраховують, і ділюся мідяками з безхатьками, знаючи, де вони на ці мідяки затаряться. Я важко сприймаю зміни в навколишніх кварталах, переживаю, помічаючи зафарбовані вікна офісів чи зачинені на невизначений час копіювальні центри. Можливо тому, що звикаю до них, як до частини довколишніх декорацій, частини простору, який завжди намагаюся обжити, надати йому приватності, зробити його частиною свого минулого. А можливо тому, що в цьому моєму минулому було занадто багато речей, слів та явищ, що зникли назавжди, ніби пішли під воду. І якщо я про них забуду, то хто ж про них буде пам'ятати. Моя ностальгія вибіркова й непослідовна, я згадую з солодким щемом та ніжним смутком про речі, здавалося б, більш ніж сумнівні. Якщо хтось любить говорити про політичні та соціальні зміни, свідками яких всім нам трапилося бути, про фінансові катаклізми та економічні злами, про зміну епох та занепад імперій, то мені завжди йшлося передусім про фарбу на віконних рамах старих будинків, про витерте каміння сходів і високі стелі з незбитою ліпниною, що нависали наді мною, коли я заходив до якої-небудь жеківської контори, яка знаходилася в колишній генеральській садибі. Я слабко пам'ятаю дійсні реалії свого дитинства, навряд чи згадаю ціни на товари повсякденного вжитку чи асортимент закладів масового харчування, проте самі назви – універсам, культовари чи кафе-автомат лишаються зі мною, як назви улюблених книг, прочитаних у дитинстві. Лишаються просто для того, аби не зникнути зовсім. Ми дивимося, як змінюються наші міста, ми слухаємо биття їхніх натомлених сердець, не маючи змоги бодай якось їм допомогти, бодай якось уплинути на них, маючи змогу хіба що любити й пам'ятати. Я люблю згадувати назви всіх затонулих у минулому барів та крамниць. Я пам'ятаю, як ми сиділи з друзями коло пересохлого фонтана, і це був початок жовтня – теплий і сухий жовтень, який огортав нас запахом диму й відчуттям безмежного щастя, сиділи й сміялись, знаючи, що попереду в нас довге щасливе життя, яке ми проживемо в цьому місті, місті, з якого ми ніколи нікуди не зникнемо, в якому ніколи нічого не зміниться, хіба що – зміниться на краще. І ось минає якийсь час. І немає жодного фонтана. І немає старих друзів. І немає давніх ілюзій. Лише тиха холодна осінь, заклопотані перехожі, складські ціни. ТС
1 2 3 45 6 7 8
Подтверждено:  
1 921 244 
+17 479
Болеет:  
416 328 
+4 987
Выздоровело:  
1 465 820 
+12 054
Умерло:  
39 096 
+438
Привито:  
432 817 
+13 520

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )