Сергій ЖАДАН
1 2 3 4 5 67 8
28 января 2012
7991
Відкритий лист письменника Сергія Жадана губернатору Харківської області Михайлу Добкіну
Губернатор Харьковской области Михаил Добкин недавно опубликовал под своим именем статью "Об исчезающей украинской интеллигенции. Мысли вслух". Человек, знакомый с харьковским губернатором по его публичным выступлениям, а тем более видевший скандальный ролик 2006 года с тогда еще кандидатом в мэры Харькова, сильно усомнится в авторстве данного опуса. И это мягко говоря. Ибо "высокоумные" рассуждения об интеллигенции и цитирование Чичибабина ну никак не укладываются в образ деятеля, которому "текст немного по-дебильному написан". Однако, статья, являющаяся ответом на публикацию под названием "Чим Добкіну не догодив День Соборності?" (автор — Виктор Тимошенко), сама, в свою очередь, послужила толчком для продолжения эпистолярной полемики. Желающие ознакомиться со статьей Добкина без труда могут это сделать на официальном сайте Партии регионов либо на mediaport.ua, мы же предлагаем вам ответ Добкину известного украинского писателя и переводчика, харьковчанина Сергея Жадана. Відкритий лист письменника Сергія Жадана губернатору Харківської області Михайлу Добкіну Дорогий Михайле Марковичу. Завжди з непідробним інтересом слідкую за вашими публічними висловлюваннями, щоразу знаходячи в них неабияку насолоду та джерело натхнення. Ось і тепер, прочитавши ваші роздуми про українську інтелігенцію, не зміг пройти повз. По-перше, приємно, що ви тепер вживаєте моє прізвище в множині («вопреки обработке умов жаданами…»). Очевидно, це свідчить про новий етап стосунків між владою та літераторами. Саме ж написання прізвищ письменників із маленької літери я, з вашого дозволу, сприймаю все-таки як стилістичний прийом, а не як припущені вами вкотре помилки. Ось ви запитуєте, «сколько вреда для будущего страны наносит шипящий ненавистью к власти интеллигент… отрабатывая грантовые вливания». Можна лише позаздрити тому оптимізму, з яким ви ставите поряд майбутнє цієї країни й майбутнє вашої влади. Я би особисто радив вам дещо обережніше ототожнювати ваші особисті кар’єрні шляхи зі шляхами нашої з вами країни. Що ж стосується шкоди, задіяної інтелігентами тому образу країни, який ваша влада намагається нам нав’язати, то тут цілком згоден – її важко переоцінити. Тому цілком розумію вашу стурбованість із цього приводу – інтелігенція напевне не ваш союзник, оскільки бути союзником вашій команді реформаторів просто соромно й непристойно. І найпростіше в цій ситуації, звісно, розцінювати загрозливе «шипіння» на вашу адресу як «відпрацювання грантових вливань». Цілком згоден також із вашим занепокоєнням «плесенью ненормативной лексики, сдобренными желчными авторскими неологизмами-фекалиями» (до речі, суто по-письменницьки, не можу не відзначити барвистість та місткість ваших висловів, особливо там, де йдеться про «желчные фекалии»). «Что узнают о нашем времени наши дети?» - питаєте ви, і тут справді є над чим подумати. Гадаю, наші діти, дізнаючись згодом про наш час, ту ж таки харківську владу, хочете ви того чи ні, будуть асоціювати з відомим вам передвиборним роликом середини 2000-х, два головних герої якого активно користуються згаданими вами «плесенью» та «желчными неологизмами». Ще ви пишете: «А вы были в Харькове, когда сотни тысяч человек приходят на главную площадь города, чтобы низко поклониться настоящим героям – освободителям, принесшим Великую Победу?». Відповідаю – аякже. Були. Бачили напівоголену Настю Каменських на сцені під орденом Великої Вітчизняної війни. Якщо це і є згадане вами «формирование того уже невидимого культурного слоя», можна лише уявити собі цей культурний шар у фазі повної сформованості. А на ваше питання, коли ж нарешті «лжепатриоты перестанут раскалывать нашу страну», хочеться сказати таке: можна, звісно, вишуковувати ворогів серед інтелігенції, переймаючись питаннями її продажності й шкідливості для країни. Проте ось я, скажімо, поділяю ту думку, що більших «лжепатріотів», аніж у сьогоднішній владі, годі знайти. Підозрюю, думку цю поділяю не я один. Тому, перш ніж викривати «шкідників», варто можливо пройтися власними партійними списками? І наостанок, з приводу Бориса Олексійовича Чичибабіна. Розумію – ніщо так не приховує відсутність власного авторитету, як посилання на авторитет іншого. Крім того, ніщо так не виказує вашого справжнього ставлення до розколу країни, як бажання протиставляти одних письменників іншим. Дивно було бачити рядки Чичибабіна поряд із вашими словами про «слиз на моніторах комп’ютерів». Ви хоча б посоромились, чи що. З побажаннями успішного формування культурного шару, Сергій Жадан. "Медиапорт"
8 декабря 2011
1485
Сесія чи революція?
"А це, зверніть увагу – це Пілсудський, - жінка, котра провадила екскурсію музеєм харківського університету, показала на фото молодого стриженого чоловіка. – Навчався в нашому університеті три роки. Був виключений за участь у студентських виступах". Яка химерна штука – історія, подумав я. Має минути сто років і все повинно стати на свої місця, і лише тоді портрети революціонерів починають вішати в музеях, незалежно від того, чим їхні студентські виступи завершились. Невдячність усіх революцій полягає перш за все в тому, що ніхто не знає, як ця революція буде трактуватись нащадками. Політична кон'юнктура присутня в усьому. В історії перш за все. Переможець отримує монополію на трактування тих чи інших політичних подій. І стосується це не лише довготривалої політичної перспективи. Ось, скажімо, яким дивним чином складається висвітлення політичних подій в Україні останніх років. Щойно завершився революційний 2004-й, а портрети революціонерів уже друкували в шкільних підручниках. Щойно два роки тому перемогла контрреволюція, як ці портрети з підручників прибрали. Нагадує трішки сталінські 30-і, з закресленими прізвищами ворогів народу. Кого в підручниках будуть друкувати далі – можна лише здогадуватись. Історія – річ жорстока. Особливо, якщо її затверджує міністерство освіти. Якщо вже говорити про виключення з університету – скільки їх, тих, хто так і не потрапив до жодного підручника? Скількох есерів, меншовиків та анархістів свого часу приховала від нас радянська система освіти? Скількох більшовиків та боротьбистів намагаються від нас приховати історики незалежної України? Кожен править історію під себе, досягаючи в певний момент контролю над інформацією, й безсоромно цим контролем користуючись. Хоча мова, за великим рахунком, не про це. Мова про тих, хто найменше думаючи про можливість потрапити згодом до шкільних підручників, усе таки виходить на свої барикади. Ось як колишній харківський студент Пілсудський. Або як студенти того ж таки Харківського університету під час революції 1905 року, котрі взялися за справу доволі таки серйозно. Харківська преса від 12 жовтня 1905 року пише про це так: "Находившиеся в осаде в университете за баррикадами около 2000 человек вступили через посредство избранного в переговоры с военными властями. В 3 часа дня все были выпущены без обыска из осады с разрешением составить митинг на Скобелевской площади". 2000 чоловік, виявляється, кількість достатня, аби з тобою рахувались. Цікаво, які настрої панували серед цих двох тисяч студентів? Адже зрозуміло було, що військова влада подібну поведінку потрактує однозначно, більше того – що майже неминуче будуть санкції, і відрахування в цьому випадку може бути не найсерйознішим покаранням. Очевидно ж і тоді, сто років тому, більшість із них, тих студентів, що забарикадувались, чули незадоволені вигуки з вулиці, що це, мовляв, "не їхня війна", і що "потрібно вчитись", оскільки саме в цьому їхнє "головне завдання". Підозрюю, що з того часу мало що змінилось. Хіба що в гірший бік. В подіях весни 2001 харківські студенти участі майже не брали. Це вже точно була не їхня революція. Восени 2004 їх вийшло значно більше, хоча, за великим рахунком, університет теж ніхто зсередини барикадувати не збирався. І не те, щоби я тут займався наріканням на молоді покоління, котрі не бажають брати участь у різних, часто сумнівних, політичних кампаніях. Просто цікаво – як ставляться сьогоднішні студенти до того, що відбувається на площах країни? Не можуть же вони не помічати, що там щось відбувається. Особливо, коли площа знаходиться просто під вікнами твоєї аудиторії. Адже завжди саме студенти першими бігли на вулиці. Адже хто, як не вони, має влаштовувати революції? Не конторщики ж. І не дрібні підприємці. І не обдурені вкладники. Революція – заняття не для тих, кого обдурили. Скоріше для тих, хто дурити себе не дозволяє. А в нас вони наразі займаються чимось іншим. Можливо, збирають в гуртожитках бомби. Можливо, вивчають підручники з історії. TCH.ua. На фото UkrMap - митинг во время октябрьской стачки в г.Харькове 1905 г
2 ноября 2011
2174
Що я маю на увазі
Про що стали питати останнім часом, то це про еміграцію. Мовляв, усі навколо – друзі, знайомі, студенти, підприємці валять чи збираються звідси валити.   ...Мовляв, не витримують, не хочуть дивитися на все це зблизька, не мають наміру марнувати кращі роки не зрозуміло на що. І чи, мовляв, ви не збираєтесь теж куди-небудь? В сенсі, звалити.   Та ні, - відповідаю я зазвичай, - що ви? Мені тут насправді багато чого подобається. Відповідаю завчено, і через те впевнено. А ось нещодавно подумав: а справді, що саме мені тут подобається? Не говорю ж я це просто так, із почуття обов'язку. Щось же мені тут справді подобається? Справді, подобається. Скажімо, таке:   Мені подобаються міста, які прокидаються після зими, ніби після кількамісячних бомбардувань. Подобається спостерігати, як вони щоразу позбуваються всіх цих печальних зимових ознак, набуваючи звичного вигляду, звичних кольорів та запахів.   Мені подобаються мешканці міст, котрі кожної весни запалюються й підриваються, пробиваючись уперед крізь бузкові березневі сутінки, що прогріваються й провітрюються, ніби помешкання, до яких повернулись господарі.   Мені подобаються вокзали маленьких містечок, чи просто зупинки посеред дороги, які навіть не можна запам'ятати, оскільки в них замість назв якісь дивні комбінації цифр.   Мені завжди цікаво думати про всіх тих, хто живе поруч із такими станціями – як вони влаштовують свій побут, орієнтуючись на рух міжміських потягів та електричок, як вони звикають до важких, наповнених світлом та голосами вагонів, як вони навчаються сприймати все це проминання машин і пасажирів за своїми вікнами легко й відсторонено, без жодного смутку й жодного сподівання сісти до одного з цих безкінечних щоденних потягів.   Мені подобаються продавщиці, кельнерки, офіціантки та покоївки. Навіть попри те, що вони виконують свої професійні обов'язки зазвичай украй непрофесійно. Можливо саме тому й подобаються. Вони поводяться на робочому місці, ніби в себе вдома, вони навіть не намагаються щось приховувати чи вдавати.   Навіть жахливий макіяж та викличний одяг на них виглядає природно й по-своєму симпатично. Я напевне знаю, що вони, навіть коли й не допоможуть, то принаймні зрозуміють.   Мені подобаються пияки, постійні відвідувачі останніх міських забігайлівок, скандалісти й джентльмени, гречні, крикливі й нав'язливі, на яких можна покластися, і від яких краще триматись подалі.   Вони завжди сповнені ідей і внутрішнього вогню, їм завжди є що розповісти цьому світу, дітям, жінкам та правоохоронцям.   Я люблю трамвайних контролерок, які не так упорядковують громадський рух, як вносять у нього хаос. Люблю шкільних учителів, схожих на перших християн – так само запеклих, відданих ідеї, й нестерпних у побуті.   Люблю бібліотекарів, листонош, кур'єрів, пенсіонерів, аптекарів, музикантів, працівників музеїв, книгарень та горілчаних магазинів. Із ними всіма завжди можна домовитись, особливо з працівниками горілчаних магазинів.   Щоправда, терпіти не можу письменників, політиків і таксистів.   Натомість, дуже люблю старі готелі, кінотеатри й гастрономи – будівлі з біографією та багатою кармою. Люблю також пляжі, парки розваг та концертні майданчики – території, що час від часу наповнюються криком, співом та плачем, простір, в якому народжуються й тривають любов, ненависть та зневіра.   Мені подобається час від часу залишати цю країну, тому що так само подобається потім до неї повертатись. Мені подобається, коли ця країна подобається моїм співгромадянам.   Подобається, коли їм, цим співгромадянам, узагалі щось подобається. Подобається, коли вони освідчуються в коханні, пишучи на асфальті слова любові своїм жінкам. Подобається, коли вони діляться в дорозі їжею, водою та алкоголем.   Подобається, коли вони підтримують свою футбольну національну збірну. Подобається, коли вони підтримують одне одного, хай навіть у прямому сенсі цього слова – підтримують, аби не впасти – все одно подобається.   Подобається травнева зелень і липневий пил, серпневі тіні й вересневі дерева, зимові свята й сухі літні дороги. Заводи, які вціліли й далі працюють, і ріки, котрі то пересихають, то знову наповнюються вологою.   Риби, піски, сузір'я, протяги, тиша, коротка ранкова прохолода посеред розпечених кварталів. Усі ті речі, які від мене не залежать. Усі ті речі, від яких я залежу так безнадійно.   ТС
3 мая 2011
5460
Чорнобиль: місце для прізвища
З Чорнобилем в Україні склалася дивна ситуація. Здавалося б, про саму катастрофу, про її причини та наслідки, про проблеми екології та соціального захисту мали би говорити фахівці – ті, хто був причетний до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ті, хто займається цією проблематикою сьогодні, для кого цей досвід є особисто набутим та усвідомленим. Втім, чорнобильський контекст давно вийшов за власні техногенні межі, інсталювавшись в українське суспільство наприкінці вісімдесятих, мутуючи разом із суспільним організмом протягом років незалежності й набираючи щоразу нових форм. Чорнобильська катастрофа як частина історії, з якою громадяни країни так чи інакше мусять уживатися, давно перетворилась на певний соціоісторичний знак, на пам’ятну дату в календарі, за яким мусять жити всі, незалежно від того, наскільки ця дата є важливою та близькою.   Щось подібне рано чи пізно відбувається з більшістю історичних подій, після того як вони втрачають свій безпосередній вплив на життя більшості населення, переходячи в категорію матеріалу для вивчення в школах та обговорення на конференціях. Щось подібне стається з революціями та війнами, з природними катаклізмами та соціальними колапсами – з часом подія втрачає свою включеність у безпосередню щоденну реальність, яка постійно змінюється, спогади про цю подію беруться шаром офіціозу, розмиваються цинізмом чиновників та популізмом політиків. Всі опиняються в рівних умовах, оскільки, за великим рахунком, тема вже не цікавить нікого, крім невеликої кількості безпосередніх учасників, для яких ті події так і не втратили своєї актуальності, і, певне, вже ніколи не втратять. Тому говорити про Чорнобиль в сьогоднішній Україні є логічним та виправданим для будь-кого – від школярів та студентів, котрі народилися в післячорнобильській Україні, до останніх радянських поколінь, для яких із тієї аварії і почався, власне, розпад однієї країни та виникнення іншої.   Україна звикла до Чорнобиля, мов до певної емблеми, як до чогось очевидного, що не потрібно відрефлексовувати, і що навряд чи може чомусь навчити. Це таке собі уживання з набутим недоліком, травматизм, котрий уже давно сприймається в побутовій площині, без надмірного катастрофізму та приреченості. І хоча з уст фахівців, людей безпосередньо задіяних в чорнобильський контекст, доводиться час від часу чути сакраментальну фразу про те, що «Чорнобиль нічому не навчив», фраза ця відповідає дійсності лише частково. Насправді Чорнобиль став школою масового використання глобальної проблеми в персональних, приватних, кар’єрних, комерційних та політичних інтересах. Йдеться, звісно, не лише про суто радянські методи реагування та способи ліквідації наслідків аварії, котрих дотримувалося радянське керівництво. Йдеться також про уживання з наслідками катастрофи, про спробу перетруїти Чорнобиль у процесі всіх тих політичних та суспільних трансформацій, які хронологічно співпали з аварією на ЧАЕС. Йдеться, зрештою, про речі, давно відомі не лише в Україні – про замовчування та приховування інформації, про мародерство в зоні, про постійне шантажування та спекуляції на цій темі з боку української влади. Зрештою, школа ця навряд чи могла навчити чомусь корисному, але інакше, мабуть, бути і не могло. Чорнобиль в українських реаліях із техногенної катастрофи давно перетворився на певне відображення того, що відбувається в суспільстві. Можливо з тієї причини, що від початку ця катастрофа зачепила величезну кількість соціальних проблем, стала певним суспільним зрушенням, зрізом, лишаючись таким і надалі, до сьогодні.   Цікавим є ще такий момент – Чорнобиль здебільшого лишається темою обговорення саме старших поколінь, що проживають на сьогодні в Україні, громадян колишнього Радянського Союзу, для яких особистісне ставлення до катастрофи дуже часто зумовлюється не фактом своєї безпосередньої участі в ліквідації її наслідків, а фактом свого громадянства в тій країні, фактом свого минулого, що безпосередньо пов’язане з тією країною. Для частини населення України чорнобильська аварія та розпад радянської імперії є катастрофами однієї ланки, речами, що відбулися в одній політично-суспільній площині, і з цієї причини, відповідно, вимагають проговорення в тій таки площині пострадянських політичних та соціальних трансформацій.   Натомість молодша генерація, генерація, котра була народжена після аварії, цю тему майже цілковито ігнорує, якщо, звісно, не брати до уваги вивчення її в шкільній чи університетській програмі. Молодими українцями «зона» часто сприймається як певна ігрова територія, полігон для комп’ютерних ігор на кшталт «Сталкера», чи, в кращому випадку – як привід для екологічних ініціатив, позбавлених ідеологічного нашарування. Очевидно, що це нове бачення й розуміння базуються на дещо інших принципах – більш відсторонених та позбавлених багатьох радянських штампів.     З одного боку подібна відмінність у розумінні цілком логічно пояснюється відсутністю особистого досвіду: ці молоді люди не були ліквідаторами, не були відселеними безпосередньо з зони забруднення, і попри те, що в багатьох випадках стан здоров’я дітей незалежної України часто пов’язують (і, очевидно, небезпідставно) саме з наслідками того вибуху, можна сказати, що події, котрі сталися двадцять п’ять років тому, сприймаються ними доволі дистанційовано. Що можна також пояснити реакцією на фальшиву позицію влади, та відсутністю об’єктивної інформації, позбавленої офіціозного пафосу та патріотичної істерики.   Доволі справедливою виглядає оцінка тих подій як катаклізму не лише техногенного, але й соціального. До того ж цей соціальний злам потягнув за собою проблеми, котрі з часом (точніше сказати – з віком тих, хто цей злам пережив) не лише не вирішувалися, а й загострювалися. Для багатьох громадян УРСР Чорнобиль символічно (та й не лише символічно, фактично так само) означив собою початок серйозних змін, якогось іншого життя – значно гіршого, менш спокійного, позбавленого впевненості в майбутньому й наповненого почуттям зневіри та розчарування в системі, котра його витворила. Можливо, саме з цієї причини більшість сьогоднішніх розмов про передумови, перебіг та наслідки чорнобильської катастрофи, за винятком, звісно, розмов суто фахових, торкаються саме символічного статусу Чорнобиля як певного знаку, з численними цитатами зі святого письма та гіпертрофованим поетично-апокаліптичним трагізмом. Київський літературознавець Тамара Гундорова навіть запропонувала термін «Постчорнобильська бібліотека», що має виозначувати цілий корпус текстів, створених у період після аварії в Чорнобилі й таких, що характеризуються певною постапокаліптичністю. При цьому розмова дуже часто ведеться про Чорнобиль саме в радянському контексті, який і визначав можливість (чи неможливість) уникнути цієї аварії. Чорнобиль зазвичай розглядається саме як певний кінцевий продукт радянської системи, його породження та його продовження. Зумовлено це не лише хронологічними межами, тим, що аварія фактично співпала з розпадом Радянської імперії, а ліквідація наслідків аварії синхронізувалася з «ліквідацією» самої імперії. Річ, звісно, не лише в хронології. Чорнобиль висвітлив та поглибив цілу низку проблем, що вийшли поза межі безпосередньо аварії та ядерної проблематики як такої. Тому, фактично, громадяни тієї країни часто говорять не так про радіацію, як про свої особисті катастрофи та злами. Адже так чи інакше, Чорнобиль відтворював і продовжує відтворювати всі ті механізми та тенденції, що характеризували процеси всередині самої радянської системи. Мова йде і про замовчування фактів та приховування інформації безпосередньо після аварії та в процесі ліквідаційних робіт, і про відстоювання ліквідаторами своїх законних прав та пільг, і загалом про «чорнобильську політику» української влади.   Незалежна Україна, що постала фактично на руїнах ЧАЕС, так чи інакше виявилася заручницею цієї катастрофи. Йдеться не лише про радіаційне зараження, йдеться також про добровільне використання цієї катастрофи як певного символу, з яким так чи інакше пов’язується існування та розвиток країни. Йдеться про цілком зручний посттравматичний статус, про позицію жертви, котра плекається та підтримується державою, про небажання говорити про Чорнобиль без пафосу та спекуляцій, з урахуванням громадської думки, перш за все думки тих, хто був причетний до ліквідації наслідків цієї катастрофи. Оскільки так чи інакше, говорити варто було б передусім про досвід і проблеми тих, хто там був. Втім, саме про ліквідаторів-чорнобильців, яких лишається щоразу менше, згадують зазвичай в останню чергу. Хіба що у зв’язку з черговою річницею катастрофи, коли влада має можливість покращити своє реноме за рахунок ліквідаторів, вручаючи їм медалі та обіцяючи вирішення всіх проблемних питань. І оскільки цього року маємо саме такий привід, хотілося б зупинитися на цьому трішки детальніше.   Чорнобильський рух, створений ще наприкінці вісімдесятих, протягом усіх цих років природно зазнавав змін – починаючи від масових акцій початку дев’яностих, закінчуючи доволі невизначеним статусом останнього часу, який примушує чорнобильців іти на контакт із владою, аби хоча би якось лобіювати свої інтереси. Ставлення до чорнобильського руху самої влади та суспільства в цілому теж змінювалося. Постійне намагання ліквідаторів примусити державу виконати свої обов’язки й погасити, скажімо, заборгованості з виплат, давно вже стало звичним, повністю розчиняючись поміж інших соціально-економічних проблем. Те саме стосується самого статусу ліквідатора. Адже не секрет, що пільги, котрі офіційно надавалися чорнобильцям-ліквідаторам, від початку 90-тих були предметом торгу й спекуляцій людей, котрі часто мали доволі сумнівний стосунок до чорнобильських подій. В цій ситуації українська влада часто сприймає цю соціальну групу як певний баласт, кошти на повноцінне утримання якого навіть не намагаються шукати, обмежуючись час від часу доволі символічними подачками. Не дивно, що ліквідатори постійно й голосно заявляють про те, що кошти, які українська влада протягом останніх двадцяти років успішно викачує з європейських країн, в більшості своїй осідають у кишенях тієї ж таки влади, в той час як ветерани Чорнобиля змушені принизливо домовлятись (чи безнадійно судитись) із українськими чиновниками щодо своїх законних прав.   Складається знову ж таки дивна (й прикметна для України) ситуація – з одного боку в багатьох містах стоять пам’ятники героям-чорнобильцям, влада регулярно звітує про чергові вияви турботи та уваги до громадян, котрі постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, натомість самі ліквідатори змушені постійно боротися хоча би за юридичне збереження своїх прав. Причому ця боротьба, що стає все локальнішою, навряд чи завершиться в якійсь найближчій перспективі. Очевидно, що влада, незалежно від рівня своєї «демократичності», буде й надалі намагатися ліквідувати всі пільги, використовуючи роздрібненість чорнобильського руху і той простий та очевидний факт, що чорнобильців не ставатиме більше.   Згідно з офіційними даними, сьогодні в Харкові проживає коло чотирнадцяти тисяч учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. В Харківській області мешкає приблизно 26 тисяч чорнобильців. Черга на житло чорнобильцям зупинилася в 1992 році. В чергах на житло в Україні стоять 39 тисяч чорнобильців. Щорічно на лікування одного чорнобильця виділяється коло 2,5 гривень (близько 20 євроцентів). Згідно з інформацією, озвученою на нещодавніх парламентських слуханнях із питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи, з-поміж дітей, евакуйованих із Чорнобильської зони, хворіють 83,7%, з-поміж дітей ліквідаторів - 76,1%, з-поміж дітей, що живуть на забруднених територіях - 76,6%.   За період з 1986 до 1992 років у ліквідації наслідків чорнобильської аварії взяли участь коло 600 000 чоловік. За даними організації Союз «Чорнобиль», з них на сьогодні 10 % померло і 165 000 стало інвалідами. Смертність серед ліквідаторів у десять разів вища, ніж серед решти населення.   1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи». Він передбачав безкоштовне харчування, лікування, щорічний відпочинок ліквідаторів. 2002 року Конституційний суд України постановив, що державний бюджет не може призупиняти чорнобильські виплати. 14 січня цього року Верховна рада України внесла на розгляд законопроект «Про гарантії держави з виконання судових рішень». Чорнобильці (та й багато експертів) вважають, що таким чином влада намагається переглянути систему соціального захисту, і що подібні зміни в законодавстві можуть призвести до кінцевої ліквідації пільг, які сьогодні існують хоча би юридично. Цікаво, що внесення цього законопроекту співпало з ініціативою президента України Януковича оголосити 2011 рік роком вирішення чорнобильських проблем. На тих таки нещодавніх парламентських слуханнях з «чорнобильських» питань представники влади оцінили суму, необхідну для виконання дійсних законів щодо соціальної підтримки населення, постраждалого в результаті аварії на ЧАЕС у 74 млрд. гривень на рік. Враховуючи, що дохідна частина бюджету країни складає 281 млрд. гривень, можна лише припустити, наскільки готова українська влада вирішувати цю проблему.   Але річ, звісно, не лише у фінансовій заборгованості. Зводити все до вимог чорнобильців отримати свої кошти, означає спрощувати ситуацію, переводячи її в суто бюрократичне протистояння, й розглядаючи її так, як її розглядає, скажімо, українська влада. Є ще один аспект, про який хотілося б сказати. Цього березня, після аварії на японській атомній станції Фукусіма, Чорнобиль в Україні знову став предметом загальної уваги. Про нього знову заговорили, порівнюючи ті події з ситуацією в Японії. Спеціалісти почали давати коментарі та робити припущення, політики отримали чергову можливість для промов, обіцянок та запевнень, традиційно заробляючи на цій темі голоси потенційних виборців, ліквідаторів почали масово запрошувати на теле- та радіоефіри. Самі чорнобильці, наскільки можна судити з почутих розмов та відповідей, ставляться до ситуації в Японії доволі ревниво й скептично. Скепсис у них викликає і рівень радіації на японській станції порівняно з ЧАЕС, і отримані японськими рятівниками дози. Загалом (і це теж надзвичайно показово) середовище чорнобильців укладається в типову схему воєнного покоління: та сама, притаманна всім ветеранам, пов’язаність спільним досвідом та виконанням свого боргу, котре ніхто не піддає сумніву, те саме повернення в соціум та подальше небажання цього соціуму повсякчас жити категоріями та реаліями подій, що давно минули. Та сама байдужість із боку влади, відторгнення з боку держави, гостре почуття несправедливості, марні спроби відстояти законні права, фактичне розмивання та дискредитація того колективного досвіду, до якого ти був причетний, офіціозна нещирість та суспільне нерозуміння, ситуація, коли ти опиняєшся сам на сам зі своїми проблемами. Те ж таки, не зовсім зрозуміле на перший погляд, постійне звертання до свого «бойового» досвіду, трактування його як найважливішого періоду свого життя. У розмовах із ліквідаторами справді часто доводиться чути, що час, проведений ними в Чорнобилі, лишається для них визначальним, оскільки саме там все було по-справжньому, все було чесно й справедливо – вони зробили те, що повинні були зробити, і це не викликало тоді жодних пояснень чи виправдань. Очевидно, що подібне звертання до тієї ситуації, дещо ідеалістичне сприйняття того досвіду, викликані ще й тією реальністю, з якою довелося мати справу після повернення з зони. Очевидно так само, що ситуація з чорнобильцями доволі вичерпно характеризує з моральної та етичної точки зору сучасну Україну.               Недаремно ліквідатори час від часу ставлять риторичне питання – чи можлива була б сьогодні подібна поведінка, подібний ентузіазм, який нині виглядає доволі дико, та подібне добровільне виконання наказів, іноді сумнівних, іноді – просто злочинних? Чи пішло б молоде покоління українців у разі небезпеки рятувати свою країну ціною власного здоров’я та життя?  Можна, звісно, списати мужність та героїзм чорнобильців виключно на радянське виховання, яке просто не передбачало інших варіантів поведінки в тій ситуації. Утім, сьогоднішній скепсис ветеранів Чорнобиля, гадаю, пов’язаний не просто з відсутністю державної ідеології, а загалом – із тією стіною відчуженості, котру вибудовує протягом 20 років поміж собою та суспільством українська влада. Стосується він і тих трансформацій, котрих зазнало українське суспільство з часів аварії на ЧАЕС. Якщо справді припустити, що ситуація довкола Чорнобиля відтворює ситуацію в українському суспільстві в цілому, то слід визнати, що скепсис та недовіра, відсутність злагодженої взаємодії та солідарності, бажання (й кінцева неможливість) домовитися з владою, насправді доволі точно відтворюють будь-який інший громадський рух у країні. Адже так чи інакше чорнобильський рух розвивався паралельно з іншими суспільними та громадськими ініціативами і, як більшість із них, так і не зміг досягнути значних успіхів. Проблема тут, очевидно, не так у чорнобильцях, як узагалі у відсутності в українському суспільстві дієвих механізмів громадянської взаємодії.   І хотілося би згадати ще одну річ. Мій давній приятель, харківський фотограф Юрій Ворошилов, котрий уперше побував у Чорнобильській зоні в червні 86-го, і є автором багатьох фотовиставок, присвячених катастрофі, послідовно відстоює термін «чорнобильські дисиденти». Маються на увазі люди, звісно ж колишні ліквідатори, котрі вперто не приймають і заперечують офіційну інформацію, що стосується аварії на ЧАЕС та її наслідків. Йдеться їм, звісно ж, не про контакти з владою і не про відстоювання власних пільг. Говорять вони здебільшого про сумнівну, суперечливу, а говорячи своїми словами – неправдиву інформацію про Чорнобиль, котра вже стільки часу лунає з уст української влади, про відсутність інформації загалом, про корупцію й бюрократію, про чиновників, котрі мають нести відповідальність, та політиків, котрі шантажують цілий світ загрозою нового Чорнобиля. І ось саме ця їхня боротьба, котра для багатьох із них стала сенсом життя, лишає надію на те, що події двадцятип’ятирічної давнини не відійдуть кінцево на сторінки підручників та міністерських доповідей. В будь-якому разі тези та заяви «дисидентів» завжди викликають більше довіри, хоча би з огляду на їхню невключеність у боротьбу за фінансові потоки та владні посади.   Хоча для більшості чорнобильців вся ця боротьба концепцій та відстоювання права на об’єктивну інформацію важить не так багато, оскільки в них так чи інакше лишився свій Чорнобиль і своя правда. Як, скажімо, у випадку з пам’ятником чорнобильцям, що його поставили в одному з містечок Харківської області. Керівник місцевої чорнобильської організації, з яким ми і познайомилися, власне, завдяки Ворошилову, розповідав, що владі рішуче не сподобалася ідея чорнобильців поставити коло пам’ятника кілька чистих гранітних плит, з тим щоби заповнювати їх поступово іменами померлих ліквідаторів. Влада вимагала чогось більш нейтрального та позитивного. Чорнобильці настояли на своєму. Загалом у місті їх було близько ста чоловік. Імена тридцяти вже є на гранітних плитах. Залишилося сімдесят
13 января 2011
2674
Пир духа
Горбатый: Ладно, чёрт с вами! Банкуйте! Промокашка: А на чёрной скамье, на скамье подсудимых, его доченька Нина и какой-то жиган, это было во вторник... "Место встречи изменить нельзя" Добре, що існує така річ як Інтернет. Дивитися їхні телеканали бажання давно не виникає, проте найцікавіше все одно застряє в мережі, так що годі повз нього пройти. Ось, скажімо, трапилося побачити дивовижні фото- та телекадри зі святкового випуску програми "Честь маю запросити" акордеоніста Яна Табачника. Видовище, від якого захоплено ціпенієш. Фантастична нагода відчути культурну парадигму нової влади, шалена концентрація політичної та культурної еліти на один квадратний метр. Підозрюю, всі зацікавлені це бачили, тому немає особливого сенсу переповідати своїми словами про вокальні здібності Шуфрича, чи про виконання заступником генерального прокурора "Мурки". Натомість, що іще спало на думку. Дивишся на них і розумієш, наскільки вони тепер на своєму місці. Адже саме цього вони, вочевидь, і прагнули, відсиджуючись в опозиції, збираючи за власний кошт протестні акції та йдучи на вибори, мов у останній бій. Слід сказати, бій цей завершився їхньою перемогою, тож хто заборонить їм тепер насолоджуватись життям, банкувати й фестивалити, хто зупинить їх у їхній нестримній любові до співу й танців? Ніхто, ясна річ. Дорослі, самовпевнені й повністю реалізовані чоловіки та жінки, з чіткими поглядами на життя та багатим життєвим досвідом – вони дозволяють собі тішитися в тісному колі однодумців та однопартійців, при цьому зовсім не проти, аби за їхньою скромною привабливістю спостерігала країна, якою вони сьогодні керують. Що не кажи, за всім цим виразно й рельєфно проглядає стиль – неповторний стиль ранньої постсовкової номенклатури, невитравний дух 90-х. Хай без червоних піджаків та пістолетів, проте з тим-таки невмирущим Кобзоном, і тим-таки вічним блатняком як магістральним культурним методом. Зрозуміло, коли доводиться чути, що 90-ті повертаються, це викликає певний природній скепсис: мовляв, які 90-ті, яке повертаються, час неможливо повернути назад, все змінюється, перш за все – ми самі. Проте подивишся на їхні обличчя, послухаєш, що вони при цьому співають, і розумієш, що не так вже й легковажно звучать ці заяви про 90-ті, про роки, що б'ють у спину, мов запізніла морська хвиля, збиваючи з ніг і обдаючи тебе непереможним духом азарту й криміналу. Ці, певні свого призначення депутати та депутатки, баяністи та футболісти, справді здатні зупинити час, ніби літерний потяг – в обхід усіх графіків та розкладів руху, саме в тому місці, де їм усім хочеться зупинитись. А зупинитися їм усім хотілося б саме тут – поруч із кумирами їхнього дитинства. Можна зрозуміти, що вони всі відчувають – адже варто було боротися й горіти, пробиватися крізь життєві завали й усувати з дороги конкурентів, аби врешті-решт вигризти собі місце під сонцем і опинитися за одним столом із Валерієм Леонтьєвим. Життя вдалося, можна підбивати перші підсумки та тривожно спрямовувати погляд у мерехтливе майбутнє, в якому, слід сподіватися, нічого не зміниться – ні музика, ні танці, ні загальний святковий настрій. Можна за них лише порадіти, адже більшість із них справді знаходяться нині на вершині, переживаючи певний життєвий катарсис й уповні насолоджуючись гірко-солодким моментом тріумфу. Тим більше, ніхто ж не знає, як довго це буде тривати – адже стилістика 90-тих, якої вони так наполегливо дотримуються, це не лише швидкі блискавичні злети, а й не менш блискавичні падіння з кулею в черепі. Хоча навряд чи вони сьогодні про це думають, а тим більше – говорять. Тим більше, як зазначив Ян Табачник, коментуючи увесь цей апофеоз прихованих талантів, "іноді справді краще співати, ніж говорити. Адже музика об'єднує нас навіть тоді, коли мітингова риторика розколює". Справді, що може об'єднати краще за "Мурку"? Особливо наших державотворців, про яких харківський губернатор Добкін свого часу, як завжди влучно, сказав: "Ми - нова формація чиновників, ми родом із Радянського Союзу, але ніколи там в номенклатурі не були". Але як би вам цього хотілося! – можна додати. Така ось культурна революція.   ТС
24 ноября 2010
2514
Коментатори
В ці революційно-осінні дні та ночі особливо гарячу ненависть викликають коментатори. Річ навіть не в тім, що кожен активний рух чи суспільна заява, кожен жест чи вимовлене слово здатні викликати як підтримку, так і спротив. Це, зрештою, зрозуміло, і говорити тут особливо немає чого. Але те істеричне анонімне підвивання, яке постійно чується з мережі, щонайменше нагадує вияви політичної чи громадянської позиції. Більше того, про політику в цьому випадку не йдеться взагалі. Скоріше про психоаналітику. Мені здається, за цим ховається певний суспільний комплекс – неусвідомлене боязливе уникання контактів із реальністю, відмова від дії, зведений до рівня ідеології скепсис і виплекана до рівня звички недовіра. Вони наперед переконані в загальній продажності та нечесності, вони вміло боронять свою агресію поблажливістю, у них на все є чіткі відповіді та конкретні пропозиції. Єдине, що самі вони просто не спроможні всі ці пропозиції бодай у щось утілити. Можливо, саме це й посилює їхню агресію та неможливість просто говорити про серйозні речі. Лишається хіба що коментувати, роз'їдаючи інформаційний простір жовчю та слиною. Знову ж таки, мені здається, мова йде не лише про мережу – кого б цікавили всі ці віртуальні розборки, всі ці партійні тролі та позафракційні боти. Але спробуй вийти на вулицю, спробуй сформулювати свої вимоги, і обов'язково натрапиш на цю реакцію – реакцію корабельних щурів, для яких принциповою позицією є піти на дно, проте в жодному разі не брати участі в рятувальних роботах. Фатальне й цілеспрямоване небажання великої частини громадян переймати й на свої плечі частину загальної відповідальності, долати свою апатію й напряму – без ніків та аватарок – висловлювати свої погляди робить це суспільство неоднорідним та розпорошеним, ослаблює силу тих, хто намагається чинити опір і спрощує завдання тим, хто намагається цей спротив придушити. Це тепер вони сидять у мережі, ховаючись і шифруючись за вигаданими біографіями та іменами. Раніше, коли таких широких можливостей для самореалізації не було, вони змушені були співіснувати в одній реальності з тими, кого ніколи не розуміли й не хотіли розуміти, проте чиї дії завжди готові були коментувати. Вони лише перейшли у віртуал, розчинились у барвистих інформаційних потоках, що заливають монітори, проте зовсім не змінились, вони такі ж, якими були десять чи двадцять років тому. Ще з тих перших мітингів, двадцятирічної давнини, вони засуджують усіх, хто виходить на вулиці, протестуючи і чогось вимагаючи. Їх не стало менше, хоча й більше, сподіваюсь, їх так само не стало. Вони твердо переконані, що протестувати виходять від небажання працювати. Відповідно, вони переконані, що їхнє небажання протестувати має свідчити про їхню працьовитість. Вони ні на хвилину не сумніваються, що всі, хто протестує (незалежно від того, проти чого саме і за що), робить це з цілком конкретною комерційною метою. Саме вони свого часу, восени 2004-го, переповідали з гіркотою і життєвою втомою в голосі розцінки за перебування на Майдані. Вони не сумніваються, що жодних прав та жодних переконань ніхто просто так відстоювати не буде, і якщо хтось щось усе-таки відстоює – вони відразу ж чітко й не змовляючись показують своїми трудовими пальцями на того, хто це протистояння оплачує. У них зазвичай присутнє запекле несприйняття іншої позиції, вороже ставлення до будь-яких принципів та права ці принципи боронити. Вони наперед мають відповіді на всі можливі аргументи та звинувачення. Вони ніколи не долучаться до протесту, хоча завжди скористаються можливістю полити помиями тих, хто протестує. Вони засуджують підприємців і студентів, екологів і правозахисників, загалом – вони засуджують усіх, так що може скластись враження, що їм просто незатишно поміж нами всіма жити. Вони швидко втомлюються від навколишньої активності й скаженіють від чужої солідарності. За маскою цинізму вони ховають невпевненість і забитість, за незалежною розслабленою позою – відсутність хоча б чогось вартісного в своєму житті. Вони стояли збоку, на хідниках, у 90-му і 91-му, в 99-му і 2001-му. Вони були впевнені, що жоден спротив нічого не дасть, що в тих, хто протестує, все одно нічого не вийде. Коли все виходило, вони ставали хіба що печальнішими. І злішими. Вони дивляться з безпечної дистанції на те, що відбувається сьогодні на площах і вулицях. Знову зневажливо озвучують розцінки за участь у мітингу й закликають асоціальні елементи повернутись на робочі місця. Вони знову переконані, що в цих нероб на площі нічого не вийде. Ось, чуєте, це акуратне цокання по клавіатурі? Це вони коментують. ТС
1 2 3 4 5 67 8
Подтверждено:  
1 921 244 
+17 479
Болеет:  
416 328 
+4 987
Выздоровело:  
1 465 820 
+12 054
Умерло:  
39 096 
+438
Привито:  
432 817 
+13 520

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )