Сергій ЖАДАН
1 2 3 4 5 6 78
11 ноября 2010
1643
Проблема Харкова
Я далекий від того, щоби когось у чомусь звинувачувати й висловлювати комусь якісь претензії. Які претензії? Ти відповідаєш лише за себе, за свої слова, за свої дії. За свою бездіяльність, зрештою. Ось мене днями в Харкові не було. Відповідно, не було мене й на майдані. Але, зрештою, там не було майже нікого, принаймні – якщо порівнювати з листопадом 2004-го. Де поділись ті десятки тисяч аполітичних харків'ян, котрі тоді переступили через власну аполітичність і вийшли протестувати – невідомо. Так само, як невідомо, де поділися ті близько 130 000 мешканців міста (теж, переконаний, у більшості своїй аполітичних), котрі проголосували тиждень тому проти кандидата від влади. Навіть якби прийшов лише кожен десятий із них, їх учора було б доволі багато. Але які можуть бути претензії? В кожного своя позиція й свої причини залишатися вдома. І навіть якщо жодних причин немає, їх завжди можна буде вигадати потім, коли все закінчиться. Але я читав інформаційні повідомлення, розглядав обличчя тих, хто стояв на майдані Свободи в Харкові, і не міг зрозуміти – а де молодь? Чому вони не виходять? Адже революції не робляться пенсіонерами. Пенсіонерам не місце на барикадах. Барикади мають будувати студенти, особливо коли їм забороняють це робити. Де вона – молода шпана, котра не боїться ставити незручні питання і добивається вичерпних відповідей? Вони що – справді настільки залякані деканатами? Справді так легко прогинаються під ректорським тиском і пресингом? Зрозуміло, що наші ректорати – це дрімучі совкові заповідники сірості й конформізму, вони такими завжди були й такими лишаються. Але хто сказав студентам, що вони мають виконувати всі накази? Хто переконав їх, що саме це і є підготовка до дорослого життя? І що вони будуть робити в цьому дорослому житті? Далі виконувати накази? Весела перспектива. В Харкові навчається більше 200 000 студентів. Знову ж таки – якби вийшов кожен десятий із них, майдан не був би такий порожній. Вони бояться чи їх усе влаштовує? Питання, зрештою, риторичні. Не висловлюючи жодних претензій і не висуваючи ані найменших звинувачень, доводиться лише вкотре дивуватись, наскільки різні люди живуть у цьому місті і як вони взагалі між собою вживаються. Як може вживатися на одних вулицях лінива маса переляканих бюджетників і нечисленні, проте надзвичайно дієві "міські партизани", готові своїми тілами захищати паркові насадження? Як можуть уживатися в вагонах одного метрополітену апатичні менти й постійно заведені активісти, котрі намагаються хоча би якось зберегти добре ім'я цього міста? Як можуть знаходитися в одних шкільних приміщеннях безхребетні вчителі, котрі дозволяють використовувати себе в якості гарматного електорального м'яса і діти, котрі цим учителям не вірять? Загалом, із Харковом останнім часом відбуваються речі дивні й надзвичайно для нього важливі. Опинившись завдяки владі – і центральній, і місцевій – на передовій нової внутрішньої та зовнішньої політики, місто просто мусить реагувати на ті виклики, перед якими його ставлять протягом останніх місяців. І реагує воно на них, слід сказати, не надто жваво. Хоча, переконаний, все найцікавіше попереду. Харків завжди нагадував космодром, із якого весь час наполегливо намагаються запустити черговий літальний апарат. Більшість із цих апаратів феєрично вибухають, та й від тих, що не вибухають, особливої користі немає, проте за містом давно й надійно закорінилося звання передового та інноваційного центру, лабораторії, в якій у штучний спосіб вирощують гомункулів соціально-політичного прогресу. Очевидно, опинятися в епіцентрі соціальних експериментів – це карма, і Харкову неодноразово доводилось у межах власної топоніміки відчувати всі плюси та мінуси подібного експериментування. Витворення в постреволюційному вакуумі конструктивізму першої столиці – яскравий тому приклад. Можливо, сьогоднішня влада добре відчуває цей лабораторний статус міста, його космодромний потенціал, можливо, все в них відбувається спонтанно й безтолково, проте не може не напружувати це послідовне бажання перетворити Харків на місто сонця в межах передвиборчої програми нинішнього президента. Не можуть не насторожувати ці польові дослідження прорабів нової української перебудови, котрі вибрали саме столицю Слобожанщини в якості стартового майданчика для своїх експериментів із розширення суспільної свідомості та поглиблення електоральної довіри. Найгірше, що їхня бурхлива державотворча діяльність відбивається на згаданій вище кармі міста вже сьогодні. І плеканий поколіннями харків'ян міф про наукову та культурну столицю, про місто студентів та промислових гігантів безнадійно блякне після харківських угод та вирубок у лісопарку. А відсутність на майдані студентів, котрі би відстоювали свої права і захищали свої голоси, в якийсь момент перестає дивувати. Хоча не полишає відчуття, що вони туди все-одно вийдуть. Рано чи пізно. Тому що, як говорив один харківський орденоносець, їм тут жити. ТС
7 июня 2010
1752
Лісоповал імені Кернеса
Харківська влада не просто цинічна, підла та брехлива. Вона ще надзвичайно небезпечна. Вона свідомо провокує громадянське протистояння, не надто замислюючись над наслідками побиття одних харків'ян іншими.   Здається, вони зовсім утратили відчуття реальності. Зрозуміло, що вони завжди всіх своїх опонентів вважали винними. Зрозуміло, що всі, хто був не з ними, лишався для них лузерами та правопорушниками. Ясна річ, їм не йдеться про жоден діалог чи порозуміння.   Всі пам'ятають події на вулиці Клочківській у Харкові, де теж задіяні були "санітари лісу"в білих рукавичках. Думаю, тоді багато хто заспокоював себе думкою, що йдеться всього лише про чийсь бізнес, тому не потрібно особливо напружуватись, це всього лише розбірки між двома фінансовими групами, просто одна із них була при владі, інша – без влади, одним словом – кого цікавлять чужі переломи. Але ось тепер вони – ті, хто й далі лишається при владі, зробили все, аби позбавити тебе можливості залишитись осторонь. Тому що так чи інакше, вже самою своєю позицією щодо влади, ти займаєш своє місце з того чи іншого боку барикад. І третього варіанту тут немає. Або ти підтримуєш тих, у кого в руках бензопили, або тих, хто намагається зупинити екскаватори. Можливості не брати в усьому цьому участі вони не лишають, оскільки українське громадянське суспільство побудоване сьогодні таким чином, що або ти знаходишся за кермом екскаватора, або опиняєшся на його шляху.   Харківська влада не просто цинічна, підла та брехлива. Вона ще надзвичайно небезпечна. Вона свідомо провокує громадянське протистояння, не надто замислюючись над наслідками побиття одних харків'ян іншими. Вся їхня риторика, побудована на захисті інтересів "територіальної громади", всі їхні пафосні заяви про розвиток міста та постійні звинувачення всіх і всього в проплаченості й намаганні попіаритись (очевидно, перед лісорубами), мають вагу доти, доки не побачиш реальних відеокадрів із харківського парку Горького. Тому що коли бачиш на власні очі, як міліція б'є представників згаданої вище "громади", мимоволі виникає підозра – можливо, ми просто належимо не до тієї громади? Можливо, існує ще якась міфічна "територіальна громада", який-небудь внутрішній Харків, громадяни якого принципово не користуються трамваями (це я вже про вулицю Пушкінську), задихаються без котеджів та супермаркетів, а довгими тихими вечорами грають у гольф? Підозрюю, що для членів саме цієї громади і організовується, зрештою, Євро-2012, що це саме вони прийдуть на стадіони, оскільки все вірно – лузерів, екологів та інших правопорушників на стадіон краще не пускати взагалі. В цьому контексті надзвичайно химерно звучать докори з боку влади – ми ж, мовляв, все це для вас робимо, для вас стараємось, чим же ви незадоволені. А коли хтось справді намагається відповісти, чим він не задоволений, його, виявляється, вже давно ніхто не слухає. Оскільки ця влада питання ставить не для того, аби отримати відповідь, а для того, аби заповнити незручну паузу.   Загалом, розчулює й зворушує вся ця ненав'язлива буржуалізація харківської влади, всі ці гольф-клуби й смокінги, всі ці дельфіни з динозаврами, всі ці пам'ятники під куленепробивним склом, закатування все асфальтом і возведення саркофагів у харківських парках. Весь цей несмак та непотріб, нове обличчя міста, такий собі добкінський ренесанс, яким будуть лякати п'яних британських туристів під час чемпіонату Європи. Розчулює набожність нової влади, всі ці "золотые купола на груди", котрі вони оголюють під час купання на Йордан, розчулює їхня любов до військової техніки та масових видовищ. Хоча, ось я думаю – звідки в них цей потяг до лісопорубок, до цього безкінечного лісоповалу? Якось він із новою буржуазністю не в'яжеться, скоріше зі складним, проте вчасно переосмисленим минулим. Одне можна сказати напевне – цю владу запам'ятають надовго. І тих, хто виконував її накази, дуже сподіваюсь, запам'ятають теж. Відео та фотоматеріали, відзняті в парку Горького, дають підстави на це сподіватись.   Зрозуміло, що вони не підуть на жоден діалог. Влада, для якої найзручнішим аргументом є екскаватор, навряд чи захоче з цього екскаватора вилазити. Їй там зручніше. Й виглядає вона там переконливіше. Інша річ – коли поруч не буде ні техніки, ні лісорубів, ні штрейкбрехерів, ні каральних загонів. Тоді так чи інакше доведеться вийти з лісу й відповісти за все. Сподіваюсь, хоча б це вони розуміють.   ТС
1 2 3 4 5 6 78
Подтверждено:  
1 921 244 
+17 479
Болеет:  
416 328 
+4 987
Выздоровело:  
1 465 820 
+12 054
Умерло:  
39 096 
+438
Привито:  
432 817 
+13 520

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )