Юрій АНДРУХОВИЧ
2 августа 2011
4561
Герої нашого часу
Щоразу коли я повертаюся до Львова чи то через Мюнхен, чи Відень, я знаю, що в літаку обов’язково будуть вони. У них також пересадка. "Живу в містечку коло моря, - розповідає моя літакова сусідка. – Там усі такі багаті, що навіть тротуарів нема: всі їздять на машинах". "Мабуть, і на велосипедах?" - уточнюю. "Хто бідний, той на велосипеді", - погоджується вона. Я не намагаюся переконувати її, що велосипед на Заході не є ознакою бідності. Спробуйте таку переконати: вона прихопила в дорогу якийсь італійський глянець і тепер гортає його. Вона вільно читає італійською. Не знаю, як пішов би їй Умберто Еко, але глянець іде чудово. Їх у літаку ціла компанійка, і вони приблизно однакового віку. Коли вони вперше їхали "туди", їм було під сорок. З того часу минуло півтора десятиліття. Вони стали досвідченими і впевненими в собі. Такими, що згідно з галицькою приповідкою, пройшли Крим і Рим. При цьому другий тут як ніде доречний – вони справді його пройшли. У літаку вони обов'язково замовляють шампанське. Напевно, це такий їхній звичай – щоб трохи зашуміло в голові перед приземленням на батьківщину. Скільки там сьогодні здеруть земляки-митники? "Додому у відпустку?" - запитую. "Та яка в нас відпустка? – зітхає жіночка. – Зуби треба повставляти". "Але ж попри те якихось рідних побачите, близьких?" - намагаюся пробити на душевність. "Та я через два місяці їх знову побачу, - не піддається вона. – Протези ж тимчасові, через два місяці треба міняти". Протези стають рефреном, вони визначають усе. Догляд за зубами – одна з найміцніших ниточок, що все ще в’яже їх з Україною. Так триватиме доти, поки наша стоматологія видаватиметься їм суттєво дешевшою. Інша ниточка – це російські серіали. Прибувши до рідних околиць, вони пачками скуповують "дівіді" з якнайбільшою їх кількістю, щоби встигнути передивитися якомога більше пропущеного. Вони, можливо, й ніколи не поверталися б сюди, якби не російські серіали. Решту вільного часу в Україні вони проводять на базарах і в супермаркетах, обдивляючись товари і порівнюючи ціни та якість із італійськими. Будь-яке порівняння виходить, звісно ж, на користь Італії – принаймні в їхніх очах. Колись вони були вчительками, продавчинями, медсестрами і просто сестрами. Нині вони звертаються одна до одної грайливим італійським словом bella. У них свої коди спілкування. Серед них є й кілька молодших, що летять із маленькими дітьми. Чомусь усі вони звертаються до дітей однаково – amore. І взагалі розмовляють з ними винятково італійською. Навряд чи їхні італійські чоловіки забороняють їм українську у спілкуванні з дітьми. Ні, це їхній власний вибір, вони самі так вирішили. Їхні діти мають бути справжніми італійцями, а не кимось сумнівним. Життя набуває непередбачуваних форм. Поки ми сваримося на теми русифікації та двомовності, італійська стане офіційною мовою Галичини. І навіть депутати від ВО "Свобода" змушені будуть її вивчити. Тим часом я й далі спостерігаю за тим дещо активізованим під дією шампанського товариством. От чому, наприклад, проживши стільки років "там" і досхочу надивившись на тамтешніх людей, скажімо, на те, як вони одягаються, самі вони все одно одягаються так упізнавано по-нашому, наче завжди скуповуються на якомусь базарі в Стрию чи Рогатині? Це при тому, що вони так легко переймають усе поверхове – готують уже тільки по-італійському, перекидаючи своїм в Україну цілі тони напівфабрикатної "пасти", п’ють по-італійському лімончеллу й амаретто, читають глянець по-італійському, навіть по-італійському кохаються, на п’ятому десяткові років зненацька відкривши для себе цілком несподівані форми сексу, існування яких у попередньому житті навіть не припускали. Чому коли в усьому іншому так, то в одязі ні? І тут я починаю розуміти, чому. Звичайно ж, цей одяг на них – виїзний. Це виїзна модель, для України. Усе найкраще в них залишилося там, а тут і таке зійде. Вони ж досвідчені й биті, і чудово знають, що невдовзі приземляться на території, де не можна виглядати інакше, де слід бути, як усі, де той, хто не кидається в очі, має значно більше шансів вижити. Вони маскуються, ніби справжні розвідниці – і слушно. І якщо кому й варто ставити в цій країні пам’ятники, то це їм, українським заробітчанкам. За те, що не здалися й відважно кинулися в невідоме. За те, що латають і рятують бюджет країни крутіше за міфічних сталеварів. За те, що власним горбом оплачують не тільки горілчане спивання своїх тутешніх чоловіків, але й вищі освіти та квартири своїх тутешніх дітей. Дай, Боже, їм ще довго літати! ТС
4 марта 2011
2073
Околоязыковый вопрос
Языки – как люди: живут друг возле друга, сосуществуют, подсматривают за соседями, перенимают, заимствуют. У кого-то получается лучше одно, у кого-то – другое. У кого-то – молиться, у кого-то – объясняться в любви, а у кого-то – грязно ругаться или угрожать. То, что в определенном языке выходит лучше, чем в других, другие у него и заимствуют. В этом смысле чистых языков просто не существует – как не существует стерильных людей. Каждый язык является смесью собственного и заимствованного, а временами и собезьянничанного, потому что языки, как и люди, обезьянничают. При этом все живые языки (как и живые люди, в конечном итоге) в наибольшем долгу перед своими мертвыми предшественниками – латынью, греческим, санскритом. Слова, да нет – целые легионы слов и высказываний, перекатываются из страны в страну, из культуры в культуру, обрастая всевозможными фонетическими и морфологическими наслоениями и прирастая к местным смыслам. В нашей украинской «мавпі», от которой и походит глагол «мавпувати», слышится английское «ape» (ейп), немецкое Affe, и, конечно, польское «małpa» (что-то похожее на «маупа» в произношении, только с коротеньким «у»). Русское же слово «обезьяна» не похоже на ни одно название этих животных, потому что возникло в результате недоразумения и происходит от французского obйissant, то есть «послушный», «покорный». Впрочем, трудно найти реальную обезьянью особь, наделенную именно этими качествами. Средневековый французский продавец мартышек сознательно дезориентировал наивного покупателя-московита. А слово осталось навсегда. В швейцарско-немецком слове Estrich (эштрих) мне слышится не только родное галицкое «стрих» (чердак), но и общеукраинский «дах». Русский же «чердак» отдает безусловным тюркизмом. Хоть говорят, будто бы и в Румынии чердак называют точь-в-точь так же, то есть не только мансардой, но и чердаком. Что же касается наших собственных тюркизмов, всех этих «майданов», «баштанов», «чабанов», «башлыков» и «казаков», то они являются самым живым свидетельством того, как близко наши Восток и Юг сосуществовали с Османской Портой. Именно от наших предков тюркизмы заимствовались и западными соседями. Немецкое Kϋrbis происходит от нашего с тюрками «гарбуз». Русский «арбуз» (как и польский arbuz) – по-нашему «кавун», в то время как польский melon является нашей с россиянами «дыней», при том, что польская dynia является той-таки тыквой, то есть по-русски «тыквой». Но «кавуна», все-таки нет ни у кого, кроме нас. Расположенная между Востоком и Западом Украина не только разорвана их взаимными отталкиваниями. Она еще и пытается эту разорванность преодолевать, сшивая Восток и Запад вместе. Поэтому в нашем языке возможные как «табак», так и «табака». Правда, последняя может означать еще и половой орган – так сказать, метафорически. В любом случае, только мы имеем полное право и на Тютюнников, и на Табачников. Конечно, языки сосуществуют и проникают друг в друга. Однако иногда они, как и люди, начинают между собой ссориться и один от другого отгораживаться. Иногда от языка отгораживается один из его диалектов и, если ему способствует история, сам становится самостоятельным языком. Иногда наоборот – самостоятельному языку история перестает способствовать, и соседский начинает кошмарить его тем, что он никакой не язык, а всего только ее, соседский, диалект. Хуже всего, когда языки становятся врагами. «Московская речь является крайне примитивной и вульгарной, тяжело себе представить более простецкий говор», – не раз приходилось мне слышать в средах диаспор от людей, которые в действительности и представления о том «московском» языке не имеют. «Украинский – это никакой не язык, а деревенское наречие великорусского», – повторяет, будто заклинание, языковой черносотенец со странной, как для черносотенца, фамилией Вассерман. Ему кажется, что настало время кошмарить – в Украине при власти единомышленники. Язык самых старых народных песен наших Юга и Востока является прямым ответом на вассерманский вопрос «Откуда здесь какие-то укры?» От верблюда, дядя! Когда я в который раз пою степную «Зеленую лищиноньку» с ее близким к традиционному турецкому музыкальным орнаментом, то думаю: «И кто-то еще будет мне втирать о едином русском народе?» Украинцы, которые массово дезертировали из родного языка во времена исторического ему несодействия, все равно оставили своим потомкам родимые пятна украинства, хоть изо всех сил хотели их лишиться. Можно тысячу раз отречься от языка и столько же раз назвать его «телячьим» – первая страница паспорта все равно выдаст тебя с головой: ты не Сапожников, ты Швец. Ты Коваль или Коваленко – не Кузнецов. Ты Кравец – не Портнов. А если хотя бы один из твоих прапрадедов был казаком на Сечи, то ты вообще какой-то Убийвовк, Вырвихвист, Непийпиво или Неижборщ. Возможно, ты даже Голосраченко, как это ни досадно. А еще среди украинцев встречается фамилия Перевертень. Причем, только у украинцев. Не знаю, бывают ли среди россиян Оборотневы. Вервольфов среди немцев нет точно. А у нас Перевертни есть, и их много. Вот такая (как там по-русски?) говорящая фамилия. Очень даже и очень говорящая

Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( )