Леонид ЛОГВИНЕНКО
1 2 3 4 5 6 7 89 10
30 апреля 2016
4818
Великдень у дні апокаліпсису

Великодні гостиннці й тепло сердець розвезла по найгарячіших точках війни на Донбасі збірна волонтарська група, що складається з харківян, балаклійців та ізюмчан. 

ВОЛОНТЕРИ

Різні шляхи їх привели на війну. Стежка Марини Кисельової розпочалася з Майдану. А потім був кордон з Росією, закрити який кинули молоденьких хлопчиків — контрактників і строковиків.

На початку холодного березня 2014 року їх викинули посеред поля, вважай, голих, босих і голодних. Мешкали вояки в старих, побитих часом наметах, спали на сіні, застуджуючи крижі та нирки... 

Отож допомога армії почалася з простих речей: нагодувати вояків, взути й одягти їх. 

Шукала з друзями запчастини для старої техніки, ремонтні набори — точніше, гайкові ключі та відвертки, яких бракувало. Опісля у Харківському госпіталі  допомагала пораненим, їздила на передову, де  й познайомилася з балаклійськими та ізюмськими волонтерами.

21 апреля 2016
6923
Тимчасово  невідомі герої

Донедавна на чорній табличці, прикріпленій до хреста над могилою Володимира Сльоти, було написано слова "Тимчасово невідомий герой України". Напис точнісінько такий як і на шеренгах хрестів, які позначають могили загиблих вояків на цьому кладовищі в сосновому лісі під Старобельськом, що їх доглядають місцеві патріоти.  Завдяки землякам з Теплицького району, що на Вінниччині, ще одного невідомого героя ідентифіковарно, тобто названо по імені. А скільки ще їх залишаються безіменними?

У піщаній сипучій землі під соснами побратимами полеглих було вирито 37 могил для хлопців, які полягли під Айдаром, Лисичанськом, Щастям, де лише за один день 5 вересня загинуло 25 добровольців з батальйону «Айдар». За словами прес-офіцера сектору Дмитра Горбунова, вдалося встановити, кого поховано в 15 могилах і перепоховати хлоців на батьківщині. Шістнадцятий — Володимир Сльота, якого приїхали забирати додому представники громади з Росошанської сільрали Теплицького району та місцева самооборона, аби перепоховати в рідній Кожухівці.

19 апреля 2016
6181
Чорнобильські сни Вільчі

Коли наперодні чорнобильських роковин у Вільчі під вікнами білих котеджів зацвітають абрикоси, сливи та алича, вона нагадує земний рай  серед вмираючих сіл Слобожанщини. Сусіди тоді (не без заздрості) називають селище місцевою Конча-Заспою, у якій як відомо, під Києвом, живуть депутати й товстосуми... Однак, Вільча – селище не для багатих, які, відомо, плачуть знічев’я, а для людей пересічних, чия доля обпалена чорним атомом.

ДРУГА ВІЛЬЧА

Це селище, за околицями Вовчанська прямо посеред рівнини, яка колись була Диким  полем, з’явилося не одразу після аварії на ЧАЕС, а через шість років по катастрофі. Поки у високих партійних кабінетах вирішували, що робити з першою Вільчею, котра знаходилася під боком у реактора, люди працювали на  місцевих підприємствах, ходили з дозиметром по гриби і ягоди, гасили пожежі в довколишніх лісах, допомагали військовим, одягненим в захисний одяг та армійські протигази, дезактивувати голіруч, тобто мити, стіни та дахи будинків й ходили по радіоактивних калюжах... Словом, щодня ковтали смертельні рентгени, поки  ЦК КПРС не наважився на останньому році існування СРСР переселити поліщуків з Київщини у слобожанский степ — усе селище. Опісля у голому полі на сході України закипіла робота.

25 марта 2016
6840
Проліски на крові

На опорному пункті «Фасад», обабіч  траншей, – проліски. Синьоокий ряст устелив землю там, де впали на землю краплини крові кременчужанина піхотинця Пугачова. Газети і телеканали, які у травні минулого року наввипередки писали про подвиг воїна, не згадали зараз про ті події. Загиблого бійця у день його народження вшанувала лише природа  первоцвітами та його побратими, котрі завдячують Вадимові життям.

ФАСАД

Цей опорний пункт, що вгризся у землю прямо під побитою кулями та осколками стелою з написом «Щастя», як більмо в оці сепаратистів, до яких якщо й не докинеш кашкетом, то можна добре розгледіти з бетонних бійниць через оптику перископа. Он вони окопалися навпроти, під Веселою горою.

Колись не те що Весела гора, а навіть передмістя Луганська були нашими. Потім їх здали. Не після кровопролитних боїв й газових атак, які застосував ворог. Тоді вони вистояли. Відступили до мосту через Сіверський Дінець, впритул до  містечка Щастя й Луганської ТЕС, що неподалік, за незрозумілим наказом згори. А там так уперлися, що не зрушиш, хоча Весела гора панує над Фасадом і, здається, змести наш опорний пункт росіянам — раз плюнути. Ворог гатив тут з усього, що мав (а мав він міномети, гармати 152-го калібру, «гради»), кожен Божий день. Та ні, виявляється, не так просто посунути українця, якщо він уперся.

14 марта 2016
3595
Cуддя, який став снайпером

У Харкові, в залі Палацу студентів юракадемії кандидат юридичних наук, суддя господарського суду презентував «Щоденник війни». Олександр Мамалуй не лише єдиний представник суддівського корпусу, який написав книгу про війну, він також єдиний з суддів, хто сидів в окопах і котрий побаченим та пережитим правдиво поділився з читачем.

- У книзі не вся правда про війну, але все, що у ній написано — правда,– зізнається Мамалуй.– Ми не все сказали, що могли б сказати. Усю правду, як на мене, й не потрібно мирній людині читати. Хто хоче взнати всю  правду про війну, повинен піти туди й стати в одну шеренгу з нами.

Журналісти дивувалися, як це він, «паперовий чоловік», який пропрацював у затишному кабінеті господарського суду 12 років, куди, на «м’які паляниці», навіть не кожен простий смертний юрист потрапить, син шанованих батьків, викладач престижного вузу, опинився на передку та ще й з першою хвилею мобілізації. Його ж оточення, мовляв, суцільні «колядники»... Та й сам він у книзі зізнається, що суддівске середовище недобре зустріло Майдан і події на сході. От сидить Мамалуй з колегами в харківській кав’ярні, а за вікнами, біля пам’ятника Кобзарю – мітинг за європейський вибір, і що говорить суддя навпроти: мовляв, якби йому атомат... Коли ж Олександр наважився добровольно мобілізуватися, і, поки в воєнкоматі вирішували брати його туди чи ні, почав у судове засіданння  ходити в камуфляжі, то в деяких колег це  викликало шок.

9 марта 2016
8977
Сакральні вареники на Масляну

У Сковородинівці, біля Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди, у перший день сиропусного тижня святкували Масляну, яку ще називають Колодій. Дотримувалися давніх українських традицій в усьому: стравах, що споживаються у цей день, обрядах, автентичних іграх і танцях. Насамкінець, не спалили зиму-мару, як це зазвичай роблять наші сусіди, а за давньою українською традицією втопили опудалов у ставку, аби задобрити духів води.

Дійство, як сонце у весняній коловерті, крутилося довкола автентичного гурту «Воріття», який приїхав до Сковородинівки з Краснокутська. Усі учасники колективу: керівник Микола Пазич, подружжя  Ірина та Микола Бережні, Юлія Рідна та Галина Кондратенко – колись працювали в районному будинку культури, а тепер знаходяться на вільних хлібах. Звісно, лише автентичним мистецтвом та осучасненими народними піснями, живучі в провінційному містечку, на життя не заробиш, доводиться братися за різну роботу. Народні пісні й танці — скоріше духовний хліб для інших, тих, хто шукає свого кореня. Назва «Воріття» - це не лише ворота, якими гості заходять у двір, у неї є ще й глибинний зміст.

1 2 3 4 5 6 7 89 10
Подтверждено:  
3 422 023 
+7 483
Болеет:  
426 669 
-3 187
Выздоровело:  
2 910 237 
+10 270
Умерло:  
85 117 
+400
Привито:  
13 289 461 
+139 476

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )