Сергій ЖАДАН
13 февраля 2019
1668
Війна в сутінках

Після виступу спілкуємось із розвідниками. Пару місяців тому передали їм одну недешеву річ. Тепер вони запрошують до себе в гості. Виїжджаємо з сутінкового скрижанілого міста, звертаємо бічною дорогою. Їхати важко, машина пробивається ледь помітною колією. Зате чужих тут не буває - не проїдуть. Лінія розмежування близько, хоча в сутінках її, ясна річ, не видно. "Ось там", - показує командир кудись у темряву й розповідає, хто напроти нього стоїть - з назвою батальйону, кількістю особового складу, кількістю техніки. Навіть відео показує. На відео війна зовсім не схожа на війну з інформаційних повідомлень - більш правдива, більш жорстока. Мабуть, таку війну по телевізору дійсно не варто показувати. Хоча, а що показувати варто?

У військових обжитий чоловічий побут. Схожі на полярників, які живуть у своєму світі своїм життям, мало зважаючи на присутність десь за спиною "великої землі". Та й до війни ставляться, як до роботи - без позування та геройства. Шевченко на стіні, багато зброї в кімнатах. Дуже різні люди - і за віком, і за географією. Домовляємось про наступну зустріч, вибираємось на трасу. Сутінки обступають, траса порожня. В найближчому містечку про війну нагадують хіба що побиті осколками металеві ворота, за якими тьмяно світяться телевізори у вечірніх вікнах.

26 августа 2018
2520
Час і далі працює на нас
Незалежність

Український простір химерний та ірраціональний. Шляхи, якими до нього приходять – надто плутані й непротоптані, аби вибудовувати з них магістралі. А проте цими шляхами щоденно рухаються неофіти, відкриваючи для себе несподіваний і непередбачуваний «український світ», із тим, щоби ніколи вже його не залишати. Він дивно влаштований, цей простір. Ніхто не знає, як він працює. Тому ніхто не розуміє, як із ним боротись.

Наприкінці 80-х ми з друзями ставали дорослими. Світ довкола мінявся. Ми були впевнені, що в кращий бік. Так сталося, що ідея незалежності нами сприймалась як щось цілком природне та безальтернативне. Чому так сталось? Складно сказати. Батьки наші в більшості своїй до «визвольних змагань», які саме розгортались, ставились переважно скептично, з острахом чи відвертим несприйняттям. Вчителі наші намагались переконати нас, що система вічна. Виходило в них непереконливо. Добре пам’ятаю, як наша вчителька російської літератури читала нам уголос «Так гартувалась сталь», уривок про петлюрівський погром. Робила промовисті паузи, акцентувала, наполягала – ось, мовляв, уся ваша національна ідея. Погроми нам не подобались, проте акцентування вчительки – так само. В 15 років для нас очевидною була прогнилість і брехливість їхньої системи, системи дорослих. Відповідно – рухівський самвидав викликав куди більше довіри, хай поки що не зовсім усвідомленої.

На захист своєї України
19 января 2017
3192
Історія кожного Гітлера так чи інакше завершується 1945-им

Тут у нас із Віктором Медведчуком сталася літературознавча дискусія. Коментуючи мої слова про те, що українсько-російська війна поки що не дала українських Ремарка та Гемінгвея, Віктор Медведчук приходить до висновку, що навіть якби вони з'явились, то були б відштовхнуті сучасною вітчизняною літературою та видавцями, з огляду на їхній (літератури та видавців) псевдопатріотичний угар.

Не готовий сперечатися з Віктором Медведчуком на тему природи гуманізму українського книговидавництва, але щодо війни хотів би сказати таке:

пане Медведчук, цілком можливо, що ця війна не дала (поки що) Україні свого Гемінгвея, але вона напевне дала Росії свого Гітлера. Можливо, в нього за вікном нині 1939-й, можливо, 1940, цілком можливо навіть, що він готується до свого 1941-го. Але річ у тім, що історія кожного Гітлера так чи інакше завершується 1945-им. Це вам будь-який Гемінгвей скаже.

Так і передайте своєму куму.

Оригінал


Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( )