Командиру 128-й мукачевской горно-пехотной бригады полковнику Сергею Шаптале, который руководил выводом бригады из Дебальцево зимой 2015 года, было присвоено звание Героя Украины. Соответствующий указ №93 от 18 февраля 2015 года опубликовали на официальном сайте Президента Украины.

«За личное мужество, героизм и высокий профессионализм, проявленные при защите государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, самоотверженное служение украинскому народу постановляю: присвоить звание Герой Украины с вручением ордена "Золотая Звезда" Шаптале Сергею Александровичу – полковнику»,– говорится в тексте указа.

128 бригада из Мукачево продолжительное время держала оборону под Дебальцево.

В самый критический момент, после того, как командование сектора «С» покинуло свои боевые позиции, обязанности руководством Дебальцевской группировкой войск принял на себя командир 128-й горно-пехотной бригады Сергей Шаптала.

На счету прапорщика Олега Труша - командира взвода управления 5 гаубичной самоходно-артиллерийской батареи 2 гаубичного самоходно-артиллерийского дивизиона бригадной артиллерийской группы и отдельной Гвардейской танковой бригады - один БМ-21 «Град», уничтоженный в зоне АТО, два танка и БТР-80. А еще значительное количество живой силы и огневых средств противника. Во время одного из боев Олег был серьезно ранен: он получил пятьдесят процентов ожогов тела, большинство из которых - глубокие. Прапорщик перенес шесть пересадок кожи. Сегодня он снова в строю, награжден орденом «За мужество» III степени, Знаком отличия Президента Украины «Защитник Отечества» и отличием Министра обороны Украины «За воинскую доблесть».

Олег Труш родился в Борзне на Черниговщине. Его мама Галина Ивановна живет сейчас в Высоком Борзнянского района.

В армию Олег попал случайно.

- После окончания в 2008 году Путивльского педагогического колледжа имени Руднева пришел в военкомат проходить призывную комиссию, - вспоминает командир. - А там предложили подписать контракт. Согласился и попал в 2-й дивизион на должность старшего наводчика САУ «Акация». Со временем научился работать в должности командира орудия.

До недавньої пори, розповідає головний сержант ГІЗа 54 ОМБр, Іван Зиба, - я нічого не боявся. А от сьогодні трохи не того… Просто я зустрів кохану дівчину, і скоро у нас весілля.

- Ні, в запал, - додає, сапер, - я продовжую, як і продовжував, сумлінно виконувати свої обов’язки, та якось не так як було вчора…. Нелегке дитинство, сивина рано з'явилась. А коли оце все розпочалось на Донбасі, мені ніколи було тоді телевізор дивитись, у мене батько помирав, а коли трохи очухався, і побачив як здорові бугаї-качки і всякі футболісти миттєво стали непридатними до служби в армії, я собі сказав досить і пішов добровольцем, щоб захищати свій дім і врешті країну…

- Саперна справа і кулінарна, а я повар-кулінар 5-го розряду, дещо схожа, бо в обох ремеслах потрібно майстерно володіти руками і мати гострий погляд, а все інше від наполегливості. Головне навчання для сапера, це постійно вивчати усі випадки підриву на передку. Смерті моїх побратимів - це найстрашніші уроки, але їх треба засвоювати. Сьогодні стало набагато складніше це робити, бо з'явились безліч самодіяльних вибухівок, а конструктивні можливості їх безмежні…

Підполковник Євген Лавров – комбат 25-го окремого механізованого батальйону «Київська Русь» 54-ї ОМБ Збройних сил України.

- До війни я служив в Прикарпатському військовому окрузі, п'ять останніх років «на паркеті», тобто в штабі. Звільнився з лав Збройних сил України 30 грудня 2005 року у званні підполковника. На «гражданці» працював і начальником охорони великого підприємства, і начальником ЖЕКУ, але там мала платня, тому подався у бізнес…

- Коли розпочалась війна на Донбасі і я побачив документальні кадри по телебаченню, як «розкатали» бригаду, згорілі танки і вбитих наших пацанів, і для мене стало абсолютно зрозуміло, що там командири невірно розташували техніку, невірно «закопують» (мова йде про окопи) солдатів. Іншими словами, командування тих частин, які потрапили під «роздачу» сепарів, просто елементарно некваліфіковане у військових справах. І тому я вирішив повернутись до війська – ну просто для того, щоб рятувати пацанів…

Три года назад 19 июля 2014 года начался самый длинный в военной истории рейд. Его совершили десантники 95-й Житомирской отдельной десантно-штурмовой бригады под командованием Героя Украины, генерал-лейтенанта Михаила Забродского в ходе вооруженного конфликта на Донбассе.

Руководство АТО дало приказ перейти к наступательным действиям для освобождения подразделений 24-й ОМБр, 72-й ОМБр, 79-й ОАЭМБр, которые осуществляли блокировку российско-украинской границы и попали в окружение на юго-востоке Луганской и на востоке Донецкой областей.

Согласно плану операции, подразделения 95-й ОАЭМБр, 30-й ОМБр, 51-й ОМБр, 25-й ОПДБр должны были освободить Саур-Могилу, населенные пункты Степановка и Мариновка, установить контроль над переправами на реке Миус и обеспечить выход из окружения указанных подразделений. Ударными выступили батальоны 30-й ОМБр и 95-й ОАЭМБр, укомплектованные военнослужащими контрактной службы. Основной составляющей операции был рейд 95-й ОАЭМБр. Для участия в нем было отобрано 400 лучших бойцов из 1-го и 13-го отдельного аэромобильных батальонов бригады.

Спочатку була школа, потім Чортківське медучилище, пізніше — Тернопільський державний медичний університет ім. І. Горбачевського. Працював Андрій Місяць у сімейній медицині, лікарем у Копичинській виправній колонії, в останні роки — лікарем-наркологом Гусятинської районної лікарні. Коли на сході країни розпочалася війна, активіст Mайдану, який пліч-о-пліч з іншими відстоював інтереси майбутнього, потрапив туди в третю хвилю мобілізації. Швидко зібрав найнеобхідніше. Залишаючи молоду дружину і маленького Антона, сказав: «Хто, як не я, це мій обов’язок насамперед перед моїм сином…»

Спочатку були підготовчі курси на полігоні, де працював черговим лікарем та інструктором з військово-медичної підготовки, потім потрапив на справжню війну, на якій навчився робити те, чого раніше не уявляв.

Молодий чоловік побував у найгарячіших точках буремного сходу: Станиця Луганська, Щастя, Дебальцеве… З перших днів скуштував бойового пороху, особливий терпкий смак якого відчуває і досі. Служив у медроті 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Доля звела його з відчайдушним молодим хірургом із Закарпаття, який згодом став легендою та народним героєм — Олександром Данилюком. Команда медиків із 14 осіб, до складу якої увійшов ще один наш земляк, анестезіолог Михайло Ткачук із Манівців, творила дива, рятуючи бійців з-під вогню та витягуючи з того світу…