- Псих, поехали! Машина пришла!

- Нет. Я с пацанами останусь! Я ж тут один медик...

Это было последнее, что услышал мехвод МТЛБ от Игоря Зинича, прежде чем уехать с ранеными с Донецкого аэропорта.

Последняя ночь, когда Дорога в ДАП была еще открытой. Тогда ещё не думали, что аэропорт падет, и солдаты остались в терминалах.

Утро началось с работы вражеской арты. И внезапно земля ушла из-под ног. Это был первый подрыв терминала. Десятки раненых и снова погибшие.

Медикаментов в Экстренном рюкзаке Игоря Зинича не хватало на всех. Он только и успевал накладывать повязки и турникеты, хотя самого посекло осколками.

Просьбы о помощи с "большой земли" уже начали инногрировать. В ДАП было просто не прорваться. Он написал смс медику Оле Крохе, которая тогда дежурила в Водяном и там спасала жизни раненным, которых ещё ночью привезли с аэропорта.

Она как раз грузила скорую на Днепр, когда зазвенел телефон: "Будет ещё 20 раненых" - было в сообщении. Но ни через час, ни к вечеру всех так и не привезли. Это были последние сутки аэропорта. И больше Игорь Зинич на связь с Крохой не выходил.

Не відводьте свій погляд… Зупиніться, подивіться йому в очі…

Артур Латченко, позивний Шумахер. Загинув 3 квітня 2017 року...

Зовсім ще дитина - йому було 22... Він захищав наш мирний сон.

Світла пам'ять ГЕРОЮ!

Він залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник».

Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф». Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Син кадрового військовослужбовця, випускник миколаївського Вищого професійного училища суднобудування, навесні 2014-го, одразу після оголошення часткової мобілізації, Юрій Смирнов, не чекаючи повістки, пішов до військового комісаріату, зголосився добровольцем, відтак був мобілізований і призначений до лав військової частини НГУ.

33-річний Юрій вирізнявся поміж товаришів знанням військової справи – він активно здобував нові навички, цікавлячись усім довкола. Згодом солдат Смирнов одним із перших погодився виру- шити в район антитерористичної операції.

Побратими розповідають про нього: «Він і чути нічого не хотів про небезпеку, казав, що має бути там, на передовій, особисто захищати Батьківщину…».

«Він був доброю людиною. Ніколи не відмовляв у допомозі, готовий був знехтувати собою, але товаришами – ніколи, для них Юра ладен був віддати останнє…».

За вміння орієнтуватися на місцевості, витривалість у довгих переходах та за те, що він першим зголошувався йти в розвідку, Юрій Миколайович отримав у підрозділі прізвисько «Сталкер».

Указом Президента України № 570 від 5 липня за мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України в ході проведення антитерористичної операції орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня був нагороджений заступник командира батальйону однієї з аеромобільних частин ЗС України майор Олег Апостол.

Як розповів начальник штабу цієї частини, офіцер виявив себе під час визволення Миколаївки, що на Донеччині.

— Якщо інші підрозділи частини знаходились навколо цього населеного пункту, то підрозділ під керівництвом Олега чотири рази заходив у місто і штурмував укріпрайон терористів, зокрема промислову зону, ТЕЦ, розташовані неподалік блокпости тощо. Під час таких штурмів одного нашого військовослужбовця було вбито та ще 14 поранено. Попри це, люди йшли в бій і атакували ворога, — зазначив командир.

Фактично група майора викликала вогонь на себе, даючи змогу фахівцям виявити вогневі позиції противника і прицільним та потужним вогнем уразити найбільш небезпечні і броньовані цілі. І з цим завданням підрозділ впорався на «відмінно». Невдовзі над Миколаївкою замайорів синьо-жовтий прапор. Деякі з побратимів хоробрих десантників, на жаль, цього вже не побачили, інші зможуть це зробити лише після лікування. Та завдяки діям таких офіцерів, як майор Олег Апостол, та його підлеглих люди зможуть жити в мирі, під чистим небом і синьо-жовтим прапором.

Вона не тримала на цій війні в руках автомат, а лише поєднувала на передовій роботу медичного працівника та психолога. Але це не зупинило російських окупантів, які обстріляли автомобіль медичної допомоги із пораненими. Санінструктор 54 омбр молодший сержант Наталія Хоружа героїчно загинула, рятуючи трьох поранених військовослужбовців під мінометним обстрілом...

«Наталія була маленькою та тендітною жінкою, проте сміливою людиною з чуйною і доброю душею, відмінним санінструктором, приємним співрозмовником», — пригадують зі сльозами на очах бійці 1 батальйону 54 окремої механізованої бригади. Причому свої почуття не приховують солдати загартовані у важких боях на Донбасі, які бачили загибелі своїх побратимів, знають, що таке страх та відчай. Але саме Наталія Хоружа стала для них справжнім промінчиком світла.

Служити до Збройних Сил України жінка пішла влітку минулого року.

«Чого ти сюди прийшла?» — запитували тоді військові п’ятдесятчетвірки, дивлячись на тендітну Наталю. — «Як ти будеш хлопців витягувати?» Але вона їх заспокоювала: «Не переживайте!» Більше того, викликалася бути санінструктором роти.

Снимки привязанной к столбу Ирины Довгань, обернутой в украинский флаг, в веночке с желто-голубыми флажочками, в августе 2014 года облетели весь мир. В руках рыдающая женщина держала табличку: "Она убивает наших детей. Агент карателей". Ее, беззащитную, пинали проходящие мимо люди, в нее плевали, ее обзывали. Такому унижению женщину подвергли после нескольких дней плена и избиений. Если бы Ирину не увидели иностранные журналисты, случайно оказавшиеся на месте событий и сделавшие несколько кадров, вполне возможно, пленницу убили бы. После того, как снимок привязанной к столбу женщины появился в американской газете, ее отпустили. Сначала Ирина уехала в Мариуполь, а затем в Киев.

Несмотря на все с ней случившееся, несмотря на издевательства и унижения, Ирину не сломили. В ней столько оптимизма, улыбчивости, доброты и света, что физически ощущаешь, как подпитываешься энергией от Ирины. Она всегда готова помочь, пустить переночевать, накормить и поделиться тем, что есть у нее самой. Хотя после плена долго приходила в себя: «После всего случившегося я месяц была в прострации. Не могла понять, как же жить дальше, где... Понимаете, в Ясиноватой у нас был свой дом, уютный, комфортный. В саду у меня уникальные деревья. Я очень люблю заниматься огородом, цветами. В Ясиноватой меня многие знают. Я была первой женщиной в городе, которая начала ездить за рулем машины. Восемь раз организовала и свозила детей чернобыльцев, которые переехали в наш регион, в Баварию. Всегда была активной. И когда к Донецку подошли украинские военные, начала им помогать. Еще тогда даже не знала, что это называется волонтерством. С единомышленницами готовили еду и возили бойцам. Увидев, что они плохо одеты, собрала деньги и купила форму. Нужны были одеяла и подушки? И это доставила. За все это меня и арестовали».