политика

На Тернопольщине бойца, который больше года воюет в АТО, обвинили в "уклонизме"

25 августа 2015
21:50
1450
Поделиться:

34-річний боєць 24-ої механізованої бригади Ігор Семенович із села Рай Бережанського району вже більше року воює на Сході. На початку листопада 2014-го, під час обстрілів у Луганській області, разом з іншими речами та документами згорів його військовий квиток. Коли боєць наприкінці листопада прийшов додому у відпустку, написав рапорт про втрату документа, але у військовій частині у Львові рапорт… загубили. 23 лютого Ігор повернувся знову на Схід, де й донині воює з українським паспортом, а військова частина замість того, щоб розібратися у ситуації, передала матеріали справи до військової прокуратури м. Львова і проти бійця порушили кримінальне провадження, звинувачуючи його у дезертирстві…«Якщо не я, то хто?»До війни Ігор Семенович працював торговим представником Тернопільського молокозаводу «Молокія», грав також на гітарі і співав в одному з бережанських ресторанів. Мобілізували його торік 15 серпня з Бережанського військкомату.

– Одного дня мій син повернувся з роботи додому і каже: «Мамо, я завтра – на медкомісію, мені прийшла повістка», – розповідає мати бійця Ольга Степанівна. – «Як?» – розплакалася я. «Мамо, якщо не я, то хто? Хіба ти хочеш, щоб забрали двох молодших? Краще піду я…» Крім Ігоря, у мене ще є донька Галина і двоє синів-двійнят Ромчик і Ростик, яким по 18 років. Так було важко на серці, але що робити? Зібрала речі, і він пішов…

Спочатку Ігор Семенович був на військових навчаннях на полігоні у селі Старичі Львівської області, а через місяць його відправили на Схід. Бригада, у якій воює, переважно дислокується у Луганській області.

Коли наприкінці листопада минулого року Ігор приїхав у відпустку, у нього було запалення легень і защемлення нерва в хребті. Він звернувся до Львівського військового шпиталю, де його оглянув невропатолог і, очевидно, щоб не класти в лікарню, сказав, що нема нічого серйозного, приписав лише якісь пігулки. А в Ігоря й далі боліла нога, терпла, він не міг ні ходити, ні сидіти. Матір наполягла, щоб поїхав до лікарні до Тернополя. Зробивши МРТ, в Ігоря виявили підозру на спинномозкову грижу – на Сході він виконував важкі роботи, копав окопи, через що, ймовірно, змістилися хребці і перетискали нерв. Боєць лікувався два місяці, а 16 лютого поїхав до військової частини і його знову відправили на Схід.

Штраф за те, що… воює?!

– Ігор поїхав без військового квитка, – розповідає Ольга Степанівна, – бо за той час, що лікувався, ніхто нічого не зробив. У березні я вже сама поїхала до військової частини, щоб з’ясувати, коли йому видадуть документ, а там мене ошелешили звісткою, що проти Ігоря ще 6 січня порушили кримінальне провадження і що мій син – дезертир, бо самовільно покинув військову частину…

Ольгу Степанівну скерували до військової прокуратури у Львові. Вона не знала, до кого звертатися, стукала чи не в кожні двері… «Що тепер буде? – запитала одного зі слідчих військової прокуратури. – Це ж кримінальна відповідальність!» «Та нічого не буде, не хвилюйтеся. Якщо ваш син воює, то йому дадуть лише півтори тисячі гривень штрафу…», – «заспокоїв» слідчий. «Як це?! Штраф за те, що… воює?!» – обурилася Ольга Степанівна. Не дочекавшись пояснень, стурбована мати поїхала додому, зібрала всі необхідні довідки, виписки з лікарні і передала їх до військової прокуратури. І вже на основі цих довідок майже через п’ять місяців, 20 липня, кримінальне провадження нарешті закрили.

– То добре, що я зорієнтувалася і владнала все, – каже Ольга Степанівна. – А якщо таке сталося і в когось нема кому потурбуватися? Хто би допоміг? Ніхто… В голові не вкладається, як таке може бути?! Добре начальникам, вони сидять у кабінетах, поки чужі діти гибіють в окопах. Богу дякувати, що провадження закрили, але ми й досі не знаємо, що з тим військовим квитком. Ігор телефонував у військову частину, там сказали, що мають провести розслідування, а тоді вже вироблять новий. Купа часу минула, а результатів досі нема…

«Боляче, що не стоїмо разом з державою»

– З військового керівництва і влади ніхто нічого не робить, – бідкається Ольга Степанівна. – Палець об палець не вдарять, щоб боєць повернувся з війни і в нього не виникало якихось штучних труднощів, щоб йому не доводилося ходити по чиновницьких кабінетах. Ігор досі не має статусу учасника АТО, тому я не можу отримувати хоч якусь допомогу. Я синові посилки висилаю, купувала йому форму, бо держава дала лише бронежилет, а волонтери – каску, та й то бронежилет такий, що через тиждень пластина прорізала тканину, й Ігор, коли виходив із поля бою, там його й залишив. Ото все, що держава дала… Берці і штани Ігор зносив настільки, що з ними вже неможливо було щось зробити. Я все йому покупляла нове – і на літній період, і на зиму, і не рахувала витрачених коштів, ні у кого не просила, але якщо вже є такий закон, що бійцям належить допомога, то оформіть усі документи і допоможіть їхнім родинам! Та де там… Складається враження, що бійці не потрібні державі, яку вони захищають. Ось що болить найбільше! Я вже бачу по своєму синові, що йому теж опускаються руки. Він до війни був набагато сильніший духом. І як, скажіть, не розчаруватися в тому всьому?!

Ольга Степанівна розповідає, що коли Ігор приходив у відпустку, то дивувався, що там ллється кров, помирають люди, а тут – веселяться, живуть своїм життям і нарікають, що втомилися від війни… Ігор теж втомився і хоче додому – хоче нормально поїсти, виспатися і не боятися, що поряд розірветься снаряд…

– Усі кажуть: мені та війна не потрібна. А хіба мені потрібна? – витирає сльози Ольга Степанівна. – Хіба я не втомилася? Я ще не заснула і не прокинулася без думки, як там моя дитина, адже Ігор лише за півтора кілометра від бойовиків. Усі матері намагаються заховати своїх синів, бо не хочуть дати їх на смерть. Напевно, вони люблять їх більше, ніж я свого? Тільки я свого сина не менше люблю і теж боюся, щоб він не загинув. Коли його мобілізували, мені було дуже боляче. Два тижні взагалі не могла ні їсти, ні спати, а потім думаю: «Треба далі жити, треба йти вперед». І йду до Зарваниці, і де тільки які монастирі та церкви, – скрізь молюся. Вірю, що Бог почує мої молитви, що вбереже мою дитину. Рік уже пережили, а там, може, й демобілізують… Боляче, що ми не стоїмо разом з державою, адже в єдності – сила. Але як то до нашого керівництва донести?!

Погляд

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Хотите первыми узнавать о главных событиях в Украине - подписывайтесь на наш Telegram-канал




Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( [1] => 0.0008399486541748 [2] => 0.096029996871948 )