Українська акторка Римма Зюбіна входить до журі Міжнародної конкурсної програми 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Відтак, визначатиме лідерів серед кіноробіт у номінаціях «Найкращий фільм», «Найкраща режисура» і «Найкраща акторська робота».
Торік Зюбіна брала участь в презентації фільму «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка, де зіграла головну роль. Цього року на фестивалі в Одесі покажуть словацько-українсько-чеський фільм «Межа», де акторка грає дружину одного з контрабандистів. Серед інших її кіноробіт – дитячий мюзикл «Трубач» Анатолія Матешка, мелодрама «Про шалене кохання, Снайпера та Космонавта» Дмитра Томашпольського і драма «Аврора» Оксани Байрак.
Римма Зюбіна неодноразово ставала лауреатом міжнародних та національних театральних нагород, зокрема дворазовою володаркою премії «Київська пектораль». Про кіно і не лише Римма Зюбіна розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Розкажіть про Ваш останній фільм «Межа». Як відбувалися зйомки?
– Нещодавно фільм «Межа» отримав на фестивалі в Карлових Варах премію «За найкращу режисуру». Режисер Петер Бебьяк зі Словаччини. З України була операторська група, наші були художники-постановники і частина гримерів. Це фільм про територію словацько-українського кордону. Події відбуваються в Словаччині, в найближчому до кордону населеному пункті, і в Ужгороді.
Фільм заснований на реальних подіях, він про події 2007 року, коли Словаччина мала стати частиною Шенгенської зони. Ні для кого не секрет, що в прикордонних зонах більшість людей заробляють контрабандою. Нічого не змінюється, тому що невигідно комусь, щоб це змінювалося. Я сама з Ужгорода, тому цю ситуацію знаю давно. Коли фабрики-заводи позакривалися, то для контрабандистів полилися легкі гроші за горілку-цигарки і люди не можуть зупинитися. Потім включилися кримінальні елементи – і торгівля людьми, і торгівля наркотиками. На жаль, дуже багато людей не розуміє, що це порушення закону. Вони називають це бізнесом – заїхати в Словаччину і вилити повний бак бензину.
Наш головний герой – правоохоронець. Його грає знаменитий словацький актор Андре Гриц. В фільмі він каже: «Жодна миша не пролізе через кордон», хоча є найкорумпованішою особою в цій історії. І всі працюють в дружбі з митниками, з прикордонниками, усюди своя мафія. На тлі криміналу розгортається психологічна драма – історії двох сімей: в Словаччині і в Україні. Я граю дружину українського компаньйона. Словацька сім’я показана більш розгалужено – і історія стосунків чоловіка і дружини, і зв’язок мами з сином, тому що мама започаткувала колись давно весь цей кримінальний бізнес. Тобто не хрещений батько, а така хрещена мати. Маму грає видатна чеська й словацька акторка Емілія Вашарьова. Блискуча робота в українського актора Станіслава Баклана, він грає голову мафії. А мого чоловіка, українця, грає словацький актор Євген Лібезнюк, який навчався в Києві. Мого брата грає Олександр Піскунов, актор Театру драми і комедії. Він зовсім молодий актор, це його такі перші кроки в кіно. Також там грають Володимир Геляс і Макар Тихонов.
– Ви згадали про наших операторів і гримерів. Тобто саме цих українських спеціалістів більше цінують в західному кіно?
– У нас дуже хороша операторська школа, ми не приховуємо це. Ми можемо дивитися наше кіно, розуміти, що режисури нема і акторська робота слабенька, проте така гарна картинка! І вона часто й рятує наші серіали й наші фільми. Оператори найбільш інтегровані в кіносуспільство, майже всі хлопці англійську мову знають. Освітлювальна група працювала також наша – українська, і працювала на високому рівні.
В «Межі» за 36 знімальних днів у нас було 40 локацій. Почали знімати влітку, потім зупинилися десь на місяць, і продовжили знімати в листопаді. Я стояла на вулиці при мінусовій температурі в літній кофтинці. Лікарі кажуть, що в мене бронхіальна астма, а часу лежати немає – в мене і презентація «Гнізда горлиці», і робота в Словаччині.
Була ще цікава ситуація із місцем для зйомок. Нам було потрібно автентичний ангар прикордонників, проте ніхто не дозволить на чинному кордоні знімати. Такі будівлі залишилися між Словаччиною й Угорщиною і між Чехією і Словаччиною, отже, на одному з них ми побудували повну імітацію словацько-українського кордону – прапори, митники в українській формі. Приїхав туди вночі хлопець-водій фури, українець, і зупинився на ніч. Прокидається вранці, відкриває очі, бачить прапори і думає, що він на словацько-українському кордоні. Йде до корчми поблизу і питає: «А що тут відбувається?». Дівчата з корчми, знаючи, що знімається кіно кажуть: «Ну, як же, це словацько-український кордон». Аж поки до нього дійшло, що це – кіно, я тільки можу уявити цей внутрішній монолог – заснув і прокинувся через 500 кілометрів.
– А де була прем’єра «Межі»?
– На початку липня на кінофестивалі в «Карлових Варах». Це кінофестиваль категорії А, на рівні з канським, венеціанським, берлінським. Це дуже важливий фестиваль і вперше картина за участі України потрапила в його основну програму. І вперше приз другий, за своєю значимістю після «гран-прі», отримав фільм саме за участі України. Це не український режисер, але про це треба говорити. Це ознака того, що ми можемо працювати в хорошій копродукції.
– На Вашу думку, про що зараз в Україні цікаво знімати кіно?
– Про все. Мені здається, що мають бути різні жанри, мають бути і комедії, і драми. Я не розумію, коли мені кажуть – це важко – думати над кіно. Якщо ми перестанемо думати в театрі і в кіно, тоді просто перетворимося на те, про що я навіть думати не хочу. Я думаю, що, якщо акторка працює на екрані або на сцені, то глядач теж має працювати, сидячи в залі, а не разом з поп-корном сприймати інформацію. Поп-корн закінчився, і думки твої закінчилися.
– А яку роль Ви б сьогодні хотіли зіграти?
– Я майже взагалі не знімаюся зараз. Не дивлячись на те, що в мене особлива нагорода фестивалю «Майнем-Гейдельберг», і що в Одесі ми приз отримали, і що є приз журі в Мумбаї, і «Золоту дзиґу» я отримала. В мене за останні півроку було лише три знімальних дні. Зокрема в продовженні серіалу «Гвардія» я знімалась.
Я зараз зайнялася волонтерством: мій син – на фронті і я допомагаю. 20 березня, одразу після анексії Криму, я відмовилася зніматися в російських проектах. Я була першою українською акторкою, яка це зробила.
Але росіяни знову приїжджають в Україну, їхні візити припинилися хіба що на півроку в 2014 році. Сьогодні вони грають в головних ролях в серіалах, які знімаються для українських телеканалів. Про це всі мовчать, але знову наші актори на других і третіх ролях. І я не знаю, скільки ще крові має пролитися в цій країні і скільки «майданів» відбутися, щоб щось змінилося. На мій погляд, все, що пропонується сьогодні росіянами – це просто принизливо.