Початок нового політичного та геополітичного сезону відзначився вибухом ідей та нових підходів до модернізації Мінських домовленостей і, взагалі, врегулювання російсько-українського конфлікту. Однак, це не принесло бажаної стабілізації ситуації. Навпаки, Київ та Москва продемонстрували готовність до подальшого протистояння, а західні партнери показали відсутність єдності позицій та спільного вектору подальших дій.
Спочатку, нового імпульсу до мінського процесу додав спецпредставник Держдепу США Курт Волкер, який, відвідавши Донбас, виступив з небаченими до нині відвертими оцінками того, що відбувається між Росією та Україною: «Це не заморожений конфлікт, а гаряча війна. Проблема Криму нічим не відрізняється від проблеми східної України або Донбасу. Наше головне завдання – відновити цілісність і суверенітет України», - заявив спецпредставник Держдепу. На його думку, «…зрештою, Росія визнає, що, відповідно до Мінських угод, ці території повинні бути повернуті Україні, вони знову мають стати частиною України і не бути окупованою територією. Для того, щоб це сталося, потрібно вивести звідти російські війська і забезпечити людям безпеку, щоб вони відчували себе впевнено».
Ця відвертість стала холодним душем не тільки для Кремля, але й для Парижа та Берліна. Адже, до цього часу, Франція та Німеччина уникали чітких формулювань стосовно участі Росії в конфлікті на Донбасі, намагаючись, часто йдучи на поступки Росії, забезпечити замороження конфлікту з подальшим поверненням до «business as usual» з Росією. Курт Волкер показав, що США обирають нову стратегію, яка, очевидно, не буде такою комфортною для Москви, як безкінечна «нормандська пісня» про Мінські домовленості.
Після зустрічі Волкера з головним куратором російської окупаційної адміністрації Донбасу Сурковим, у Кремлі остаточно зрозуміли, що надалі сподіватися на «позитивний нейтралітет» Заходу вже не можна. І Москва відразу торпедувала Мінські домовленості «миротворчою» ідеєю. Путін, раптом змінивши своє категоричне несприйняття введення миротворчої місії на Донбас, запропонував розмістити миротворців ООН на лінії розмежування для «забезпечення безпеки співробітників ОБСЄ».
Окрім того, що сама концепція розміщення в зоні конфлікту співробітників ООН, щоб вони захищали співробітників ОБСЄ є «новим словом» у миротворчій діяльності, очевидно, що головним сенсом путінської пропозиції є руйнування нових ініціатив Волкера, зведення нанівець пропозицій України щодо модернізації Мінських домовленостей, затягування часу, шантаж Заходу новим кровавим загостренням ситуації на Донбасі.
Власне, для України ця путінська «торпеда» може мати дійсно негативний ефект. На сьогоднішній день, український політикум та суспільство, пройшовши складний шлях усвідомлення національних інтересів в конфлікті проти Росії, наблизилися до вироблення консенсусу щодо шляхів вирішення конфлікту з Росією. Загалом, цей підхід, у інтегрованому вигляді, полягає у такому:
Мінські домовленості залишаються основою мирного процесу, але їхнє наповнення не відповідає реаліям і тому їх треба модернізувати;
Вносити зміни до Конституції та українського законодавства в рамках реалізації Мінських домовленостей недоцільно і контрпродуктивно, оскільки, це може призвести до негативних наслідків для національних інтересів України, а за певних умов і до руйнації Української держави;
Децентралізація є внутрішнім процесом реформування держави і його треба вивести за рамки Мінських домовленостей, оскільки, на цей час Мінські домовленості блокують цей процес, що є неприйнятним;
Мінські домовленості тільки тоді зможуть запрацювати, коли в них буде визнано статус Росії як сторони конфлікту і визначено її відповідальність за агресію та конкретні кроки з врегулювання (в першу чергу, виведення своїх військ, озброєння та передача кордону під контроль України);
Для національних інтересів України ключовим питанням є чітке правове визначення ОРДЛО окупованими територіями, визнання Росії агресором, а також приведення всіх аспектів російсько-українського конфлікту до норм міжнародного права;
Питання Криму повинно бути предметом врегулювання збройного конфлікту з Росією поряд з Донбасом, оскільки, їх правовий статус з точки зору міжнародного та українського права є аналогічним.
Цей підхід, в принципі, реалізовано у проекті Закону України «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької та Луганської областей України», який було розроблено під кураторством Ради нацбезпеки і оборони.
Ключовими положення цього законопроекту є:
- Росія визнається агресором та окупантом, при цьому, початком збройної агресії Росії проти України визначається 20 лютого 2014 року (тобто, початок окупації Криму).
- Росія здійснює збройну агресію проти України за допомогою Збройних сил Російської Федерації (регулярних та нерегулярних підрозділів, найманців, озброєних банд тощо), а також окупаційної адміністрації РФ, яка узурпувала виконання владних функцій на окупованих територіях України.
- В Донецькій і Луганській областях тимчасово окупованими територіями визнаються райони, де ЗС РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили і здійснюють свою владу. На цих територіях діє особливий правовий режим окупованих територій.
- Метою України є звільнення окупованих територій та відновлення на них конституційного ладу. Україна буде використовувати всі можливості для захисту прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях.
- Встановлюється пріоритетність політико-дипломатичних шляхів відновлення територіальної цілісності України, в тому числі, в рамках Мінських угод.
- Президент України може встановлювати правовий режим воєнного стану і ухвалювати рішення про застосування ЗСУ та інших військових формувань в Донецькій і Луганській областях.
- Керівництво силами та засобами, які здійснюють заходи із забезпечення національної безпеки та оборони в Донецькій і Луганській областях покладається на Об’єднаний оперативний штаб ЗС України.
Очевидно, що цей законопроект викликає різке несприйняття з боку Росії, оскільки, він руйнує плани Москви зі створення на території України проросійського анклаву. І Кремль, безумовно, буде намагатися зірвати його ухвалення, здійснюючи тиск на учасників нормандського формату. Не виключено, що «миротворча» пропозиція Путіна має за мету саме тиск на Берлін та Париж з метою недопущення ухвалення Україною закону, який врешті вибудує чітку картину врегулювання російсько-українського конфлікту.
До речі, для Німеччини та Франції новий український законопроект також не буде подарунком. Їх підхід поступового замороження конфлікту через тиск на Україну не передбачає чітких формулювань та притягнення Росії до відповідальності за воєнні злочини, скоєні в Криму та на Донбасі. Мільярди європейських інвестицій у Росії не дозволяють Берліну та Парижу діяти чесно, на основі базових людських цінностей. Натомість бізнесові інтереси диктують їм спотворену логіку врегулювання: якщо Україна змінить Конституцію і Росія заспокоїться (тобто, не буде вбивати людей в Україні), тоді з Росії можна буде зняти санкції і торгувати з Москвою як раніше (наприклад, поставити турбіни Сіменс до Криму).
Тому, як це не парадоксально, але головною проблемою для України в найближчий час можуть стати не бойові дії на передовій чи російські теракти в українських містах, а переконання західних партнерів, що статус Росії-агресора-окупанта не призведе до загострення конфлікту і зриву Мінських домовленостей. Адже, в Мінських домовленостях до цього часу Росія, яка почала агресивну загарбницьку війну проти України, окупувала і анексувала Крим, окупувала Донбас, ввела на українську територію десятки тисяч російських військовослужбовців і тисячі одиниць збройної техніки - такий же посередник-миротворець, як Німеччина і Франція. Чи вдасться Києву вплинути на Париж та Берлін, які знаходяться зараз під тиском власних внутрішньополітичних проблем – питання не з легких.
В той же час, нові концептуальні кроки Києва можуть отримати синергетичний ефект з новою стратегією США, які прагнуть грати більш активну роль у врегулюванні російсько-українського конфлікту. І запустити модернізований, більш наближений до реальності (ніж Мінські домовленості у сучасному вигляді) мирний процес.
Михайло Самусь,
Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння