Об этом на своей странице в соцсети сообщил волонтер Ян Осока:
- О, дивіться хлопці, Дід завітав до нас. А ти як примудрився? Ти ж завжди нас оберігав, вчив обережності та розумному веденню боїв, це ж завдяки тобі стільки хлопців залишились живими, а скільки разів ти гасив своїм ДШК вогневі точки ворога, ну як так трапилось? Чого униз дивишся, що там цікавого?
- Рідні мої там, сніданок на могилу принесли мені.
Хлопці стали говорити тихіше, а він все дивився та дивився туди, куди вже не було вертя.
Михайло Володимирович Луговий (позивні Дід або Борода) народився 27.06.1964 року у Харкові.
Закінчивши 8 класів школи №88, вступив до ПТУ №9, у якому отримав фах "слюсар літальних апаратів 4-го розряду". Працював водієм, обожнював риболовлю та полювання, неодноразово привозив додому трофеї.
Коли Україну залихоманило на Сході, він неодноразово добровільно сам йшов до військомату, але його не брали у військо. Це не зупинило його та він все ж домігся свого, бо бажання стати на захист від агресора було значно сильнішим за папірці з відмовами.
У серпні 2016 року підписав контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду.
Сержант, командир відділення кулеметного взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.
Михайло Володимирович до початку вересня цього року був у взводі матеріального забезпечення 1-го мехбату, лише нещодавно був переведений до 2-го, бо виказав бажання потрапити на передову.
Незважаючи на його поважний вік, він був дуже енергійним, з міцною складовою характеру, не міг сидіти без діла, увесь час знаходив собі роботу, мав кудись їхати, комусь допомагати, прекрасно володів тонкощами служби та взаємовідносин між побратимами.
Своїм прикладом патріотизму привів до бригади зятя та племінника, які й досі справно служать своєму народові.
Загинув 17 жовтня о 13.15 в районі міста Мар'їнка Донецької області за таких обставин. О 13.00 розпочався обстріл наших позицій. Михайло Володимирович рухавася по безпечному коридору серед укріплень. Навпроти мішків знаходився гараж, у дах якого влучила куля 12,7 мм, що зрикошетила вертикально униз та зустріла на своєму шляху нашого воїна.
Похований 19 жовтня у Харкові. У нього залишилась дружина, донька та сестра.
Довго ще не вгамовувались хлопці, довго грали га гітарі, пили чай та згадували всі замєси, у яких побували та з яких не вийшли живими, а він у перший свій вечір там майже не приймав участі у загальних розмовах, а потім піднявся та вийшов з бліндажа на повітря.
На посту серед мішків чергував незнайомий боєць із закріпленим ДШК.
- Сєпарів майже не буває, але ДРГ з пекла інколи забрідають, - пояснив він на мовчазне запитання новачка, - але ти не хвилюйся, ми їх косимо по другому разу, як і на землі. Ми тут давно вже, лише одне тішить - коли переможемо, кожен зможе заспокоїтись в рідних краях, біля матерів, дружин та дітей. Тільки цим й живемо, розумієш? Тільки цим.
У новачка потроху випростались плечі та вперше з часу поховання запалали очі.
- Чуєш, синку, а йди чайку попий, а я почергую замість тебе з ДШК...
