В останні хвилини життя вони стверджували: «У мене все добре». Солдат Микола Твердохліб, який загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО, став героєм спецпроекту про воїнів XXI століття, які віддали своє життя за Україну, розпочатого виданням «Харьковская неделя».
Син сказав мені: «Нас відправляють під Київ, у Бровари на навчання». Теж – і своїй дівчині. І дізналася я, що він «там», тільки коли мені подзвонили 22 березня і повідомили, що Коля важко поранений і знаходиться в лікарні Дніпра. Сказали: «Вам потрібно приїхати». Я побачила його 23 березня в лікарні Мечникова, він був у комі. До 28 березня боровся за життя...
Галині Олександрівні, матері солдата Миколи Твердохліба, боляче говорити і досі. Вона каже про сина уривками, зупиняючись, щоб трохи заспокоїтися і утерти сльози. 18 вересня цього року йому б виповнилося 33.
Автомобіль, в якому пересувався помічник кулеметника з позивним «Крига», підірвався на фугасі недалеко від Слов'янська у 2015 році. Микола разом з групою напарників-розвідників повертався з нічного бойового завдання.
З 2011-го Микола Твердохліб працював в патрульно-постовій службі Харкова. Під час Майдану його разом з товаришами по службі відправили до Києва. Після того відрядження він кинув службу, більше не хотів пов'язувати своє життя з, на той момент ще, міліцією.
«Міліція на той час втратила довіру народу, начебто правоохоронці, які мають захищати права і свободи громадян, стали основною бідою, яка є в Україні. А Коля був дуже чесним. Думаю, він просто не витримав цього тиску з боку народу, ЗМІ, людей, які постійно показували пальцем. У нього була відмінна фізична підготовка і досвід служби – він колишній морський піхотинець», - розповідає заступник командира по роботі з особовим складом Олексій Дзюба.
Після того, як Микола звільнився з міліції, став різноробочим на будівництві - хапався за будь-яку роботу, аби прогодувати родину. Наприкінці 2014 року двоє односельчан і друзів дитинства розповіли йому про набір у перший в Національній гвардії України окремий загін розвідки спецпризначення (сформований в жовтні 2014 року – примітка автора). Микола повірив у новий елітний спецпідрозділ і зважився знову вступити на службу.
«Він прийшов до нас у грудні 2014 року. Провели співбесіду, але він з першого разу не здав тест з фізичної підготовки. Нам були дуже потрібні люди, але ми і зараз дотримуємось принципу, що в загоні мають служити підготовлені бійці, - згадує Дзюба. – Миколі дали місяць, але він не стерпів, передзвонив раніше і сказав, що вже готовий. Я йому кажу: «Ти ж розумієш, що третього шансу ми тобі не дамо». Він наполягав на своєму. Здавав заліки прямо на подвір’ї, тоді лежав сніг і він дуже добре пробіг. Він так хотів служити, що не жалів себе. Вперше він прийшов до нас такий кремезний, з м’язами, як кажуть, «голлівудський» типаж. А на другий раз приходить – худий, синяки під очима. Я жартую: «Коля, тебе що, били?», відповідає: «Ні, я готувався». Тоді він виконав усі нормативи, видно було, що людина готова свідомо служити. 29 січня Микола був зарахований в бойову групу».
Більше місяця Твердохліб разом із побратимами готувався до ротації у зону проведення АТО: постійні заняття з фізичної підготовки, тактика ведення бою, нічні виходи і стрільби, робота з різними видами зброї та психологічна підготовка. На Донбас, кажуть побратими, Микола виїхав вже досвідченим спецпризначенцем як фізично, так і емоційно. Група розвідників вирушила у зону АТО на початку березня 2015 року.
«Завдань у нас було тоді дуже багато, тому що наш загін на той час був взагалі один у Нацгвардії. Ми «гоняли» по всьому «нулю». Це була розвідка: виявлення місць скупчення бойовиків, облаштування нових блокпостів ворога, кількість його техніки і вогневих точок. Війна – це не смерть, пожежі і втрати, це – спосіб життя, і боєць постійно ним живе».
Весь цей час рідні навіть не здогадувались, де знаходиться їх син і коханий. Дізнались про те, що Микола виконував бойові завдання на Донбасі, тільки після трагедії.
«Це сталося на дорозі під Слов’янськом. Наші виїхали вночі на завдання, виконали його і поверталися. На повороті наскочили на фугас. Коли він був закладений - ще у 2014 році, чи нещодавно, сказати складно. Зрозуміло одне - пристрій залишили на дорозі, аби нанести удар Україні. Навряд чи хтось думав, хто підірветься на ньому: військові або цивільні».
Автомобіль розвідників підірвався і вилетів в кювет, де врізався у дерево. Миколу затиснуло на передньому сидінні, але він був ще при свідомості і намагався допомогти своєму пораненому побратиму - командиру розвідгрупи Ігорю Шпаку. Про те, що сталася трагедія, командуванню доповіли бійці, які рухалися за машиною Твердохліба.
«На місце виїхав командир, підключили медиків-волонтерів. У Ігора вже тоді була клінічна смерть, йому запустили серце. Коля був при тямі, йому дуже побило ноги – під ними був кулемет, який тріснув. Приїхали наші, завезли хлопців у польовий госпіталь, там одразу сказали – треба везти у обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Погрузили їх на борт і направили до Дніпра».
Про те, що Микола перебуває в тяжкому стані, мати дізналася від його побратимів.
«Коля взагалі нікому нічого не розповідав. Старший син Олександр - він з 2014 року служить в батальйоні «Луганськ-1», зараз говорить тільки: «Я винен». Він знав, що брат знаходиться під Слов'янськом, але тоді ця територія вже була звільнена, тому він, може, не надав цьому значення або не хотів мене засмучувати», - говорить Галина Олександрівна.
У військовій частині, де служили Твердохліб і Шпак, висить плакат, на якому Микола та Ігор усміхнені – для побратимів вони ніби й досі у строю. Олексій Дзюба показує відеоролик зі спецпризначенцями, і на кожному кадрі серед бійців у балаклавах безпомилково визначає Миколу – майже на кожному з них «Крига» зосереджено дивиться у приціл кулемета.
«Хочеться, аби до них було більше уваги. Хлопці загинули на службі, яку люди повинні шанувати, тому що вони виконували її за «диванних воїнів», - додає заступник командира.
У батьківському домі Галина Олександрівна зробила куточок пам'яті сина. Тут – портрет Миколи, його шеврони і нагороди. У кутку висить форма морського піхотинця. Товариші по службі приїжджають в рідне село Твердохліба (Перемога, Лозівський район) в день пам'яті і день народження загиблого побратима. Крім цього, телефонують матері, бо, кажуть, своїх не кидають.
Дівчина Миколи Валєчка (так називав її він, так називають зараз і товариші) відвідує Галину Олександрівну 28 числа кожного місяця. Забути, почати жити наново, але без нього, вона й досі не в змозі.
.jpg)
Юлія Ворона