Учора читала версії Наливайченка і Тенюха, як треба було звільняти Крим. Сьогодні Гайдук і Замана продовжують запалювати словом і фактом в Оболонському суді.
Я дивуюсь, як з такими умнєйшими мужами і стратегами дофігіща військових і левова частка кримського СБУ здриснули у перші ж хвилини присягать то Путіну, то прапору з андріївським хрестом.
З іншого боку, там є цікаві деталі про персональні пропозиції командувачам і топ-менеджерам, від яких складно було відмовитись. Про держану стратегію оборони в стилі "и так сойдёт". Про те, як російські генерали ФСБ за Януковича просто і користалися урядовим спецзв’язком так легко, як дачним ретро-телефоном с диском.
В цілому, краще усі ці свідчення сприймати, перечитуючи інтерв’ю Леоніда Грача "медузі" про те, як захоплення тодішнього головнокомандувача Ющенка глечиками і вишиванками обернулось у голе поле для експериментів ФСБ у Криму.
І да, зараз багато спекуляцій було, чого наші ЗСУ не стріляли.
Із 12 тисяч ВМС 10 пішло на сторону росіян. "Ну я ж не могу стрелять, я в городе". Хто ж змусить когось стрілять, якщо бажання нема, а план Б на життя готовий?
Натомість дуже показовою був квітневий досвід 2014 року в Маріуполі. Є чимало відео, де у квітні 2014 на військову частину 3057 (Нацгвардії України) нападає гопота та колоради, керовані російськими військовиками. На заклик вийти і віддати зброю, тамтешні нацгвардійці всипали їм куль на ураження. Це була перша лакмусова подія у Маріуполі, яка протягом наступних двох місяців визначала, чия візьме, і чий прапор висітиме на міськраді: офіційний чи "днрівське" рядно. Це історія про те, як вірність присязі і автомату професійно навчених людей міняє історію.
Ці пафосні "надо было стрелять", "почему так легко сдали Крым без боя" я часто чую останніми днями в 17 маршрутці, метро і кулуарах. Із сарказмом відмічу, що 99% цих героїв орального жанру не здатні скористатися дезодорантом або відрізати шмат ковбаси для бутерброду без допомоги дружини/мами.
Марина Данилюк-Ярмолаєва