общество

История бойца, который не побоялся пойти против "тыловых крыс" в погонах (фото)

18 января 2019
06:55
1703
Поделиться:

Вперше про бійця Петра Олексюка від спільних знайомих я почула рік тому, коли йому мали ампутувати стопу – наслідок поранення на фронті. Вдруге – минулої осені, коли Петро відмовився давати хабара лікарям, щоб отримати групу інвалідності. Справою зайнялася СБУ, хабарників взяли під варту, а історія про людину, яка пішла проти усталених правил, пронеслася соцмережами і стрічками новин.

Ми ж поговорили не тільки про випадок з проходженням комісії МСЕК, а і про життя хлопця до війни і під час неї.

Я народився неподалік Новограда-Волинського. Після 8 класу пішов учитись у Житомирський педагогічний ліцей на вчителя фізики і математики. Закінчив його зі срібною медаллю. Після 11 класу поступив на радіофізичний факультет в університет Шевченка, на "Прикладну фізику" - з тих пір я в Києві. Поки вчився, підпрацьовував у різних місцях, але за фахом ще не працював.

Приходив на Майдан, але саме в ніч побиття студентів не був там, а наступного дня дізнався, що трапилось – і зрозумів, що не маю пройти осторонь цих подій. Взагалі, до цього я був пасивним у політичних питаннях. Хоча студентське життя було активне. Саме тоді, у 14 році, я закінчував четвертий курс. Паралельно вчився на військовій кафедрі у Військовому інституті (Військовий інститут КНУ ім. Т. Шевченка). За спеціальністю я був радіотехніком. І коли почалися події на сході, вирішив для себе, що піду воювати. Тоді, прочитавши про війни Росії з іншими країнами, я добре розумів, що у нас вона не триватиме кілька тижнів, мені здавалося, що це на два-три роки.

Влітку 14-го я закінчив четвертий курс, отримав диплом бакалавра і військове звання офіцера. В липні поступив на магістратуру в Інститут Високих технологій КНУ ім. Тараса Шевченка на спеціальність "Високі технології", а в середині серпня прийняв присягу. Вирішив тиждень-два проходити на навчання, а в середині вересня, прочитавши оголошення, що УНА-УНСО організовують добровольчий батальйон під Вінницею, зібрав речі і поїхав туди. На той момент у мене вже була дівчина Марина, тепер моя дружина, ми разом училися в університеті. Але вона не знала, куди я їду. У таборі я побачив, що там, так само як і я, усі хлопці мотивовані - і залишився на декілька тижнів. Я вже до того прочитав багато військової літератури, і, як міг, готувався до того, що буду воювати. Коли мені подзвонили з університету, я сказав, щоб готували документи на академвідпустку - буду їхати на фронт, пізніше підпишу контракт.

Під ДАПом

Восени 14-го року нам повідомили, що наша рота "унсовців" буде розвідувальною ротою 54 ОРБ – і я підписав з ними контракт до кінця особливого періоду. Підготовка мені сподобалась – багато стріляли, вчилися розвідки, опановували тактичну медицину. Але незабаром нас перевели в новостворену 81 окрему аеромобільну бригаду, як окрему розвідроту. Ми поїхали в Гвардійське, на територію 25 бригади, де мали тренуватися. До Різдва були там.

У нас у розвідроті було три взводи, я був у другому. Проте, через фізичний стан не одразу приєднався до своїх. 23 січня 15 року, коли хлопці з інших взводів вже були під ДАПом, наш теж приїхав у село Водяне. Там були постійні обстріли. На той момент один з наших бійців, разом з командиром 90 окремого бата Олегом Кузьміних, потрапив у полон. Двоє хлопців загинуло. Мене з товаришем привезли на околицю Опитного, в будинок, який виходив на окружну дорогу перед ДАПом. Спочатку пару днів з нами було близько 10 чоловік з 93 бригади, а потім, коли вони поїхали, нас залишилося четверо. Щоправда, нам привезли багато гранатометів та іншої зброї, також генератор, достатньо бензину, їжі. Сказали, що ми маємо стежити за ситуацією.

Вже пізніше, після всіх подій у статті "Січнева епопея" я почитав і зрозумів, чого нас там залишили. 22 січня бойовики зробили прорив в Опитне, поїхали по окружній, але потім повернулися назад, перед Зенітом сталася сутичка – і вони поїхали до озер в бік асфальтного заводу на Спартаку (Село в Донецькій області). Ймовірно, нас там залишили з гранатометами, для того, щоб у разі ще одного такого прориву ми змогли відбити атаку. Плюс ми мали сидіти на даху будинку і слідкувати за виходами з ворожих "Градів" з Ясинуватої (Місто в Донецькій області). Окрім нас з інших боків стояли наші підрозділи – хлопці з крупнокаліберними кулеметами і БМП. Потім до нас приєдналися ще бійці, і на початку лютого, коли нас було десь чоловік 15, ми висунулися вперед, де був "Будинок Рибака" (Опорний пункт). А потім половину нашої роти, мене в тому числі, забрали на навчання.

Через тиждень ми повернулись, а хлопці з нашої роти ще просунулися вперед – туди, де застрягши в багнюці, вжетривалий час стояли два наших танки і машина розмінування. Ще наші бійці зайняли позиції перед метеостанцією, також ми ходили чергувати в будинок перед Спартаком - це нульовка. У той період по мобілізації на фронт приїхав і мій батько. Звуть його Павло, позивний Алекс, він був начальником розвідки 90 бата. Пізніше командир Біба поставив батька старшим, щоб організувати роботу по евакуації застряглої техніки. Батько з хлопцями десь біля тижня копали під гусеницями отвори і підсовували колоди, операція була непроста, але в результаті вони витягли два "Булата" ( Танк) і "ІМР" (Інженерна машина розгородження).

Розвідроту в середині червня вивели з Водяного. Після занять у Дружківці я підійшов до комбрига і сказав, що хочу служити з батьком – і мене перевели в розвідвзвод 90 батальйону. 15 липня я вже був з ними. Коли прийшла п’ята хвиля мобілізованих, мене поставили старшим, щоб я за ними приглядав. Їх було чоловік 40-50. З новими розвідниками ми знову поїхали у Водяне. Ще декілька разів сходив на чергування на пости, і на День ВДВ, перед тим, як нас мали вивести, почалася "дискотека". Сєпари знають, що ми аеромобільні війська – і почали нас "вітати".

Далі були заняття, полігони, а потім знову Костянтинівка. Це був кінець листопада 15 року. Взимку я сходив у відпустку, а потім протягом майже місяця разом з розвідротою ми вели розвідку в селищі Зайцеве, зайняли нові позиції, розмінували декілька доріг. Коли вийшли звідти, до середини березня тренувались у Костянтинівці, і 19 числа разом з третьою ротою виїхали на авдіївську промзону.

Адвіївка

В Авдіївці ми заступили на чергування на правому фланзі дачного масиву – стали з самого краю, де дачі дуже заросли. І саме тому, що така місцевість, там увесь час треба було пильнувати. Облаштували позиції, провели здалеку світло, подивилися що є навкруги, де розтяжки. Налагодили побут. Побули там трохи, поперестрілювались з ворогом. І потім, 22 числа, нашому взводу сказали висунутись в тил промзони – тримати котельню. Там почалися перші втрати.

25 березня з 11 до 12 ранку ми зробили розвідку на одну з ворожих точок. Сєпарів не було, проте ми знайшли паперові чохли з РПГ-7 - значить, вони туди прибігали і стріляли по нас. А о 12.10 з одного з наших спостережних пунктів почався штурм, який закінчився о 14 годині. В результаті ми захопили територію біля позиції "Скелет" і поставили нові позиції. Тоді загинув мій товариш Олег Довбня.

26 березня розвідрота ходила в тил сєпарів, аж за промзону до поста ДАІ за Ясинуватською розв’язкою. А ми, розвідники 90-го бата, тоді сиділи на краю наших позицій і чекали команди від розвідроти. Там їх почали обстрілювати, і знову загинув наш товариш. То був такий шалений вихід, що всі наші командири приїхали у штаб, щоб знати що там робиться. А потім друга рота захоплювала малі дачі, окрім цього захопили нові позиції. З промзони ми виїхали 19 червня. І на наше місце заступив на чергування 122 батальйон (122 окремий аеромобільний батальйон).

Поки я був на "промці", зрозумів, що якщо в Опитному, Зайцевому був страх загинути, чи що тебе можуть взяти у полон, то тут, мабуть, від того, що постійно доводилося стріляти – відчуття страху пропало. Було спокійне ставлення до своїх задач.

Потім мене і ще одного хлопця зі взводу послали в бригаду на заняття з техрозвідки. Позаймались, повернулись в батальйон, а далі поїхали охороняти берег Чорного моря. Після відпустки в середині серпня мені сказали, що я маю стрибати з парашутом, щоб закрити програму навчання. Але під час стрибка я зламав ногу. До кінця вересня ходив з гіпсом, на милицях приїхав в Костянтинівку. В той період ходив на наради і займався документацією. Коли демобілізувались, четверта п’ята і шоста хвилі, ми почекали доповнення контрактниками - і знову поїхали по полігонах.

Біля Новотроїцького

Наприкінці березня 17-го року наш бат поїхав на бойове чергування в село Тарамчук і село Славне біля Новотроїцького (СМТП). Ми виконували розвіддії і розмінування. Ширина фронту там була понад 10 км, а в нас тільки чотири сапери, але ми з усім справлялися.

Якось мене викликали у штаб і повідомили, що раніше я писав заяву на звільнення, в зв’язку з новим законом "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби", для тих, хто підписав контракт до кінця особливого періоду. То тепер я маю право звільнятися з армії, але саме тоді приїхала розвідрота і ми мали йти на одне із сіл. Я захотів залишитись, піти з ними, а також ще побути з батальйоном до виходу в Костянтинівку. І попередньо зробивши розвідку, 5 чи 6 травня, ми зайняли село, там не було нікого, але воно усе було заміноване. Ми вийшли за його межі метрів на 400, поставили позиції, хлопці вирили окопи – і повернулися назад. Одного дня, коли ходили по селу, мій побратим підірвався на смерть - невідомий вибуховий пристрій був схований за дитячою іграшкою. Наступного дня я пішов до хлопців робити дорозвідку, і коли обійшов окоп – наступив на міну і теж підірвався. Тоді у мене в руках був металошукач, але ось така міна ПМН-2 і звичайне каміння по звуку не відрізняються. На тому ж місці знайшли ще 6 таких самих мін. Мені розірвало стопу. Виносили звідти мене 13 чоловік - до наших позицій треба було йти десь 2,5 км.

Поранення

Спочатку привезли у Волноваху, і поки мене несли, попри те, що був джгут, я втратив багато крові. Наші чудові медики Коля і Наташа рятували мене в швидкій. У Волновасі на той період була Оксана Корчинська – і разом зі мною на гелікоптері вона полетіла в Дніпро. Я був непритомний, коли мене привезли в лікарню імені Мечнікова. Прийшов до тями, коли мене звідти вже відправляли в Одесу. Там одразу в реанімацію, і професор Гайдаржи Ілля Трифонович - начальник травматологічного відділення одеського госпіталю, сказав, що поки що не будемо ампутувати ногу. Спочатку почистимо, а далі буде видно. А згодом мені запропонували показатися спеціалістам у Київському військовому госпіталі, бо все що могли зробити одеські медики, було зроблено. Окрім того я там був прописаний, та і батькам було ближче їздити до мене в Київ. Я їхав у спеціальному вакуумному апараті на нозі, біля Умані дуже розбита одеська траса – мене так розтрясло, що весь гній з ноги витік. Колба, в яку стікає рідина, була повна, тобто десь 450-500 мл. У Києві на це подивилися - в травматологію приймати не захотіли, сказали їхати в гнійну хірургію. Там розкрили рану, і повідомили, що єдиний вихід – це ампутація, більше тут нічого не вийде. І коли я погодився на це, вчасно допомогли волонтери: Даша Корнієнко, Тетяна Руденька, а також з "People Project" Настя Обертас і Макс Рябоконь – за пару годин до операції мене завезли в клініку "Ilaya". І завідуючий відділенням хірургії професор Володимир Михайлович Оксимець сказав, що шансів зберегти ногу – 50 на 50. Я відповів, що давайте спробуємо.

Правда, коли мені сказали суму за лікування, було трохи не по собі, але знову ж таки завдяки волонтерам, благодійному фонду "Благочестя" - гроші зібрали. Взагалі, в мене дуже боліла нога і я постійно був на знеболюючих, але коли приїхав у клініку, мені зняли апарат зовнішньої фіксації, розвернули стопу, звільнили затиснутий нерв - і нога перестала боліти. Потім поставили апарат Ілізарова.

На голу рану пересадили шкіру, щоб вона не була відкрита, і до свого 24-річчя я пробув у клініці – загалом місяць. 12 липня мене відпустили додому, я поїхав до себе в село. Їздив у районну поліклініку – там мені робили перев’язки. Але я відчував, що нозі набагато краще, міг ходити по двору. Зараз мені прогнозують поставити кістку, яку вже виростили в лабораторії з мого кісткового мозку, щоб була опора для ноги, але гомілковостопний суглоб працювати не буде. Ще треба видалити з ноги осколок. Змінити кут стопи. Операція мала бути на початку осені, але я дуже довго проходив військово-лікарську комісію про придатність до військової служби. Для цього треба було пройти багато лікарів, а потім сталася історія з хабарем.

Про комісію МСЕК і хабарництво

5 вересня минулого року я ліг у травматологічне відділення Київського військового госпіталю і до 9 жовтня проходив комісію. Мені дали висновки лікарів на МСЕК і свідоцтво про хворобу. Наступний крок - комісія МСЕК, бо треба було оформити групу інвалідності. Дізнався, що оскільки я чинний військовослужбовець і прописаний у Києві, маю право звернутися у військову поліклініку - це відділ по роботі з МСЕК, яка знаходиться на території музею "Київська фортеця". Я пішов туди, показав весь пакет документів, сказали, що їх завезуть на комісію і звідти мені передзвонять з результатами. Але згодом мені повідомили, що комісія забракувала мої документи, бо в свідоцтві про хворобу відсутній запис про ступінь відчленування стопи – я не знаю, що це таке. Мені запропонували приїхати знову до них, щоб вирішувати що робити далі. І коли я прийшов, вони мені порадили обійти фортецю, там знаходиться центральна військово-лікарська комісія МО України. Прийшовши туди, я звернувся до самого головного - начальника ЦВЛК МОУ полковника Романа Шевчука. Він завів мене в один з кабінетів, поклав на стіл документи, пояснив, що лікар, який приймає тут, прийде з відпустки, все перегляне і мені зателефонує.

В результаті приїхав я туди знову 8 листопада, познайомився з лікарем-експертом Валерієм Наумовим. Він взяв мої документи, сказав що їде на МСЕК і щоб я не турбувався. Я тоді подумав: "Дуже добре, що є людина яка мені допоможе. Поїду додому, буду чекати на дзвінок." Але поки був вдома, мені подзвонив батько. Сказав, що до мами телефонувала якась людина і сказала, що їй треба приїхати в Київ, поговорити про твою інвалідність. Ми зрозуміли з татом, що "запахло смаженим", як то кажуть. Вирішили що батько приїде в Київ – і підемо розбиратись. Я подзвонив до Наумова, сказав, що замість мами приїде мій батько, але ми поїхали вдвох. Ще надворі ми включили диктофон на мобільному батька, і коли він спілкувався з Наумовим, той сказав, що, розумієте, вашому сину пропонують дати третю групу безстроково, потім взяв клаптик паперу і написав 1500, промовив "американських", дописав значок долара і згорнув. Батько вийшов з приміщення і ми з ним у той самий день поїхали в СБУ. Вони взялися проводити операцію: в присутності свідків передали батькові 15 купюр номіналом по 100 доларів. Операцію треба було починати, коли в мене на руках будуть документи з підписом голови МСЕК № 1 Віктора Чернявського. 29 листопада відбулася передача коштів – і як тільки батько віддав гроші, до мене подзвонили і сказали,що Олексюк Петро, а Ваші документи вже у нас - приїжджайте на проходження комісії МСЕК. Це було 5 грудня.

Я пройшов комісію, через дві години мені винесли довідку, я розписався в журналі, вийшов з приміщення МСЕК. Побачив що скрізь співробітники СБУ, але в цивільному одязі. Мені шепнули на вухо, що йди пий каву, а вони усі увірвалися у будівлю. Того дня відбулося одночасно чотири обшуки: у приміщенні МСЕК, у кабінеті Наумова, в нього вдома і вдома у Чернявського. Чотири моїх купюри знайшли у Наумова в квартирі, окрім того там було ще немало грошей, в його кабінеті теж. В загальній кількості було вилучено 130 тисяч доларів, 37 пакетів документів , з грошима - 26. Оскільки Наумов співпрацює тільки з військовими, то виходить, що це все атовці, тобто 26 чоловік вже заплатили гроші. Вилучені суми були від 700 до 4 тис. доларів. Мені дуже образливо, що є такі люди, які дають хабарі, бо вони зрадили свої ідеї. Вони ж воювали за Україну, а тут схибили.

7 грудня був перший суд по обранню запобіжного заходу, а 8 вранці зачитали рішення. Суддя повністю задовольнила клопотання прокурора, а саме два місяці тримання під вартою із можливістю внесення застави по 2 млн грн для кожного зі звинувачуваних. Їм обом інкримінують вчинення злочинів за частиною третьою статті 368 ККУ (Одержання хабара в особливо великому розмірі), та за частиною 5 статті 27 (Пособництво злочину). В результаті Чернявського випустили через декілька днів, бо за нього заплатили заставу, а гроші за Наумова внесли пізніше, і йоговипустили у січні цього року. Зараз вони обидва подали апеляційні скарги.

Источник: Цензор.нет

Теги: армия

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter



#FreeMarkiv (фото)
Арсен АВАКОВ
Золоте
Леонид ЛОГВИНЕНКО
Важкий вибір
А. ВЕРТИЙ
Аура языка
Александр КИРШ

Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( [1] => 0.00096511840820312 [2] => 0.22369813919067 )