общество

Мнение: накануне трагедии

16 мая 2019
12:28
1625
Поделиться:

Про людину, яку я не знала, але про яку, говорять усі. Полковник Андрія Соколенко очима інших

Полковника Андрія Соколенка особисто я не знала. Я не знала про те, якою людиною він був, яке мав хоббі чи яким керівником був для своїх підлеглих. Я не могла знати про те, яку біль пережили його близькі, коли він загинув, як плакали усі, без винятку, у його рідній 2 Галицькій бригаді Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

Але з перших днів своєї служби в гвардії я чула про нього. На Личаківському кладовищі, у другу річницю загибелі, я лиш побачила безліч людей, які прийшли до його могили. Я бачила, як мої колеги, мужні військові, чоловіки та жінки, утирали сльози. Я бачила згорблених батьків, які досі не змирились з втратою.

З усіх почутих історій, я змогла зробити лиш один висновок – він був іншим. Не таким як я, не таким, як люди, яких я знаю. І мабуть не таким, як люди, яких я зустріну в майбутньому. Він був людиною, яку я б хотіла знати особисто, з якої хотіла б брати приклад, з якою можна було говорити про все на світі. І головне, до цієї людини я б звернулась по допомогу. Він би прийшов на поміч, зробив, простягнув руку. Цій людині, я хотіла б довіряти.

Софія Федина. Волонтер, телеведуча, громадський діяч.

У день загибелі Андрія Соколенка до Львова спочатку прилетіла звістка, що на Луганщині загинули нацгвардійці. Тоді Софія одразу написала повідомлення Андрію «Що сталось?». Відповіді довго не було. Потім усі дізнались – на міні підірвався полковник Соколенко, разом з ним загинув львівський волонтер Володимир Боднар, Геннадій Євдокименко та водій, старший солдат Іван Попіль. Одному пощастило вижити – це був також волонтер, Андрій Романчак.
- Це було таким шоком, що я тоді не повірила у звістку. Оговтатись не можу, мабуть, й досі. Андрій був тією людиною, яка відповідала за свої діє і слова. Для мене було головним те, як про нього відгукувались інші гвардійці. Це і лягло в основну нашої співпраці.
Найцікавіше, що Софія Федина ніколи не була особисто знайома з Андрієм Соколенко. Але їх спілкування тривало майже два роки через повідомлення, говорили по телефону, списувались. Він їй присилав фото зі Сходу речей, які надходили від волонтерів, писав про потреби.
- Саме яскраве повідомлення для мене було у день мого народження. Це було 18 лютого 2015, тоді вони вийшли з Дебальцево. «Софія, ми вийшли з Дебальцево в трусах і касках, пришли одягнутись». Тоді це було неймовірним повідомленням. Шкода, що воно не зберіглось досі. До вечора мені вже знесли одяг, за кілька днів ми відправили його в АТО, а Андрій отримав.
Софія згадує, що познайомилась з Андрієм у 2014. Наприкінці року надійшла пожертва з Америки. Тоді волонтери закупили спальні мішки, частину з них отримали і ті, хто перебував в АТО від бригади. Але саме в день передачі полковника Соколенка в частині не було.
- Якось так ставалось, що більшість часу він перебував в АТО, тому мабуть за його життя ми так і не зустрілись. Зараз я вже не можу згадати його голос, але пам’ятаю якусь його таку твердість і рішучість. Він був надзвичайною людиною.

Андрій Романчак, «Крук». Волонтер, громадський діяч. Єдиний, хто вижив.

Про Андрія Романчака до події 17 травня було відомо всій Львівщині. Ця людина була з чіткою громадською позицією «Єдина та цільна держава Україна». Він патрулював Львовом, співпрацював з громадськими організаціями, пізніше з іншими активістами організували свою. 17 травня 2015 року про нього заговорила вся Україна – це був той єдиний волонтер, який вижив там, де, здавалось, вижити було неможливо. Але у тій автівці загинули його друзі і людина, яка за роки війни стала рідною, полковник Андрій Соколенко.

- Насправді, коли стало зрозуміло, що так просто на Криму нічого не зупиниться, ми стали займатись волонтерською діяльністю. Активно до цього займався Володимир Бондар, підключився і я. Насправді, цьому передувало ще багато подій. Але, я мав машину, вільний час і розуміння того, що хлопцям потрібна допомога. Для мене цього було достатньо – це було моїми залізними аргументами.
Спочатку Андрій познайомився з полковником Олегом Сахоном, на той час він командував 2 Галицькою бригадою. Тоді Андрій приїхав до частини, в кабінеті у полковника Сахона сидів і Андрій Соколенко. Він справив на Андрія Романчака враження людини, яка може підкорити гори, якщо це потрібно для особового складу.

- Ми з Володимиром почали допомагати саме цій частині. Якось так сталось одразу, що стосунки були дуже довірливими і хотілось працювати з Андрієм. До того часу, поки не сталась трагедія, ми допомагали 3002, кілька разів всього були у інших хлопців. Дуже пам’ятаю, коли почали створювати 7 та 8 мобілізовані батальйони, тоді збирали хлопців на стрільбищі в Раковці, поблизу Львова. Подзвонив Андрій, сказав, що прибуло більше 700 чоловік, треба було одягнути, взути, зібрати їх в АТО. Ми з Володею приїхали, а там нереальна кількість людей. В джинсах, кросівках, хто в чому прийшов. Тоді допомагали максимально усім.
Усе, що просив Андрій Соколенко у волонтерів забезпечувалось. Такою він був людиною, йому довіряли, він був авторитетом не тільки серед військових, а й серед усіх, хто з ним знайомився.

- Він завжди в першу чергу думав про людей. Я, мабуть, більше не зустрічав такої людини. Як тільки приїздив на блок-пост, де мали знаходитись його люди, одразу об’їздив найближчі пекарні – домовлявся за постачання свіжого хлібу. Було багато таких його, знаєте, крилатих виразів. Один з них: «Війна війною, але солдат має бути ситий. Якщо він не буде ситий і чистий, то про яку війну він буде думати». Так і було. Бійці мали все: чисту воду, хліб, одяг.
7 грудня 2015 року Андрій Соколенко не пустив «Крука» в Дебальцево. Тоді почались обстріли, гвардійці 8 мобілізованого батальйону стояли на «хресті». Тоді полковник Соколенко сказав: «Все хлопці, туди не можна».

- Ми сиділи в укритті, їли, Андрій жартував, підіймав настрій. Говорив тоді: «Війна іде, треба відпочити бійцям». Одні чатували, інших заставляв відпочивати. Турбувався він про хлопців. Ті, в свою чергу, ніколи його не підводили. Знали, якщо сказав полковник Соколенко – треба виконати, бо він стояв за них горою.

Євген Кугук. Майор. Військовослужбовець НГУ. Колишній підлеглий полковника Соколенко.

Євген прийшов до 2 Галицької старшим лейтенантом, помічником начальника продовольчої служби. Тоді спостерігав за полковником Андрієм Соколенко більше зі сторони. З часом, Андрій викликав Євгена до кабінету і сказав: «Будеш начальником служби». Якщо у Євгена і були сумніви щодо того, чи справиться, то у Соколенка їх не було жодних.

- Я таких людей не зустрічав ні до, ні після. Він був не тільки грамотним військовим, а й освіченою людино. Багато читав, любив історичні фільми. Іноді просто розповідав речі, які заворожували. Він був і мамою і татом для нас, підлеглих. Ніколи не давав нас в образу, відстоював, але вмів сам поговорити з тобою так, що мурахи йшли по шкірі. Я бачив у ньому куміра.
Колишній підлеглий згадує, що Андрій Соколенко завжди думав на перед. Поки не було кінцевої картинки за справу не брався. Цим завоював абсолютну довіру колективу.

- Всі їхали на Схід. Я теж хотів, але чомусь Соколенко не брав. Постійно питав у нього, що ж таке. Одного разу відповів: «У тебе дружина вагітна, побудь поки тут. Я там справлюсь, а ти тут прикриваєш мій тил». Думав за всіх і кожного. Моя повага досі належить йому. Зараз служу в іншій частині і, чесно, хочеться іноді поговорити про нього, але немає з ким.

17 травня Андрій Романчак та Володимир Бондар перед поверненням до Львова поїхали в Попасну. З ними був Андрій Соколенко, ще один волонтер та водій Іван Попіль. Коли їхали з Артемівська почали виникати проблеми з двигуном, автомобіль не хотів заводитись. Можливо, це було знаком. Дива не сталось, війна не пощадила. Поблизу села Троїцьке автомобіль підірвався на фугасній міні. Загинули полковник Андрій Соколенко, волонтери Володимир Боднар та Геннадій Євдокименко, водій старший солдат Іван Попіль. Андрій Романчак пам’ятає лише те, як кричав «Хлопці». У відповідь була лише тиша…

… У подвір’ї 2 Галицької бригади напередодні річниці трагедії зацвіли вишні. Їх власноруч садив полковник Андрій Соколенко та генерал-майор Сергій Кульчицький. Жоден з них не дочекався, поки дерева виростуть. Не дочекались вони і закінчення війни.

Джерело

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

загрузка...

загрузка...

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0009760856628418 [2] => 0.080999135971069 )