Дискусії про повернення під контроль України територій так званих "ЛНР" та "ДНР" хоча і "охололи" на міжнародному рівні, втім лишаються однією з ключових тем у внутрішньому українському дискурсі.
Попри те, що конфлікт поступово набуває рис затяжного, переговори на міжнародному рівні, а відтак – і в Мінській тристоронній контактній групі, стоять на паузі від кінця 2016-го.
Кожна зі сторін – як Україна, так і Росія – залишається на далеких від спільного знаменника позиціях щодо формули реінтеграції непідконтрольних територій.
Цей дискурс навіть зараз, через п'ять років після початку війни, продовжує обертатися здебільшого навколо політичних компромісів, але не навколо предметних, технічних питань. І такий підхід не можна вважати оптимальним.
Політична домовленість про початок повернення юрисдикції України на ці території і буде відправною точкою для подальших зусиль. Однак це аж ніяк не означає, що Україна не повинна предметно працювати над декількома ключовими блоками питань.
Максимальне збереження зв'язків з мешканцями окупованих територій
Політичний глухий кут у переговорах дає підстави для поступової інтеграції так званих республік з Росією.
Нещодавня ініціатива Росії зі спрощенням процедури отримання паспортів для мешканців українських територій Донбасу тільки ускладнить ситуацію з їхнім поверненням під юрисдикцію України. Від воєнних чи жорстких політичних методів Росія переходить до "м'якої" сили.
Інформаційно мешканці ОРДЛО живуть в іншій реальності. Політично та економічно ці псевдореспубліки практично повністю переорієнтовані на Росію за винятком прифронтових населених пунктів, де є можливість часто курсувати на підконтрольну Україні територію.
В умовах, коли прірва між "великою" Україною та окупованими територіями невпинно збільшується, а Росія має можливість "продавати" жителям ОРДЛО свою версію подій, ставка на відчуження є дорогою в нікуди, дорогою до реального відокремлення, яке не зникне навіть за умови політичної реінтеграції.
Конфлікт не є застиглим, і його компоненти, так само як і загальний контекст, можуть змінюватися. Тому суспільство і держава мають усвідомити: якщо ми принципово налаштовані на повернення окупованих територій, державна політика має бути максимально відкритою.
Відкритою до тих, від кого залежить, чи стане політична реінтеграція можливою на практиці – до мешканців окупованих районів Луганської та Донецької областей.
Відтак, необхідне максимальне спрощення надання адміністративних послуг на лінії розмежування.
Для молоді з окупованих територій – спрощення можливостей для здобуття середньої та вищої освіти. Розробка нових програм – для потенційних переселенців, тих, хто хотів би виїхати, але не має для цього можливості, та інше.
Окремим, чи не найбільш чутливим питанням є виплата пенсій мешканцям окупованих територій. Жорстка прив'язка права на пенсію до довідки внутрішньо переміщеної особи більше себе не виправдовує.
Цей конфлікт затяжний. Конституційно держава не виконує своїх зобов'язань перед громадянами пенсійного віку, хоч політично під час "гарячої" фази війни у 2014-2016 роках це було зрозуміло і адекватно. Зв'язок з мешканцями ОРДЛО – обмежений.
По факту держава в нинішній ситуації має тільки один зиск: вона елементарно економить кошти.
Втім, якщо зважити можливість тримати бодай мінімальний зв'язок у довгостроковій перспективі з населенням, до якого інформаційно складно дістатися, то економія коштів тут і зараз вже не виглядає серйозним аргументом.
Мати канал зв'язку зі своїми громадянами важливіше. Тому одне з перших завдань в цій царині – переглянути політику верифікації ВПО (внутрішньо переміщених осіб – УП), пенсіонерів з окупованої території і розглянути можливість роз'єднати цих сіамських близнюків – пенсії та довідку переселенця.
Нинішня система має бути переглянута. З одного боку, вона створює невиправдані проблеми для реальних переселенців-пенсіонерів. Вони навіть за п'ять років після переїзду змушені і далі проходити перевірки, аби отримувати пенсію. З іншого боку, це не заважає "несправжнім" ВПО реєструватися на українській території, приїжджати за пенсією і повертатися назад в ОРДЛО.
Розробка плану соціально-економічного та екологічного відновлення ВСЬОГО Донбасу
Наразі, специфічної соціально-економічної політики немає навіть стосовно підконтрольної території.
Такий план має бути розроблений незалежно від часових перспектив повернення території.
Ми всі розуміємо, що повертатися під контроль України буде абсолютно інший Донбас.
Максимально широкий аналіз соціально-економічного статусу-кво і пропозиції до розбудови для початку – підконтрольного Донбасу, а в перспективі – всього регіону в нових умовах мав бути в пріоритеті давно.
Робочі місця і прийнятний рівень заробітньої плати так само важливі для реабілітації підконтрольного Україні Донбасу, як і політична, ідеологічна, інформаційна чи культурна складова.
Поки що такого поняття як соціально-економічна відбудова, а точніше – побудова постраждалого внаслідок війни регіону немає.
Є фрагментарні ініціативи на місцевому рівні, але повинна бути державна політика, відповідні кошти з національного бюджету, інвестиційні пропозиції бізнесу, міжнародна фінансова допомога винятково для означених цілей.
Ситуація, коли до економічного життя в постраждалому регіоні застосовується той же підхід, що й в інших частинах країни, неприйнятна.
"Закриття" прогалин у державній політиці стосовно наслідків конфлікту
За декілька років сформувався набір достатньо зрозумілих всім, хто має відношення до проблем Донбасу, питань, вирішити які не становить великої проблеми.
Для цього потрібно тільки, по-перше, переживати за цей регіон і наслідки війни, а по-друге – мати волю ці рішення ухвалити.
Вони майже технічні, але від того – не менш важливі. Зокрема, ухвалити нарешті законопроект 6240 про право внутрішньо переміщених осіб голосувати на місцевих виборах у нових громадах, де вони вже живуть роками, працюють і до бюджетів яких сплачують податки на рівні з "корінним" населенням.
Це аж ніяк не вплине на реінтеграцію Донбасу, бо не скасовуватиме права переселенців голосувати на виборах в окупованих районах Донецької та Луганської областей тоді, коли вони стануть можливими.
Досить спекуляцій на цю тему. Далі – програми соціальної реабілітації населення в зоні конфлікту. Йдеться не про тренінги "високих" спеціалістів, а про:
реальну психотерапевтичну допомогу та програми адаптації визначеним групам – військовослужбовцям, колишнім полоненим, жінкам, постраждалим від насилля, дітям;
внутрішній туризм і горизонтальна міжрегіональна взаємодія.
З усіх ініціатив "реанімувати" людей в зоні конфлікту найкращою можна впевнено назвати програму масштабних внутрішніх подорожей українських дітей із зони конфлікту до інших регіонів України. Попри війну ця програма в неймовірних масштабах розгорталася на Луганщині, почавшись зі Станично-Луганського району.
Від 2015-го року і донині кожного року 500-600 дітей із прифронтової Станиці їздили в різних форматах в навчально-ознайомчі, туристичні подорожі до інших областей України: у 2015 та 2016 роках – за кошти місцевого бюджету, а у 2017 та 2018 роках частково – з обласного.
Сказати, що така інвестиція в кругозір молодого покоління неоціненна та головне ефективна – це не сказати нічого. Це – робота на випередження, на недопущення формування стереотипів у молоді і школярів. Це – найкращий шлях поступової консолідації суспільства і руйнування всіх ідеологічних перешкод для цього.
Ухвалити та профінансувати механізм відшкодування шкоди, заподіяної цивільному населенню внаслідок війни
Надзвичайно гостре, близьке більшості сімей в зоні конфлікту та значною мірою ігнороване державою питання.
Йдеться про основні типи відшкодування:
Стосовно життя і здоров'я цивільного населення – виплати сім'ям загиблих цивільних громадян чи виплати пораненим;
Стосовно майна – пошкоджене чи зруйноване житло і майно;
Компенсації цивільному населенню за використання їхнього майна військовослужбовцями.
Це може когось здивувати, але за 5 років війни держава так і не розробила і взагалі особливо не переймалася питанням ухвалення механізму компенсації по всіх цих напрямках.
Пригадаємо страшний обстріл Маріуполя з "Градів" у січні 2015 року, коли загинуло 29 людей, а поранено було більше 90. Уже за 4 дні після трагедії Кабінет міністрів з резервного фонду виділив 10 млн грн для надання допомоги постраждалим та сім'ям загиблих.
Питань до адекватності такої реакції держави немає. Є інше питання: чому загиблі та поранені в інших прифронтових містах, де тривали бої, а люди гинули й отримували поранення не всі в один день, а перманентно, але невпинно, такої допомоги від держави не отримували?
Держава обов'язково має розробити механізм допомоги цивільному населенню в таких ситуаціях. Бо військовослужбовці мають право на таку допомогу і їхні сім'ї – в разі загибелі військового, а цивільне населення – чомусь ні.
Йдеться не тільки про звичайних громадян – гинули і були поранені деякі цивільні під час виконання ними службових обов'язків. Це і співробітники районних електростанцій, що виїжджали ремонтувати електромережі після боїв, і співробітники державних адміністрацій тощо.
Далі – майнові відшкодування. Фрагментарно на центральному рівні були спроби видавати допомогу на ремонтні роботи.
Наприклад візьмемо прифронтовий Станично-Луганський район в Луганській області. У 2015-му році з державного бюджету туди були спрямовані кошти на відновлення зовнішніх комунальних комунікацій у багатоквартирних будинках: полагодити, наприклад, дах, вікна, зовнішні стіни.
Певна частина буднинків за цією схемою була відремонтована, але це була єдина хвиля подібної допомоги від держави. Тобто ті, хто зіштовхнувся з пошкодженням свого майна в подальшому, такої допомоги від держбюджету вже не дочекався. Плюс, тодішня програма не розповсюджувалася на індивідуальне житло.
Місцеві бюджети намагалися власними силами вирішувати проблему, принаймні частково. У тій же Станиці з місцевого бюджету в 2014-2015 роках виділяли матеріальну допомогу громадянам, які опинилися умовно без даху над головою.
Але це не компенсаційний механізм. Це – матеріальна допомога, посильна для місцевого бюджету. І вона не може виконати жодної іншої функції, окрім як у короткостроковій перспективі підтримати сім'ю, що втратила своє житло чи майно.
Місцеві бюджети не в змозі нести такий тягар на собі. У згаданому Станично-Луганському районі тільки офіційно підтверджених пошкоджених домогосподарств – більше 3,5 тисяч, понад 250 – повністю зруйновані.
Відновлення житла відбувається передусім за рахунок програм міжнародних фондів, а вони працюють із пільговими категоріями. Все інше – це проблема місцевої влади.
Ще один не менш гострий блок проблем з компенсаціями – відшкодування за використання майна цивільного населення військовослужбовцями.
Військовослужбовці розміщалися і проживали (чи проживають) у приватних будинках і квартирах, а борги за комунальні послуги нараховуються приватним цивільним особам.
Коли люди повертаються до своїх населених пунктів і свого житла, їх "зустрічають" платіжки з космічними сумами за ці роки. І Міністерство оборони жодної ради цьому питанню не дає, жодного механізму не платити сьогодні немає. Точніше є – йти до суду.
Та чи у всіх громадян є можливість та бажання братися за судову тяганину? І чому свою правоту в такій ситуації людина змушена відстоювати у суді?
Можна згадати і про землі сільськогосподарського призначення, які також використовуються військовими, а належать звичайним цивільним громадянам: цією землею мешканці, відповідно, користуватися теж не можуть, як і отримувати орендну плату за неї.
Деякі ініціативи з полегшення життя на прифронтових територіях в плані певних компенсацій були, але вони поодинокі й половинчасті.
Зокрема, декілька років тому Верховна Рада ухвалила закон про надання пільг, надала можливість не сплачувати місцевому населенню податок на землю та податок на нерухомість в зоні АТО.
Правильно? Безперечно, бо це живі кошти, а в районах, де йшли відкриті бойові дії, абсурдно просити селянина заплатити податок за землю чи нерухомість, яка не використовується, або підприємця, бізнес якого повністю зупинився.
Але податки на землю складають левову частку доходів місцевих сільських і селищних бюджетів. І їм цю виправдану для населення пільгу держава нічим не компенсувала.
Підготовка кадрів, які можуть знадобитися для реальної реінтеграції окупованих територій
Це не таке вже й "далеке" питання, як може здаватися. Для реального відновлення влади на території окупованих районів потрібні кадри військово-цивільного співробітництва у достатній для цих завдань кількості.
Потрібні вчителі української мови та історії в навчальні заклади різних рівнів. Потрібні потенційно готові працювати в непростих умовах на державних посадах кадри.
Ми ж не думаємо, що керувати підрозділами органів державної влади будуть нинішні представники самопроголошеної влади або хтось із нижчої чи середньої ланки отримає підвищення?
Якщо амністія – питання більш комплексне, то пропозиції до люстраційного механізму варто дати вже зараз.
Умовний співробітник департаменту псевдоміністерства має розуміти, наприклад, що кримінального переслідування відносно нього не буде, але і його можливості працювати в органах української державної влади теж будуть зведені до мінімуму.
Втім, хто прийде на ці посади? Сьогодні це питання здається захмарно далеким.
***
Якщо, умовно, завтра було б політичне рішення про початок реінтеграції, то саме в такі питання і впиралось би, чи вдасться Україні реально повертати Донбас.
Звичайно, цей перелік аж ніяк не є вичерпним.
Дуже скоро аналітики зі знанням справи щодо Донбасу зможуть набагато детальніше запропонувати новому президенту покрокову дорожню карту державної політики стосовно найбільш гострих проблем Донбасу.
Марія ЗОЛКІНА,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
ім. Ілька Кучеріва
Джерело: dif.org.ua