общество

Погибший при крушении Ан-26 Ашраф Мсуя мечтал стать первым темнокожим генералом в Украине

28 сентября 2020
21:11
2925
Поделиться:

На борту літака Ан-26, що розбився 25 вересня під Чугуєвом, перебував старший лейтенант Ашраф Мсуя, про якого «СК» писав майже п’ять років тому. У пам’ять про нього та всіх, хто також загинув у цій страшній катастрофі, ми ще раз публікуємо матеріал 2015 року і додаємо звернення від автора – близького друга Ашика. Вічного польоту, вічна пам’ять.

Зірваний перегляд у «Шахтарі»

З усіма переплетеннями у своєму родоводі головний герой нашої публікації не обізнаний, але точно знає, що бабуся, корінна мешканка Харкова, пов’язала своє життя з темношкірим вихідцем зі Східної Африки, Танзанії. Цим же шляхом пішла і мама Ашрафа, яка познайомилася з танзанським студентом у медуніверситеті і вийшла за нього заміж, але поїхати разом з чоловіком на його батьківщину відмовилася. За деякий час у Харкові на початку 90-х з’явився на світ чорношкірий малюк, який отримав ім’я Ашраф Мсуя.

Дитячі роки для Ашика (так його називають близькі і друзі) пройшли доволі напружено з двох причин. По-перше, йому було складно рости без батька, якого жодного разу не бачив, а по-друге, через особливе ставлення до його кольору шкіри.

– Зараз я згадую це з посмішкою, але, звичайно, мені було непросто. Всі діти в якихось моментах бувають жорстокі, тож доводилося терпіти, зціпивши зуби. Звертали зайву увагу і жартували, але я відразу ж намагався згладити конфлікт, – згадує Ашраф.

Дитяча мрія нашого героя не вражала оригінальністю – він, як і багато його однолітків, хотів стати футболістом. Років у 10–11 хлопець грав у футбол у дворі, навіть не тому, що це йому подобалося, а через те, що всі захоплюються грою мільйонів, і він не хотів сильно віддалятися від однолітків.

– Спочатку я просто хотів грати краще за всіх у дворі, довести, що я можу. А от через кілька років я дійсно замислився про те, щоб пов’язати своє подальше життя з цим видом спорту, – розповідає Ашраф.

Цілими днями він грав: займався в ДЮСШ, ходив на спортмайданчики різних шкіл, які були поблизу будинку, а коли не було з ким грати, просто виносив сітку, м’яч і бив по воротах, щоб відточувати свою майстерність.

І за деякий час зусилля Ашика було повною мірою винагороджено. Після дев’яти років навчання в середній школі його запросили у спецшколу «Металіста», що стало першим успіхом у футбольній кар’єрі хлопця. Виступав трохи більше року за «Металіст» серед гравців 1991 року народження. Коли наставало міжсезоння, він не припиняв грати, а підтримував форму в місцевому «Арсеналі». Потім вирішив спробувати себе в міні-футболі. Все стало виходити практично відразу ж, і були перспективи заграти на хорошому рівні. У 16 років йому запропонували перший професійний контракт. Був такий клуб «Лаум», який виступав у Першій лізі чемпіонату України. Пропонували контракт на два роки з мінімальним окладом у 1000 гривень плюс бонуси, що для молодого гравця вже успіх. Але нашого героя знову потягло у великий футбол.

– Я тоді грав за місцеву «Зірку». Проводили виїзну зустріч проти донецького «Олімпіка», фарм-клубу «Шахтаря». Виграли 3:1. На той час у мене вже був агент, який вірив у мене, тренував і запевняв, що допоможе мене прилаштувати в сильний клуб. Як я дізнався згодом, після переможної гри в Донецьку до нього підходили селекціонери «гірників». Зацікавилися моєю персоною і запропонували приїхати до них на перегляд, на що мій агент відповів рішучою відмовою, мовляв, я ще «сирий», – розповідає Ашраф. – От це для мене стало, напевно, останньою краплею у футболі, і за деякий час я вирішив повісити бутси на цвях.

Але наш герой у жодному разі не шкодує, що свою юність віддав цій грі. Футбол дав йому здоров’я і загартував морально.

Відчайдушний крок

Після невдалої спроби стати футболістом вирішив присвятити себе більш приземленим речам – навчатися, працювати й відпочивати. Він вступив на заочне відділення до академії фізкультури. Завдяки футболу з’явилося багато зв’язків, запросили до престижного ресторану, в якому працював хостесом, швейцаром, офіціантом.

Непогано заробляючи на той час, дозволяв собі гуляти на широку ногу.

– До «золотої» молоді я себе не став би відносити, але поводився, практично, як вони. Коли в голові був один футбол, у мене були режим, мета, і я не дозволяв собі вести такий розгульний спосіб життя, який згубно на мене вплинув, – ділиться наш герой.

Минув час, і він зрозумів, що дуже багато на себе взяв: ні на роботі, ні в інституті в нього нічого не клеїлося. У той час почалася криза, на роботі в Ашрафа були проблеми, не мав можливості платити за навчання. Якось згадав, що колись проходив медкомісію у військкоматі, і зрозумів, що от його шанс на порятунок. Він просто хотів кудись поїхати, щоб переосмислити своє життя і почати якщо не все, то хоча б нову главу з чистого аркуша. Наш герой намагався потрапити на строкову службу під час весняного призову 2010 року. З 5 травня хотів потрапити в команду і не міг цього досягти до 21 травня, а саме цього дня була остання відправка.

– Пам’ятаю, як зараз: увечері вийшов на балкон, подивився в небо, впустив ту саму скупу чоловічу сльозу й молив Бога, щоб в останній день мене все ж таки забрали в армію, – розповідає хлопець.

Він чудово розумів, які можуть бути наслідки цього вчинку, адже на початку служби всім важко, а темношкірому й поготів. Але Ашик цих труднощів не боявся.

– Коли ти знаєш, що в тебе за спиною є якісь цінності, то йдеш уперед з якимось побоюванням, боячись втратити все. А коли майбутнє туманне, ти прямуєш упевненими кроками, адже, крім батьків, мені втрачати тоді було нічого, – міркує наш герой.

Дистанційна участь у громадянській війні

В останній декаді травня він прибув у військову частину Севастополя. Спершу зовнішність Ашика привертала надмірну увагу, і через це було вкрай важко, але він хотів випробувати себе на міцність.

– Були старослуживі з націоналістичним настроєм, які одразу мені давали чорну мітку, але це мене не бентежило, я просто не акцентував на цьому увагу, – каже він.

З усього призову тільки його вивчили на радіотелеграфіста, він вивчив азбуку Морзе. Одного разу темношкірий солдат заступив на бойове чергування, а на той час була громадянська війна в Лівії (початок 2011 року).

– Нам повідомили, що там є українські громадяни, і ми брали участь у їх евакуації. Я з ранку до ночі прослуховував мережу борта, що летить, і знав, скільки людей на борту, залишки палива і т. ін. Таким чином брав дистанційну участь у цій операції. І напередодні 23 лютого мені дали звання старшого солдата, – з гордістю згадує Ашраф.

Повернувшись додому, перший час хлопець відпочивав і хотів влаштуватися на роботу, але не вийшло. Через два з половиною місяці він уже був на контракті в армії. Потім його зарахували зв’язківцем і після навчання направили служити лінійним спостерігачем у штаб при Харківському університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Прокладав зв’язок, кабель, прослужив дев’ять місяців.

Під час служби він уявляв себе офіцером, і в 2012 році все ж таки вступив до ХУПС на льотний факультет на спеціальність штурман.

«Знатиму, що ти не підведеш»

Нинішню ситуацію на Сході України Ашраф вважає вкрай болючою для себе темою. Навіть сам прагнув опинитися в епіцентрі бойових дій.

– Це було на третьому курсі (ХУПС. – Авт.). На певному етапі навчання були труднощі, багато чого не виходило, були проблеми в сім’ї, і одного разу настав моральний зрив. Я зрозумів, що хочу бути корисним Україні. Пішов до начальника свого факультету і намагався пояснити йому, що хочу допомогти людям і піти воювати в АТО. На що він відповів: «Якщо знадобиться саме твоя допомога, я буду знати, що ти не підведеш, але поки що не час», – розповідає Ашраф.

Побачити Кіліманджаро і... повернутися в Україну

Після закінчення першого курсу в житті нашого героя сталася несподівана, але водночас час така довгоочікувана подія – він зустрівся зі своїм батьком. На початку 2013 року Ашраф вийшов з ним на зв’язок, а вже на літніх канікулах поїхав до батька в Танзанію. Ця незабутня подія сталася в день 22-річчя нашого героя.

– 8 серпня на кордоні Кенії з Танзанією я нарешті зустрівся зі своїм батьком. З’їхалося багато родичів батька з Південної Африки, і навіть моя тітка приїхала, яка живе в Туманному Альбіоні. Це були неймовірні відчуття, – розповідає Ашраф.

Пробув наш герой 10 днів, можна сказати, як у розвідці. Найбільш пам’ятне, що він побачив на іншому континенті, так це найвищий і потенційно активний стратовулкан Африки Кіліманджаро. Зустрічав навіть племена, які вірять в язичницьких богів.

Тато в Ашрафа обіймає важливу посаду за мірками континенту – він лікар-інспектор, стежить за охороною здоров’я певного району Танзанії. Він пропонував синові залишитися, але той відмовився.

– З дитинства мама привчила розраховувати тільки на себе, от я так і роблю, незважаючи на те, що це тато, – ділиться Ашраф. – Чесно кажучи, я б не зміг там жити. Я виріс тут і так прикипів до української землі, що хочеться залишити після себе щось саме в Україні…

P.S. від автора

Він усією душею хотів служити на благо українського народу, захищати цілісність нашої держави, він робив усе, щоб досягти своєї мети – стати першим темношкірим генералом в Україні. Він цілеспрямовано йшов до цього, віддаючи всього себе авіації, яку безмежно любив, і, на жаль, саме вона і забрала його у нас.

Ми були знайомі з Ашиком із самого дитинства, а близько дружити почали перед його вступом до армії. З того моменту я був поруч у найважливіші моменти його життя. Один з таких відбувся в грудні 2017 року. Тоді він закінчив університет і отримав бажані лейтенантські погони. Пам’ятаю, він був дуже сильно радий цьому, оскільки відзначав таку важливу для себе подію в тісному, але дуже близькому і душевному колі – із сім’єю, дівчиною і двома друзями.

У грудні 2018-го він отримав звання старшого лейтенанта, а взимку цього року на нього чекало чергове підвищення у званні. Саме про це була наш остання розмова в кінці літа. Він дуже цього чекав і хотів, щоб цей захід пройшов у присутності найближчих йому людей, тому повідомив більш ніж за три місяці:

«Саня, мені 2 грудня мають дати капітана, будемо гуляти. Дивись, щоб ти і Руся точно були». Як мені от зараз розповіла його мама Рима Мхавілла, так, у грудні це й повинно було статися, а буквально тиждень тому він став військовим льотчиком другого класу.

8 серпня ми відгуляли його 29-річчя. Він був дуже радий і щасливий, що іменини пройшли в колі його близьких людей – мами, однокашників, друзів.

Хочеться окремо сказати щодо їх стосунків з мамою – вони були справжніми друзями, завжди могли поговорити на будь-яку тему. Я дуже радів, коли дивився на них.

І мені просто дико читати коментарі деяких людей, мовляв «Як вона так може спокійно реагувати», «Чому вона не в істериці», «Це не його справжня мама, а підставна» тощо. Побачили б ви хоч один раз їх спілкування, їх стосунки, з якою теплотою, з яким розумінням вони одне до одного ставилися, ви б і не подумали писати таку маячню.

За останню суботу мені стільки раз телефонували хлопці з двору, з якими вже особливо не спілкуємося, дізнатися щодо Ашика – чи правда, що він загинув. Мені залишилося лише крізь зуби видавити: «Так». Ніхто не міг повірити в це, і всі говорили «що це найдобродушніша, найдоброзичливіша людина, яку вони знають». І це правда, саме таки він і був, і саме таким він залишиться в наших серцях. А яке у нього було почуття гумору – він завжди усміхався і жартував, навіть з приводу свого кольору шкіри. Він ніколи на це не ображався, навпаки казав на кшталт: «А уявляєте, що буде, коли я генералом стану».

Десь за 15 хвилин після авіакатастрофи я дізнався про трагедію. Одразу його почав набирати, і про себе бурмотів: «Візьми, будь ласка, слухавку, візьми», втім цього не трапилося – телефон був відключений. Від його дівчини довідалися, що він був на борту, і швидко з друзями поїхали на місце катастрофи, щоб дізнатися хоч щось про його долю. Ми пробули там три-чотири години, втім ніякої інформації не дізналися. А вже вдень наступного дня оголосили список людей, що загинули. Серед них був і наш Ашик…

Дотепер складно повірити в те, що сталося. Я досі думаю, що зараз він набере, ми поспілкуємося, пожартуємо. Але, на жаль, цього вже не станеться. Ти назавжди залишишся в наших серцях, друже. Спочивай з миром, Ашик.

Теги: ХНУВС

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Хотите первыми узнавать о главных событиях в Украине - подписывайтесь на наш Telegram-канал


Подтверждено:  
330 396 
+7 517
Болеет:  
186 654 
+4 716
Выздоровело:  
137 578 
+2 680
Умерло:  
6 164 
+121

23 октября 2020
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00084805488586426 [2] => 0.14155411720276 )