Богатыми и счастливыми являются те страны, где люди не только знают кто они, но и доверяют друг другу и готовы идти в одном направлении.
Об этом в своей авторской колонке на НВ рассуждает Наталия Попович - основатель One Philosophy Group, сооснователь УКМЦ.
***
Ми щороку вітаємо одне одного з Днем Незалежності, але у дні виборів гостро відчуваємо, наскільки ми залежні одне від одного. Залежні від рівня самоусвідомлення, громадянської позиції та здатності працювати на «ми» — державу Україна. Близько 100 років тому один із найпотужніших українців митрополит Андрей Шептицький писав: «Могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом». Сьогодні наша країна, ще не зміцніла після радянського колоніального гніту та зранена війною, в оточенні зовнішніх загроз від авторитарних і популістичних режимів має розгублений вигляд. Як цьому зарадити? Я переконана, що найкращою відповіддю є глибоке усвідомлення «хто ми» й окриленість спільною метою.
Самодостатність
Що здатні досягти країни, в яких люди знають, «хто вони» і «куди прямують»? Добрий приклад — скандинавські країни. Вільний ринок, але дуже високі податки, високий рівень інвестицій в освіту й охорону здоров’я, найвищий у світі рівень довіри громадян одне до одного, найнижча нерівність доходів і найвищі доходи на душу населення — усе це є результатом того, що в нордичних країнах останні 150 років дивляться на освіту інакше, ніж у решті світу. Їхній bildung передбачає моральне, емоційне, інтелектуальне та громадянське виховання людини. Частиною «білдунгу» є також укорінення або прищеплення гордості за свою історію, фольклор та спадщину, створення зв’язку з Батьківщиною — від прапора в кожному дворі до запитання на паспортному контролі «Чи ви говорите данською?».
Усвідомлення себе у випадку українців є не лише відповідальністю перед «мертвими, живими і ненародженими». До них не можна ставитися без поваги. Іван Малкович у Коронах наших королів з гіркотою пише: «Може, це пам’ять наша — дерев’яна — а з їхніми коронами все гаразд? Це ж бо ми не бажали об'єднуватись довкола своїх королів і князів… тому й звикали схилятись тільки перед кривавими зайдами…». Самоусвідомлення для українців — це також не дозволяти країні мати олігархів, які живуть з політичних преференцій і природних монополій, примножуючи нерівність у країні. Це також усвідомити, що в час пандемій і глобальних викликів ми не можемо собі дозволити мати некомпетентний уряд.
Тож яким має бути неопросвітництво для життєстійкої України? Можливо, це неочитальні на ТіkТоk і YouTube? Чи неокраєзнавство у стилі музеїв, «відкритих на ремонт»? Чи геймінг для виховання критичного мислення? Чи масштабування проєктів, як-от Ковчег «Україна», що нагадує про поліфонічну Україну, наповнену тисячолітніми сенсами: від діалектів мови, музики, традицій різних регіонів до спільності духу, який у критичні моменти історії завжди дає про себе знати? Чи, може, введення лекцій Не розкажуть у школі до шкільної програми? Бо якщо дітям так не розповідати про Шевченка, Лесю чи Сковороду, то ми ніколи не досягнемо критичної маси людей, що мають почуття гідності? І яким має бути бюджет державних інституцій, що є форпостами розвитку самодостатньої і самозарадної української ідентичності, наших мільйонів «я» в гармонії з історією та відповідно до викликів сучасного світу?
Співпраця: від «я» до «ми»
Багатими і щасливими є ті країни, де люди не лише знають «хто вони», а й довіряють одне одному та готові «йти в одному напрямку». Щоб довіряти, ти мусиш знати, що інший — сусід, співгромадянин, колега, партнер у бізнесі, урядовець — трактує спільний (національний) інтерес приблизно як і ти. Сторіччя у статусі колонії в складі різних імперій даються взнаки. Стратегії пристосування дозволили мільйонам українців вижити біологічно. Але ми вижили як країна тому, що були ті, хто відстоював суверенітет нашого «ми» ціною власного життя, хто не вступав у партії заради кон’юнктури, хто практикував мову і традиції, коли їх забороняли, хто не крав і був чесним, коли це було невигідно.
Митрополит Шептицький вважав, що «належить також мати список людей, які щиро служили більшовикам на шкоду громади, не щоби їм мститися, але щоб їх стерегтися і не допускати до ніякої громадської праці». І сьогодні громаду треба берегти від негативного впливу тих, хто діяв їй на шкоду, — ми усі знаємо їхні прізвища. Вони відійдуть у минуле тільки тоді, коли достатня кількість людей не лише не проголосують за них чи не подадуть руки, а й самі практикуватимуть етичну принциповість. Наприклад, скільки бізнесів в Україні готові не співпрацювати з російським ринком, не підтримувати організації, які працюють з сумнівно напрацьованим капіталом чи проти довгострокових інтересів України? Скільки готові підтримувати постання глибшої громадянської свідомості серед працівників, довіри серед співгромадян? Скільки готові уникати несплати податків, щоб потім не треба було купувати ШВЛ у місцеві лікарні?
На фоні пандемії ми побачили форми співпраці від «я» до «ми» у дусі Революції Гідності: бізнес-спільноти на місцях гуртувалися з громадськими організаціями, медичними закладами і культурними проєктами, щоб рятувати людей. У країні, де співпраця і «ми» важливі, люди мають об'єднуватися навколо глобальних викликів — клімату, довкілля, здоров’я, зниження нерівності в суспільстві.
Рабин Джонатан Сакс стверджує: «Краса етики в тому, що вона починається з нас, її не можна віддати на аутсорс ні ринку, ні державі». Ми не мусимо чекати на великого політичного лідера, чи підйом економіки, чи технологічний прорив, щоб почати змінювати той моральний клімат, в якому ми живемо. Ми не мусимо чекати, щоб змінився весь світ чи вся країна, щоб почати діяти самим. Діяти етично. Перейматися добробутом інших. Будувати резюме чеснот, а не лише успіхів. Бути тим, кому довіряють. Віддавати (податки, час, зусилля). Робити будь-що з цього, щоб вже тут і зараз змінювати країну на краще.